Юлія Недопитанська - наш давній автор. Вона з Києва, а рідня мешкає в одному з гарних приміських містечок неподалік від столиці. Дуже великий аматор мандрівок світом. Є багато країн, в яких вона побувала разом з сином, про деякі х них розповідала на сторінках нашого сайту, супроводжуючи розповіді прекрасним фоторепортажем. Але цю мандрівку вона б воліла оминути, або щоб вона відбулася зовсім не за таких обставин. Але довелося...
24 лютого - день, який змінив життя всіх українців назавжди. За офіційною інформацією майже 4 мільйони виїхали за кордон, рятуючись від війни. Моя родина у цій статистиці.
Вибиралися ми, коли вже все палало і вибухало. Спершу з Київської області до Вінниці, звідти на захід. Чотири доби дороги до Мукачева. Там переночували і вирішили їхати до Польщі.
Не можу сказати, що це було зважене рішення. Взагалі, з кінця лютого, життя стало інтуїтивним і спонтанним. Ще там я списалася із давньою подругою, яка живе в Туреччині. Вона пропонувала прийняти. Але дістатися до Кападокії, в умовах війни, нереально. Тому вона домовилася зі своєю знайомою полькою про наше влаштування і надіслала адресу.
З самого ранку 13 березня наш екіпаж (я, мама пенсіонерка, 9-річний син, старенька кицька і перелякана шиншила) рушив до кордона.
Після обстрілу Яворівського полігону, у бік Львову їхати ми побоялися. Тому обрали найближчий кордон - Загонь і заїхали через Угорщину. Пройшли все досить швидко. Речей небагато, огляд був поверхневий. Черга лише з трьох автівок. Заповнили анкету. Питань до нас не було, бо прописка київська, а в мами ще й Ізюмський район Харківщини. Півтори години - і поїхали.
Не дивлячись на те, що ми все життя багато подорожуємо, переїхав кордон, полилися сльози…
Це зовсім нові і страшні почуття. Ти їдеш не у відпустку, а тікаєш від війни. У повну невідомість. Не знаючи, чи повернешся взагалі колись додому. Навіть, не знаючи, чи є ще в тебе дім.
Угорські прикордонники теж надали анкети, внесли туди наших звіряток. Пригостили малого цукерками і тістечком. Усе це зайняло не більше 20 хвилин.
Але, в'їхавши на територію Угорщини, отримали перший сюрприз - чомусь не запрацював роумінг. Відповідно, і навігатор. На дорожньому вказівнику побачили Неретьхазе 20 км. У цьому містечку, ще малою я була в дитячому таборі. Не знаю навіщо, але вирішили їхати туди.
Треба ж мати якусь мету, а це єдиний знайомий дороговказ. Насправді, гак вийшов на 40 км, бо ще й звернули не туди. Але це не мало ніякого значення. Доїхали. В Неретьхазе зайшли до торгового центра, купити телефонну сімку.
Я чомусь вирішила, що на території ЄС кордонів нема, валюта єдина, і мобільні оператори працюють по всіх країнах. А от і ні! В ТЦ нам довелося поміняти 30 євро на форінти. На решту від сім карти, попили кави. Але налаштували джипіес і поставили адресу Колонія Варшавська.
Довелося повернутись до прикордонного містечка, а вже звідти розпочався шлях. Годин шість петляли Угорщиною. Дороги нормальні (хоча не ідеальні), але обмеження швидкості 70 км, а по населених пунктах 30-40, дуже ускладнили подорож.
Непомітно в'їхали до Словаччини. Зрозуміли, що ми вже в іншій країні тільки тому, що прийшла смс про підключення роумінгу. Несподівано.
По Словаччині дорога стала значно гіршою. Їхали в горах, проїжджали якісь старовинні замки. В іншій ситуації, обов'язково зупинилися б роздивитись. Але у стані постійного стресу, ніякі красоти не були потрібні.
Глибокої ночі смс сповістило, що ми вже їдемо по Польщі. Ще раз підключило роумінг і щось зняло з рахунку. Втомлені страшенно, вирішили шукати готель для ночівлі. Досить проблематично.
Придорожніх вивісок майже немає, а ті що є, світяться словом "full", тобто "немає місць". Були вже думки, просто переночувати в авто. Тільки в темряві, в чужій країні, навіть не ясно, де можна так пристроїтись.
Врешті нам пощастило, знайшли готель. Красивий, в стилі мисливського будиночка польської знаті. Виявилось, мешканці всі українці. Власниця поставилася дуже привітно. Хоч ми її розбудили о другій ночі. Виділила нам окремий номер. Навіть дозволила взяти туди звіряток. З іншими гостями готелю майже не спілкувались.
Всі розмови в людей зводились до фрази "ви звідки?" і чи вся родина жива. Деякі зупинилися для передиху перед дорогою в Данію, Швецію. Одна родина прямувала до Лісабону. Всі гарно вдягнені, тільки втомлені, лохматі і перелякані. До мене підліз 5-річний хлопчик і розказав, що його будинок "лопнув". Мабуть, вибухнув.
Зранку поснідали. Заплатили 70 євро. І рушили далі. До Варшави їхати ще 260 км. Але вже автобаном, тому набагато швидше. Кінцева адреса - Колонія Варшавська. Це невеличкий населений пункт за 18 км від Варшави, за 20 км від її центру. Я б сказала, це щось на кшталт нашої Софіївської Борщагівки, тільки набагато меншої. Хоча й сама Варшава втричі менша за Київ.
Польська родина прийняла нас надзвичайно привітно. Вони живуть своїм мікрорайончиком на чотири будинки. В одному з цих домів жили бабуся з дідусем, які померли років 5 тому. Сюди нас і поселили. Хатка невелика, але з усіма зручностями. Опалюється дровами. Задля економії ми живемо в одній кімнаті, хоча в будинку їх три. І навіть є другий поверх. Там закриті двері, тому не заглядали. Роззнайомилися з господарями. Вони не просто підготували будинок, а й набили холодильник, заставили ванну кімнату усіма можливими засобами (навіть крем та маски для обличчя). Принесли каструлю томатного супу.
Як потім з'ясувалося, це польська національна страва. І пляшку вишневої наливки власного виробництва. Люди тактовні, особливо нічого не розпитували. Та й спілкуватись спершу було важко.
Польська мова схожа з українською, але не на стільки щоб сходу її розуміти. Тому, розмова була дещо польською, дещо українською, дещо англійською.
Перші дні ми просто приходили в себе і висипалися. Адже від 24 лютого, нормального сну не було. Тут ми здригалися на кожен звук. Особливо, коли повз вікна проїжджала поліція, або швидка. Чомусь усі врубають сирени на повну.
Відпочивши, зайнялися облаштуванням життя. Нам підключили телевізор. В першу чергу, це допомагає звикати до мови. Та й новини дивитися хотілося. Потім пішли до місцевої школи.
Польська родина виступила нашими опікунами і написали заяву прохання влаштувати хлопця. Син вчиться в 4 класі. Тут українських дітей 4,5 і 6 класу об'єднали в одну групу. Спершу мають вивчити мову. В їхньому класі ще й дівчинка з В'єтнаму і хлопчик з Китаю. До кінця навчального року у них лише польська мова, фізкультура, англійська та музика.
Школа не скільки для освіти, скільки для адаптації. Вже за тиждень син роззнайомився з однокласниками. Обзавівся друзями. Один з них з Ірпеня, батько залишився в ТРО. Першу половину дня дитина вчиться там, а після обід підключається до онлайн уроків зі своєю українською школою. Каже, що цікаво, але важко. Проте, за місяць має відчутний мовний прогрес. Та вже встиг посваритися з польськими хлопчиками.
З роботою для дорослих усе набагато складніше. Через великий наплив людей, місць фактично немає. Оплата знизилася в порівнянні з минулим роком. Журналіст, юрист і політичний оглядач найнепотрібніші професії. Велика проблема - незнання мови. Навіть прибиральниця має володіти хоча б базовим рівнем. Мені вдалося тільки один день попрацювати на складі. Перепаковувала кавоварки. З 9 до 15.00, отримала 120 злотих. Це приблизно 30 у о. Живемо на заощадження.
Перші тижні промайнули як уві сні. Десь на третій почалася адаптація. Зробили документи. Тут потрібно отримати "пєсель", це як наш ідентифікаційний код. Зареєструватися, відкрити рахунок в банку для отримання разової допомоги 300 злотих (приблизно 70 у. о.) і щомісячної виплати на дитину - 500 злотих (120 у. о.). Крім того, після усіх реєстрацій, встановити на телефон додаток, аналог нашої Дії. Хоча жодного разу документи в нас не перевіряли.
До речі, ковід сертифікати і вакцинацію також. У Польщі карантин закінчився 1 квітня.
Чим займаються українці в Варшаві? Ходимо на акції. Перша була приурочена до приїзду Байдена. Ми втрьох поїхали, купили українські прапори. Приємно було потрапити в рідне оточення. Співали гімн, а малий разом з усіма до хрипоти кричав, куди йти руському кораблю. Другий раз пішли на акцію, де розкладали одяг, символізуючий убитих в Бучі.
Ще одна - день пам'яті Леха Качинського. Річниця авіатрощі співпала з католицькою вербною неділею. Було і свято і траур одночасно…
Але зайшли до музею королівського палацу. Сам палац був зруйнований у другу світову, залишилася одна стіна. Його відбудували. Експонатами стали врятовані речі. Багато картин із монархами минулого. До речі, вхід платний. Хоча й багато читала в інтернеті, що для українців всюди безкоштовно. Ні.
Якщо згадала про фінанси, додам: поляки дуже співчувають і всюди намагаються допомогти. Ми вже почали приховувати свою національність. Бо не в найгіршому положенні, а за нас постійно намагаються заплатити. Родина, яка прийняла, не хоче навіть комірні брати. Вони ображаються на наші пропозиції і кажуть, що на горі не зароблятимуть.
Якось мали історію з парковкою. Система для нас нова, і автомат польською, банківської карти нема. Попросили перехожого пояснити як все працює. Так він заплатив за нас і пішов. Почуваємось незручно. В кав'ярні намагалися безкоштовно напоїти кавою.
Враження від Польщі найкращі. Народ, який дійсно прийшов на допомогу в нелегкий час. Сумно тільки, що ця країна назавжди буде асоціюватися із таким страшним періодом життя…
Юлія Недопитанська, Київ - Польща, для InfoKava
У наступному матеріалі ми покажемо Польщу очима Юлії Недопитанської – очима мимовільного емігранта.
