Ксенія Костюченко - вчителька хімії. До 2014 року жила у Горлівці. Любила свою сім'ю, роботу, своє місто. Але потім все зламалося. А потім, коли вже стала харків'янкою, зламалося вдруге. Але ті хто раз пройшов через пекло, стає сильнішим.
Сьогодні усвідомила, що минулого разу, коли ми залишали свій дім в Горлівці, мені було набагато гірше. Я дуже добре пам’ятаю своє безсилля, розгубленість, абсолютну нездатність про щось нормальне думати.
Тому що:
Цей гидотний цирк з іхтамнєтами.
Ці люди-зомбі, які, ніби їх справді заразили вірусом, раптом вирішили, що писати документацію українською - це капець яка проблема. Ці алкаші на зупинках, які мерзотними голосами волали, що Донбас годує всю Україну, а вона, Україна, замість вдячності, робить щось не те. Звісно, з ними важко було полемізувати, тому я так і не дізналася, що саме не те робила Україна з алкашами на зупинках.
Ці російські родичі та колишні друзі, які ніби то і запитували, що там у нас, але за хвилину розуміючи, що в нас не так, як вони думали, одразу починали мені розказувати “другую точку зрєнія і со сторони віднєє”.
Я відчувала себе так, ніби щойно вийшла з матриці, навкруги нерухомі тіла з білими очима, і є тільки невелика групка живих, які здатні дивитись і думати.
Тільки в нас не було обраного, а точніше, всіх обраних вбивали незнайомі люди з не місцевою говіркою.
Ми жили в дитячому таборі “Перлина Донеччини”, це Святогірськ. В медичному корпусі, де нам виділили три кімнати, точніше, палати. Наша сім'я, батьки, і дві бабусі 80+ років.
Без роботи залишилися всі, крім мами чоловіка. Ми бродили, як неприкаяні, територією, Рахували кроки. В нас були стандартні маршрути. Нічого нового не хотілося, краса не помічалася, тільки стежки між корпусами: вперед-назад-до озера-навколо-до нашого помешкання. Треба було рухатися, а хотілося лежати і дивитися у стіну. Дитина побігала - поставили галочку - і мерщій в телефони читати новини, тому що вони давали напрямок цій порожнечі. Напрямки були різні: від надії до абсолютного відчаю, лють, жаль, гордість та розчарування. І все це було краще ніж тупа безпорадність. Читала діда Свирида, Монову, Gorky Look у якості підтримувальної терапії, такого собі симптоматичного лікування. Безмежно вдячна цим людям, вони своїми текстами буквально кожного дня витягували мене з апатії.
Найважче було розуміти, що ми не повернемося додому. Не тому, що небезпечно. А тому, що наше рідне місто жере мерзенна потвора. Повісила свої ганчірки замість нашого прапора, отруїла своєю брехнею наших людей.
Усвідомила, що Горлівка - це як риба, з черева якої на твоїх очах вилізла жирна зелена муха. Дивись - не дивись, нюхай - не нюхай, а з’їсти ти її вже не зможеш. Наш переїзд був вибором, хоча і за певних обставин.
І, мабуть, через це я не зізнавалася сама собі, що дім свій я втратилаа, втратила своє щасливе і затишне життя, всі свої плани і надії, втратила ні за що, просто тому, що якомусь мудаку захотілося, і він зміг. Про те, що це страшно, травматично, просто так мене не залишить, і мені з цим жити, я взагалі не думала, психіка такі речі просто заперечувала.
Я сама все вирішила, я контролюю своє життя. Крапка.
Але все змінилося в одну малесеньку мить, одного разу сонячним ранком у вересні 2014. Я була на уроці в п’ятому класі. Ми малювали щось мирне і красиве, чи то осінь, чи фрукти (так, я викладала крім хімії, ще малювання і географію, так було треба). І раптом діти почули гелікоптер. Він летів низько, тому дуже шумів. І ось ці діти, які за мить сиділи і з висунутими язичками вимальовували щось жовтеньке, закричали і попадали на підлогу. Вони повзли під стіни і закривали голову руками. Вони плакали, тремтіли, їх неможливо було заспокоїти до кінця уроку, і більшість просто забрали батьки;
Чесно, я теж хотіла, щоб мене хтось забрав, обійняв і сказав, що я цього не бачила, а я б повірила…
Але я бачила. І перетравлювала цю картинку дуже довго.
Я не контролюю. Я не вирішувала. Я не знаю що з цим робити…
Тому зараз мені було легше, ніж деяким моїм подругам, наважитися поїхати хоч куди, аби вивезти дітей з під обстрілів. Не чекати, бо швидко не вийде, безпечно не буде, я цього кракена вже бачила на власні очі - в них нема душі. Не заважати армії, не бути вантажем, працювати і підтримувати економіку, зберегти життя і дітей. Дім там де ми. Головне для нас - в Україні.
А ще легше тому, що зараз, нарешті, весь світ називає нашу війну війною.
Я не рахую, звісно, цей Мордор та двох з половиною його посіпак.
Ти не чуєш сумніву та обережності, дивних запитань, типу “ви що, не самі цього хотіли?”, або “ну, ти ж не бачила паспортів тих чуваків з Сибіру? Сказали тобі? Але могли збрехати, а насправді вони могли бути хоч з Торезу, ні?”
Сьогодні мені не треба виправдовуватись за свої спогади і додавати до кожної історії: це не статистика, це лише мій власний досвід. Я не спеціалістка, я лише бачила те і те.
І ще легше тому, що вся Україна разом. Я завжди знала, якщо Україна вже об’єднується, то це така потужна сила, куди там Братерству персня…
Ми здатні здолати все.
в нас тих Арагорнів та Леголасів в кожному підрозділі кожен перший. В нас що не жінка, то або Галадріель, або Арвен.
А наш Залужний взагалі Гендальф, такий спокійний, він точно щось знає.
Може колись люди здадуться, і світ поглине темрява. Але точно не зараз. Не в нашому столітті. Не в нашій країні. Не з нашими воїнами.
Вірю в ЗСУ і в наших людей, дякую кожного дня, що я з цього племені.
Ксенія Костюченко, Горлівка-Харків-Київ
