Віра Хвуст - волонтер. Вона допомагає тим, хто вирвався з пекла війни фізично, матеріально, психологічно. Разом з друзями і всіма небайдужими опікується дітьми, які пережили такі страхіття, які навіть у найжахливішому хоррор-фільмі видумати не можна. Вона також стала записувати історії тих, хто пережив найстрашніше. Серед цих людей - дорослі і діти, незнайомі люди і близькі, яких вона знає особисто. Ці розповіді Віра публікує під назвою "Волонтерські історії нескорених" на своєму Телеграм-каналі.
Вважаємо, що все це - документи війни, які треба знати всім.
Але. Це "але" добавляємо ми. Не треба користатися чужою працею, як робить дехто у соцмережах. Ба, навіть починає на щось збирати гроші, даючи невідомо чию картку. Віра занотовує ці історії з дозволу людей, але дуже обережно, частіше за все - змінюючи імена і опускаючи деякі найстрашніші деталі, але маючи при цьому всі справжні дані - вони згодяться при подальших судах в Гаазі. Тому, перепощуючи все це, пам'ятайте: за кожною розповіддю стоять реальні люди: та, що розповіла, і та, що записала.
Ми будемо і надалі публікувати "Волонтерські історії про нескорених".
...З дозволу Іринки, публікую її історію.
«Коли всі почали говорити про можливий напад, ми навіть думати не могли, що буде так серйозно. Мама сказала, що варто б
вже зробити тривожну валізку, але ми лише посміялись.
Коли ж на нас напали, втекти вже було неможливо.
Ми сиділи у підвалі, мама тримала Любцю (4,5 р.), я тримала Ігоря (9 р.). Все дрижчало. Ми боялись навіть рухатись.
З нами у підвалі сиділа сусідка з мамою старенькою і сином років 6-ти. Бабуся не витримала сліз онука і пішла взяти якоїсь їжі, доки дім не зруйнували. Ми чули лише постріл. Бабуся не повернулась.
Мама хотіла піти набрати снігу, натопити, але ми чули з вулиці руських, і не йшли, бо і її б розстріляли.
По нас бігали щурі. І ми навіть думали зловити їх і смажити, але мама заборонила, щоб не вмерли.
Любця дуже плакала, а не можна, щоб не чули. Вона хотіла їсти і пити. А тоді, якийсь невідомий чоловік кинув крізь вікно підвалу нам сумку з яблуками квашеними і печивом. Мама думала може отруйне, але вирішили їсти, бо без різниці, чи від голоду вмерти, чи від отрути.
А то був наш солдат, напевно. Бо і в сусідній підвал так само кинули.
Ігорьоша сказав, що це як святий Миколай до нас прийшов.
А потім був час, коли мама пісяла, цідила сечу крізь кофту, і давала пити, бо прямо біля нас була руська техніка.
Коли нас виводили з підвалу, то багато було трупів. Тільки наші, українців закопували, а руських тягали коти і пси. Це так гидко.
Якби ще день, то Любця б не вижила. А Ігор хотів вийти, щоб його вбили. Це так страшно.
Мама посивіла. Вона на очах стала білою. А їй лише 38 років.
А мою подружку, однокласницю, спочатку зґвалтували, а потім вбили. Уявляєте? На очах її мами і сестрички молодшої.
Я ніколи їм не пробачу. Я вступлю в медичний, винайду отруту і витравлю їх усіх, аби цих руських не існувало. Хай там буде пуста земля, як знак того, що вони пусті. А поки їх там тато мочить, аби зрівнялись з землею.»
Іринка. Маріуполь. Березень 2022
