Очільник патрульної поліції Маріуполя Михайло Вершинін: "Мої підлеглі евакуйовували жінок з розбитого після авіаудару пологового. Хтось ніс поранену вагітну, хтось – дитину, синю від холоду"
Патрульні поліцейські допомагали мешканцям міста, скільки вистачало сил і можливостей і дотепер чинять опір ворогу і ведуть вуличні бої, навіть перебуваючи в оточенні.
Один з тих, хто з першого дня повномасштабного нападу зайняв жорстку оборону і не полишає місто-герой, - очільник патрульної поліції міста Михайло Вершинін. У 2014 році він пішов на війну добровольцем, захищав Донбас, зазнав поранення біля Донецького аеропорту… Пізніше вирішив розбудовувати країну в лавах новоутвореної патрульної поліції. Близькість війни, яку було добре чути на околицях Маріуполя всі ці вісім років, не давала чоловікові розслаблятися.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету, Михайла було відзначено медаллю "Захиснику Вітчизни". Цілком заслужено. От тільки коли Михайло та інші патрульні, які в неймовірних умовах захищають міста по всій країні, зможуть отримати свої нагороди? Швидше б перемогти, аби ми могли їх гідно вітати.
"НА ПОЧАТОК БЕРЕЗНЯ В МІСТІ ЗАЛИШИЛИСЯ… ДВІ ПОЖЕЖНІ МАШИНИ"
-Михайле, ти розумів, що з Маріуполем може таке статися? Що росіянам він настільки важливий, що вони будуть так його знищувати?
-Коли я прокручував різні варіанти розвитку подій, розумів, що Маріуполь – город-символ. Плюс тут базується полк "Азов"... Місто дійсно має дуже велике значення для Донбасу. Це величезна агломерація, друга після Донецька. Я весь час про це думав, але на жаль – і сильно себе за це корю - не достатньо продавлював особовий склад, аби бійці активніше готувалися до бойових дій. Поліцейські – не військові. Мені потрібно було обрати серед поліцейських тих, хто готовий був вивчати зброю, працювати з нею, і підготувати групи, які можуть виконувати не властиву поліцейським функцію.
Мені дуже шкода, що два роки ми могли витрати на справжню бойову підготовку, і тоді люди, які виконували поліцейські функції, могли б в умовах повномасштабної війни миттєво стати захисниками міста. Слава Богу, наш шеф, керівник департаменту Патрульної поліції України Євгеній Жуков наполягав, щоб у нас було важке озброєння. От у кого була чуйка, так це у нього. На сто відсотків! Років зо два він вимагав у Нацполіції важке озброєння: дайте РПГ, АГС. І поставив завдання навчити розрахунки, щоб у нас були підготовані люди. Ми це виконали, працювали зі спецами 73-го центру, з "азовцями", проходили підготовчі курси по корегуванню, снайпінгу. На жаль, зараз жодної цієї підготованої людини у себе в підрозділі не маю. Тому що курс пройти мало. Треба ще мати бобони, які дозволять тобі цей курс втілити в життя. За тиждень до повномасштабного наступу я провів навчання, максимально наближені до бойових - з виїздом, супроводом колон, з пошуком людей, відсутністю зв’язку, з біготнею в укриття, із захистом будівель. Щось з цього невдовзі знадобилося, щось ні. Взагалі патрульні показали себе дуже добре, як люди, які виконують поліцейську функцію "служити, захищати, допомагати". До моменту вуличних боїв вони виконували свої прямі завдання.
-Вдалося врятувати родини патрульних?
- Якби на момент початку всіх подій ми чітко розуміли, що буде відбуватися далі... Чесно кажучи, ніхто не вірив у такий масштаб. Здавалося, що росіяни попруть з боку денеерії, получать по зубах, може, пободаємося трохи, і все стане на свої місця. Але що буде такий глобальний наступ саме на Маріуполь – ніхто не міг навіть уявити. Відповідно, аби не допустити загальної паніки в місті, а паніка страшна сила, яка змітає все на своєму шляху, питання вивозу родин патрульних ми порушили, мабуть, лише тоді, коли шеф вже давав відмашки і казав: "Дивіться по ситуації, але родини врятуйте!" Тоді я сказав своїм: "Забирайте звідси близьких". Вже було ясно, що нас беруть в кільце. Скажу чесно: не всі родини захотіли їхати. Деякі навіть казали: нам все одно, за якої влади бути…
-Керівництво міста як повелося, коли стало зрозуміло, що ситуація жахлива?
- Михайло Михайлович Когут, заступник міського голови, повівся як мужик, залишився в Маріуполі. Молодець. Правда, все, на що потрібно було реагувати, робилося з величезним запізненням. Ми давили, а він відповідав: "Що я зроблю? Люди бояться". Якось під час обстрілу всі втекли, нікого не було, але Когут залишався на місці, намагався вирішити питання... Не всі на це, виявилося, здатні.
Вразив мене Саша Царьок, директор "Комунальника". Дуже поважаю його. Унікальний виявився мужик. Інтелігент. Не так давно його призначили старшим по Кальміуському району. І він завжди діяв адекватно. Коли після обстрілів доповіли, що не можливо пересуватися по дорогах, бо всі вони забиті гілками, сміттям, склом, і все це потрібно прибрати, він сказав: "Будемо підмітати". І його люди після обстрілів їздили, прибирали все. Це був дуже сильний крок. Коли він виїхав, страшенно вибачався, що не залишається з нами.
Були представники комунальних служб, які возили воду, паливо по лікарнях. Це було дуже стрьомно. Але потрібно було допомагати. Тому в це включилися і ми – все це возили і мої бійці, і я сам.
Довго розкачувалася похоронна служба. Її співробітники все повірити не могли у те, що відбувається.
В перші три дні наступу, коли ми ще не були в оточенні, просили представників міста евакуювати людей з лівого берега на правий. Але… На жаль, вчасно не було продумано, де будуть розміщенні мешканці, де розташувати тих, хто народжує, інвалідів, родини з дітьми.
Міський голова Бойченко довго робив вигляд, що знаходиться у місті, хоча втік в перший же день, коли почалися військові дії. На нараді штабу захисту Маріуполя подивився повідомлення, сказав: "У мене сверхсекретна нарада". І за дві з половиною години у супроводі шести автоматчиків покинув місто через блокпост на Запоріжжя. Те саме по його заступнику Мєшкову. Він мав виконувати свої функції. І нічого не робив.
А є зовсім інші приклади. Є такий Степан Махсма. Він постійно намагається пробитися в місто з конвоєм. Їх то обкрадають, то розвертають. А він їде все одно. Мужик!
Ярошенко - лікар. Залишився з містянами до кінця. Не знаю, може і зараз в місті. Переживав за всі лікарні. Неймовірна людина.
Ольга Петрівна. Головний лікар лікарні № 2. Жінка і полон пройшла! Зараз лікарня знаходиться на території, окупованій противником. Медик пройшла через пекло. Захищала 500 людей, які прибилися до лікарні. Плюс людей 200 поранених у неї було. Плюс біля 40 - військових з пораненнями. І вона продовжувала всім допомагати на лінії обстрілу. Хоча по лікарні прямою наводкою стріляв танк. І ця лікар залишалася на своєму місці. Сподіваюся, вона вижила. Оце приклад лікаря, керівника. Схиляю перед нею коліна.
Спортивний клуб "Стимул" облаштував басейн "Нептун" для людей. І знаючи це, ворог саме туди прицільно скинув бомбу…
Самоорганізація була на високому рівні. Діма Чечера з "Халабудою" - волонтерським простором – зразу ж включився в допомогу людям. "Терраспорт" прийняв близько чотирьох тисяч біженців. І вони не встигли вивезти цих людей, бо їм не давали ніяких зелених коридорів. Цей прихисток опинився за лінією зіткнення, де йшли бої. І людей насильно вивезли в росію…
Місцеві жителі у дворах створили комуни. Вони облаштували підвали, стягували туди килими. Хтось відповідав за воду, хтось за тепло, хтось за старих, яким носили їжу, добували ліки. Мене це вражало. Але біль в очах цих людей… Вселенський біль! У них на очах розривало рідних! Вмирали близькі. Сусіди, та й вони самі потрапляли під завали. Їх не могли витягнути. Бо ці уроди розстрілювали частини рятувальників, знищували їх вщент. На початок березня в місті залишалося дві пожежні машини. Потім одна. Вона також згоріла. В порту взяли пару машин, які також швидко згоріли…
"ВІДСУТНІСТЬ ПВО – ВЕЛИКА БІДА ДЛЯ МАРІУПОЛЯ"
-Що доводилося робити патрульним?
-Війна – це подія, яка має багато граней. Патрульні робили чимало їм не характерного. Вони самі не очікували, що здатні на деякі речі. Вони рятували людей, коли у нас відбувалися обстріли. Туди відразу стягувалися всі вільні екіпажі, які надавали першу допомогу, саджали людей у машини і везли їх в лікарні. Бо швидких було мало. Вони не справлялися.
Є у нас такий патрульний Баба-Яга. Андрій звуть. Цей хлопчина разом зі своїм напарником набирали питну воду і везли на лівий беріг, який рівняли з усіх видів озброєння, як зараз це роблять із центром. Він їхав туди в лікарні, до біженців, в пологовий. Потім загружали машини продуктами. Бо люди почали самі відкривати бази. Зв’язку вже не було. Про те, що магазини мародерили, ми дізнавалися, коли їх вже виносили. Ми відганяли мародерів, бо закрити приміщення було неможливо – власників не було.
Я вважаю, що мародерство - це коли в місті, в якому немає світла, із магазина тягнуть пральну машинку. Але якщо вскривали продуктову базу, ми ставили на видачу людей, аби кожному дісталося потроху, а не розтягували все візками. Частину продуктів відправляли в центр прийому біженців, у шпиталь. І що б мені не казали, під час війни не можна карати людину, якщо вона заходить в магазин килимів і забирає їх. Але робить це не для того, щоб продати їх чи повісити собі на стіну, а кинути на піддони в підвалі, щоб можна було перебувати у відносному теплі.
Наші патрульні були присутні під час відкриття деяких складів. Коли військовим потрібні були будівельні матеріали, а хазяїв магазинів ми не могли знайти, відкривали їх заради того, аби взяти лише те, що потрібно. І ми це фіксували. Ми допомагали і підтримували військових в різний спосіб. Потрібні екскаватори? Знаходили їх. Ми стали ланцюгом між військовими і місцевими, займалися комунікацією та взаємодією.
Згідно з законами воєнного часу – і це абсолютно логічно – ми вилучаємо машини у п’яних за кермом. І забираємо їх на потреби армії. Всі були попереджені про такий порядок. І якщо людина не розуміє, дозволяє собі виїхати, залишається з документами на дорозі і пішки іде додому. А машини зараз армії ой як потрібні. Їх постійно не вистачає.
Поки був інтернет, нас просили перевірити адреси, подивитися, чи живі там люди. Командири батальйонів щоранку отримували дані і їхали перевіряти.
Був момент, коли "азовці" сказали, що знімають перед нами шляпу. Було поранено дівчинку на вулиці Дзеркальній, 1. Туди приїхала швидка. Але до дівчини не доїхала – занадто небезпечно було. Приїхали і наші ТОРівці. Було видно, що їм страшно, але вони вивезли дівчинку, надали допомогу, доставили її в лікарню.
-Ти записав звернення з проханням надати ПВО якомога скоріше…
-На запис цього відео мене підштовхнули мої друзі зі Штатів. Вони сказали: "Вам наче все дали. Треба розкручувати тему, щоб якомога швидше все надійшло". Тому було прийняте рішення записати звернення.
На той момент мешканці Маріуполя дійшли до стану, коли їм стало все одно. Військові трималися, і то не всі. Зі мною в місті лишилися лише ті, хто сказав: "Ми з міста не підемо". Хоча їм пропонували – виходьте з колонами людей в цивільному одязі. Дехто погодився. ТрО пішли з центральної частини міста. 23-ій загін морської охорони влаштував кіпіш серед особового складу. Командир прийшов до мене з питаннями: "Що робити? Може звалимо?" Він буквально самоусунувся від оборони. Ходив з туманними очима і питав, де надрукувати підробні документи. Його хлопці взяли на себе командування. Зараз саме вони намагаються робити пости, контролювати свою частину міста. Я їм не заздрю. Приходиться колектив збирати до кучі в таких умовах.
-А що командир?
-Покинув розташування. Написав "Діти" на машині і вже в Запоріжжі…
-Багато у тебе загиблих?
-Перші загиблі… Коли їх потрібно було ховати та вивозити поранених, мій заступник взяв машину, загрузив її речами і поїхав з міста... Коли знову об’явився, сам почав мене звинувачувати: "Хтось хотів, щоб я потрапив на підвал"… Що я мав йому сказати? Але таких речей, таких вчинків не пробачу ніколи і нікому. Коли він поїхав, ми забрали наших трьохсотих під "Градами", відвезли в лікарню. Двоє поліцейських були розібрані по запчастинах – пряме танкове влучання. Один - наш боєць, другий – колишній наш, інструктор по вогневій підготовці.
17 моїх людей в полоні. Перші троє з них поїхали на район Східний на броньованій банківській машині витягувати когось із родичів патрульних. Це те, чого я не схвалював. Тому що спочатку треба перевірити ситуацію, дізнатися, чи не буде проблем по дорозі. Не перевірили. Поїхали прямо до ворога… Інші полонені – ті, хто знаходився в управлінні, коли прямо через нього пройшла лінія фронту. Я їх попереджав про такий хід подій. Вони мали бути готові. "Ви не комбатанти, - казав я їм. - Ви виконували свою роботу. Так і маєте казати окупантам". Вони так і вчинили. І їх не вбили, не ґвалтували жінок. А відправили пішки на Нікольське, де зробили сортувальний пункт. І вже там багатьох зняли з транспорту, заарештували. Частина зараз в СІЗО в Донецьку. Частина - в Оленівці. Я сподіваюся, найближчим часом ми зможемо організувати обмін полоненими. І наші співробітники повернуться додому. Бо Маріуполь, навіть розбитий вщент, лишається нашим домом.
Цензор. НЕТ
