Віра Хвуст - волонтер, працює як психолог з людьми, які пройшли через пекло війни, займається нагальними справами. нещодавно вона почала записувати "Волонтерські історії нескорених". Це справжні історії, з іменами та прізвищами. Вони є документами війни і розслідуються відповідними органами Але публікує Віра у своєму Телеграм-каналі тільки ті, які дозволяють оповідачі, та й то зі зміненими іменами. Їх навіть слухати важко, а вже пережити...
На годиннику 5 ранку. Мені дзвонять, аби терміново поговорила з жінкою, яка є моєю підопічною.
⁃ Олено, що трапилось?
⁃ Спати не можу, мене всю колотить.
⁃ Розумію вас. Ви пробували дихати?
⁃ Пробувала, але при кожному вдиху відчуваю запах трупів. Я так більше не можу. Я з кожним днем помираю, і здається я відчуваю свій мертвий запах….
У Олени на Сумщині загинули батьки. Їх невеличке село розбомбили авіабомбами. По її автівці працювала артилерія, коли вони з покійним чоловіком намагались виїхати з Гостомеля.
Днем раніше, вона розповідала:
« Віро, ми чекали на вагітність. Ми 9 років на неї чекали, а вони відібрали її у мене. Я дізналась 24 грудня про нашу дитинку. За 2 місяці до того, як оцей…(сльози).
Ми хотіли виїхати, як тільки усе почалось, але нашу машину розстріляли. Вона так і лишилась там стояти серед дороги. Опель, колись сірого кольору, з номерними знаками АІ 5676.
Ми коли їхали, то нас попередили, щоби акуратно, але як, бляха, акуратно?
Вони зробили решето з нашої машини, чоловік сказав, що він їде зараз дуже швидко, а тоді різко затормозить, аби я вибігла в кювет, чи як та придорожна яма зветься?
Так я вижила, а він ні. А потім мене привезли у Київ, а за два дні подзвонила сусідка і повідомила про маму з татом. І за годину після цього, померло наше дитя. По моїх ногах рікою текла кров, а я нічого не могла вдіяти. Я була в шоковому стані, і не розуміла, як бути далі.
Я хотіла піти кинутись з вікна, але там було низько і почалась повітряна тривога, і мене кума просто затащила у сховище.»
Я втрачала немовля. Я знаю, що вона відчуває, але я не втрачала, дякувати Богу, чоловіка, я не мала прив’язаності до батьків і їх не вбили «визволителі».
Я чую, як кожне її слово дається їй дуже важко.
За тиждень її відправлять сюди ближче, тут буде моретерапія, багато розмов, та спроба підлікувати рани, але і так ясно, що вони лиш затягнуться плівочкою, яка буде прориватися періодично...
Віра Хвуст, волонтер
