Марія Литовченко - молода художниця. Закінчила магістратуру Національної Академії образотворчого мистецтва і архітектури, готувалася до нового творчого життя. Дуже полюбляє краєвиди України - вважає їх надзвичайними. Вони присутні у її роботах, наповнених любов'ю до рідної землі.
Але одного зимового ранку в її життя, як і в життя мільйонів українців, полетіли ракети, а по вулицях поїхали російські танки. І мальовниче місто Ірпінь під самими стінами нашої столиці перетворилося у величезну рану, яка загоїться не скоро, і - чи загоїться взагалі?..
Я написала цю роботу ще рік тому. Тоді мене хвилювала скоріше гра світла, і глибина відтінку. Щоб сутінки "дихали".
Зараз, найважливішим в цій роботі для мене є те, що це бабусин дім. В якому я росла, де ми зустрічали свята, з вікна якого я намалювала перші пейзажі з натури. Дім, якого вже немає. Тільки згорілий і розбомблений скелет.
Ірпінь. Гостомельське шосе. Я тоді ще не знала що буде далі... Що вікна з цієї квартири винесе вибуховою хвилею від удару авіабомби по сусідньому будинку. Що я і моя родина ховатимемось в ту мить в ванній, і що ці секунди розтягнуться в неймовірно довгий період. Період, коли ти чуєш свист бомби у тебе над головою і просто сподіваєшся що вона впаде не на вас, а поруч. Людям з сусіднього будинку пощастило менше. До речі, скотч на вікнах справді допомагає, багато уламків скла просто повисли на ньому і трималися так певний час. Ми кілька днів намагалися підійти до балкону і вікон, прибрати розбите скло, але кожного разу розверталися і відбігали від вікна, бо вибухи, що не припинялися в ті дні, ставали надто гучними.
Після авіанальоту ми фактично переїхали жити в бомбосховище. Але дім ще стояв. На сусідній вулиці проїжджали і стріляли танки, в бомбосховищі все двигтіло і трусилося але дім тримався, хоч уже і без вікон.
З'явилися перші жертви. Ніколи не забуду як вила жінка над чоловіком що вже не дихав. Не добігли до бомбосховища. Тоді тіла ще забирали, але згодом припинили, бо не було куди і не було кому. Під обстрілами небезпечно, місто відрізане від світу, а інфраструктура розбомблена.
Коли почалася евакуація і ми наважилися спробувати, будинок ще тримався. На наступний день, коли ми всі і бабуся були в безпеці, в двір будинку прилетіла міна і вбила людину...
Мені важко було усвідомити навіть одну смерть в місці, де я колись будувала пісочні замки... я тоді ще не знала що згодом весь двір буде всіяний тілами. Я не знаю точно що сталося і коли, просто побачила сюжет про наш двір в новинах. Потім, почула що російські танки стояли прямо у нас під вікнами...
Згорілі і поплавлені уламки там так і лишилися. Росіяни обчистили наш будинок, убили людей прямо в дворі, розстріляли їх, всіх добили в голову. А потім вже і будинок не витримав такого.
Він ще стоїть але його будуть зносити, бо надто багато разів в нього поцілили.
Бабуся ще не знає що там трапилося. Каже, що хоче додому, але ми не можемо сказати їй, що дому - немає... Що навряд чи там уціліло хоч щось.
Росіяни перетворили місце, де жила моя бабуся, де росла я і моя мама, на кладовище, вчинили там бійню. В результаті вони самі там і лягли. Але не думаю, що після такого вони знайдуть спокій коли-небудь...
Марія Литовченко, Ірпінь-Івано-Франківськ
