Війна багатолика. Величезний патріотизм і байдужість. Бажання поділитися останнім шматком хліба та набити кишені, користуючись безпорадним станом тих, хто став жертвою. Високий подвиг та зрада. Це все – монстр, який прийшов на нашу землю. Це війна – багато чого в одному.
Світлана Чернухіна – з Маріуполя. Вона вивезла дітей у перший день нападу на місто. Але в рідному місті залишилися її близькі, в безпосередній близькості від військових дій працює її чоловік, досі здригаються від страшних спогадів діти. Її розповідь не викликає почуття гордості. Але це також треба знати.
Ми звикли, що війна – це щось про героїзм, патріотизм, боротьбу за свободу, загальне горе та об'єднаних національною ідеєю людей. Так нас навчали на уроках історії, так писали у військових романах, так нам і зараз ведуть мовлення з телевізорів, радіо та соцмереж.
Але є речі, про які не прийнято говорити. Бо якщо про них говорити, то почнуть опускатися руки, пропаде оптимізм і прийде розуміння того, що люди – не об'єднані горем. Очікування та реальність не збігаються.
Я розповім вам про свій досвід і досвід моєї сім'ї, який трохи відрізняється від того, що ведуть мовлення по телевізору і репостять у Фейсбуці. Зроблю це не для жалю чи провокації злості, а для того, щоб було реальне та прагматичне розуміння того, що таке війна. Переконана, що під час війни виживають люди, позбавлені ілюзій.
Я з двома дітьми на своєму авто поїхала з Маріуполя в ніч з 24 на 25 лютого, коли в місті все тільки починалося. Чоловік залишився на службі.
Перше, з чим довелося зіткнутися – нерозуміння. Я говорила своїм близьким – їдьте. Мені відповідали: “Та ми тут пересидимо, куди ми поїдемо, кому ми потрібні. Війна за кілька днів скінчиться!”. “Не розумію, навіщо ти поїхала? А далі що?" – казала мені моя бабуся. “Буду тут. Та й куди я зі своєю мамою вона майже не ходить”. Адже тоді ще була можливість виїхати, на дорозі було п'ять блокпостів замість двадцяти п'яти, без роздягань та перевірок татуювань, без небезпеки потрапити на міни, лише за п'ять годин дістатися до Запоріжжя.
При цьому вже тоді великі торгові мережі типу “Фокстрота” чи “Comfy” вивезли товар із міста, а “за лаштунками” гуляли історії про те, що СБУ, прокуратура та поліція “виїхали”.
З кожним днем у Маріуполі ставало все гірше та складніше. Як наслідок, наступне, з чим довелося зіткнутися - з ненавистю за те, що я в безпеці. Мені посилали прокляття ті, хто мене не знав, і ті, хто довгі роки працював зі мною. Звинувачували в тому, що я в теплі, в той час, як їхні близькі сидять без світла, газу, води, їжі та ліків. Що мене, дружину поліцейського, “заздалегідь вивезли” до “найбезпечнішого міста України”. Бажали моїм дітям не спати через бомбардування і казали, що раз я врятувалася сама, то тепер зобов'язана рятувати інших. Чому вони самі не хотіли рятувати своїх близьких, а шукали винних - риторичне питання.
Тим часом у Дніпрі від нас сахалися місцеві, дізнаючись, що ми з Маріуполя. Одного разу від мене в буквальному значенні відстрибнула продавець одягу так, ніби я радіоактивна. А на зборах ОСББ, у якому ми тепер живемо, звучали репліки про те, що це ми “донбаські”, у всьому винні, ми цю війну затіяли, і через нас тепер у всій Україні війна.
Після того, як у Маріуполі почав пропадати зв'язок, почалося тотальне мародерство. Обкрадали все і скрізь. У цей момент я зрозуміла, чому Росії вдалося так сильно вплинути на свідомість Донбасу. Все просто – ми жебраки духовно. У багатьох немає розуміння добра, чесності, людяності. Люди йшли вулицями з візками повними непотрібного мотлоху - дорогий кришталевий посуд, канцтовари, чохли для телефонів... З будівельних магазинів тягли унітази та раковини. На одному з відео ридає власниця невеликого магазинчика в центрі міста, яка відбирає у мародера волейбольний м'яч із криками: “Навіщо тобі м'яч, ти що, в нього гратимеш під обстрілами??!”. А в момент, коли зникла вода, люди чомусь крали весільні сукні.
Далі було ще гірше – поножовщина через пачку рису. Винесення продуктових складів у немислимих масштабах - ті, хто крав, явно не розраховували ділитися з ближніми, але і з'їсти все, що вивозилося машинами, їм точно не вдасться. На вулицях з'явилася зброя. А останнє, що перестали продавати у місті – це алкоголь. І його купували, хоч і за шалені гроші. У сукупності це все породжувало вбивства своїх же земляків, зґвалтування та безкарність. Навіть у найстрашнішому фільмі про зомбі-апокаліпсис складно таке побачити.
У цілому нині суспільство розділилося втричі групи. Перша - чесні та "правильні". Вони нічого не крали і намагалися виживати як є. Стоячи у кілометрових чергах за водою та продуктами, збираючи сніг для того, щоб умитися, та чекаючи допомоги від волонтерів, військових, поліції чи Червоного хреста. На превеликий жаль, саме такі люди почали першими страждати від голоду. Друга група - ті, хто міг "взяти чуже" але тільки якщо це - справді потрібно і справді нічиє. А треті... були готові вбивати заради самого факту крадіжки. Є думка, що саме вони називали українських військових та поліцейських “карателями”.
Боротьба за сховища. В одних нікого не пускали – люди не хотіли ділитися своїм “затишним куточком” та ресурсами – ліхтариком, свічками, можливістю приготувати їжу на загальному багатті. Інші навіть відмовлялися відчиняти двері до сховищ, навіть під час обстрілів. Треті пускали всіх, хоч і зовсім не було місця.
Жертви. Багато загиблих та поранених. Їх неможливо порахувати...
Війна - це завжди тотальна брехня та лицемірство. У “окупованих” містах деякі представники влади охоче йдуть на співпрацю із загарбниками. Надають списки поліцейських, проукраїнських активістів, журналістів та волонтерів. Деякі цю інформацію продають за смішні гроші або обіцянку якихось привілеїв. Згодом за цими списками починається полювання. Тобто ті, хто ще три тижні тому били себе в груди та називали патріотами, сьогодні видають “рознарядку” на вбивство своїх колег.
Евакуація. Яка була складною спочатку, і яка складна досі. Дорога життя, де люди можуть померти. І в якій знову виявляються усі людські якості. Хтось, вивозячи своїх до умовно безпечного передмістя Маріуполя, знову і знову ризикує своїм життям, бо повертається для того, щоб забрати чужих людей. А хтось встановив ціну – 150 тис. грн з особи та працює “таксі”. Були й випадки, коли власники машин воліли взяти більше речей у машину аніж забрати своїх же родичів.
І хоч здається, що на війні все зрозуміло, і чорне легко відрізнити від білого насправді у кожного своя війна. І головне в ній – залишитися людиною. Якщо впоратися із цією війною, то перемогти всією країною буде набагато легше.
Світлана Чернухіна, Маріуполь-Дніпро
Фото автора