Все новости

Мир кошачьего периода

Если верить данным сайта Worldatlas, Украина входит в десятку стран мира, где население держит наибольшее количество котов. Это текст о том, как коты захватили мир. Конечно, эта история больше о нас, людях, чем о котах. Вот так антропоцентрично, как всегда.

Кіт дикий лісовий

Він сидить на гілці з розпушеним хутром, нагадуючи граків, що чорними грушками обліпили дерева по сусідству. Хіба що не каркає. Здається, він цілком розслаблений, не дивлячись на височінь і тонке сідало.

Йому байдуже до мене так само, як і до молодої жінки з маленьким хлопчиком, які щойно підійшли до вольєру. «Обережно, небезпечний звір!», — голосно читає мати і одразу попереджає сина: «Не совай пальці в сітку». Потім намагається налагодити контакт із самим звіром: «К-с-к-с-к-с-к-с». Але той сидить, наче кам’яний єгипетський Сфінкс. Не дочекавшись на реакцію, мама з сином втрачають цікавість до тварини і йдуть собі далі майже порожніми алеями Київського зоопарку в пошуках більш доброзичливої істоти. 9-річний Сільвер, який живе між ведмедями і грифом, не удостоїв їх навіть поглядом. Він кіт лісовий європейський — дикий.

Сільвер
Фото надано Мариною Шквирею

Його важко відрізнити від свійського, і здалеку він нагадує чималу пухнасту бруньку. Якщо придивитися, на лобі можна побачити кілька чорних суцільних рисок, вуха розташовані широко, а хвіст схожий на полінце. Він коротший та кругліший на кінці, ніж в його домашнього родича, та має кілька характерних чорних кілець.

«Якщо ви побачите лісового кота в природі, то зрозумієте, що це не домашній кіт, не з вигляду, а за поведінкою. Він дуже впевнено рухається лісом, видає низькі горлові звуки. Котяче лігво виглядає розкішно. Часто це дупло або кипа хмизу. Лігва бувають не тільки в самиці з кошенятами. Я спостерігала кота-самця, який жив у розщілині скельного виходу. Це була його відпочинкова база», — розповідає зоологиня Марина Шквиря, начальниця відділу наукової роботи Київського зоопарку.

Але лісовий кіт не такий вже й соціопат. З одного боку, вони і справді не мають зграйної ієрархічної структури, як вовки. З іншого боку, котяче суспільство побудоване швидше за принципом короткочасних функціональних зв’язків. Вони спілкуються, підтримують контакт з самицями навіть не в сезон розмноження. Коту потрібна компанія, але не стадо і не зграя.

Достеменно невідомо, скільки лісових котів в Україні. Так чи інакше, цей вид занесений до Червоної книги і до 2000-х років вважалося, що він залишився хіба що в Карпатах. Проте з середини 2000-х протягом кількох років дослідники знайшли лісових котів одразу в кількох областях — у Вінницькій, Одеській, Кіровоградській. Можливо, і справді відбулася певна експансія хижака, а можливо, просто спрацював «ефект дослідника». Люди зацікавилися і почали шукати, як от Марина.

Сільвер відноситься до одного з п’яти підвидів дикого кота. З цієї п’ятірки ужитися з людьми примудрився тільки лівійський степовий — Felis silvestris lybica. Саме він був доместикований. Тож маємо кота домашнього — Felis Catus.

Наівашу, Соню, Чайлд Роланда та Мішку Марина та її чоловік Єгор підібрали з вулиці. З прямоходячими двоногими в цих чотирьох все просто.

«Ми для них джерело усього — їжі, чистого туалету, іншого обслуговування. Когось треба гладити, хтось сам не спить», — всміхається Марина. При цьому значущість людини кожен новий кіт у домі визначав по реакції на неї інших. Особливо це було помітно з кішкою Мішкою, яка з’явилася останньою. Вона довго призвичаювалася до нового помешкання, вивчала квартиру та котячу ієрархію, ігноруючи людей. Поки раптом не зрозуміла, що вони — важливий ресурс, за увагу якого конкурують колеги.

«Усвідомивши це, вона почала освоювати нас. Спеціально сідає поруч і спостерігає за реакцією інших котів, ніби транслює їм: «Бачите, я прийшла і сиджу поруч з людьми, відтепер я теж маю право на цей ресурси. Коти — великі маніпулятори», — сміється Марина.
Як дикуни опинилися на диванах міських квартир, історія довга та заплутана.

Кіт з нами

Вона лежить, замотана у ганчір’я, на полиці Львівського музею історії релігії в оточенні бронзових статуеток єгипетських богів Осіріса, Ісіди та теракотової фігурки Беса. Судячи з музейної таблички, це котяча мумія, хоча впізнати в пожовклому згортку тварину дуже важко. У Древньому Єгипті, де коти відігравали велику роль, як у звичайному, так і в релігійному житті, їх використовували в ритуальних захороненнях на честь Бастет, богині радості, плодючості, краси та любові, і разом з тим — покровительки кішок. Муміфікуючи своїх улюбленців, древні єгиптяни відправляли їх у вічне життя. І тривалий час саме Єгипет розглядали як місце одомашнення кішок.

Мумія кота, Львівський музей історії релігії

Фото надано Оленою СтрукМумія кота, Львівський музей історії релігії

Але в 2004-муі на Кіпрі археологи розкопали поховання віком 9500 років, в якому знайшли два скелети: людини та кота. Останній потрапив туди, судячи з усього, не випадково. Наразі знахідка вважається найдавнішим свідчення співжиття кішок та людей. Дослідники ж дійшли висновку, що історія одомашнення дикого кота може бути іншою, ніж уявлялося раніше.
«Подивімося на хроніки доместикації, — пропонує зоолог та палеонтолог Павло Гольдін. — Першою звичайно була собака, яку одомашнили давно і неодноразово, ще в палеоліті. Це тварина, яка прийшла з людиною з плейстоцену. Далі, якщо казати про наш регіон, відбувається неолітичний вибух, коли в поселенні Чатал-Гьоюк у південній Анатолії одомашнюють одночасно корову, козу та вівцю та окультурюють пшеницю й ячмінь. Це трапилося приблизно 10-11 тис. років тому. Потім настає черга кота, який фактично приходить до людини з базовим комплектом тварин та рослин «Родючого Півмісяця».

Павло Гольдін
Фото надано Павлом Гольдіним

У 2017-му група науковців, проаналізувавши ДНК кількох сотень древніх котячих решток, виявили, що ймовірно першими людьми, яким вдалося приручити цих тварин 9000 років тому, були землероби на Близькому Сході. Дикі коти почали навідуватися в людські поселення заради гризунів, яких своєю чергою вабило зерно. Тому котів відносять до тієї групи тварин, які одомашнилися самі по собі, як і собака, свиня, а згодом курка та голуб.

З південно-західної Азії сліди котів ведуть у Болгарію та Румунію. В Єгипті кілька тисяч років потому сталася, як вважається, вже друга хвиля одомашнення. «Єгипетські» кішки дійшли до Європи в епоху Римської імперії, а просунулися далі в епоху вікінгів. Імовірно їх привезли на кораблях морськими торговельними шляхами до північної Європи.

Експозиція муміфікованих кішок, знайдених в давньоєгипетському некрополі, була представлена публіці в Каїрі, 23 листопада 2019.
Фото: Khaled Desouki

Подолавши чималі відстані, коти зрештою колонізували вулиці міст і сіл. Їх вважають одними з найуспішніших ссавців на планеті, що дісталися майже всіх її куточків. Людина робила вже кілька спроб підрахувати кількість домашніх котів, як через національні, так і через міжнародні організації, але то непроста справа. Тож оцінки щодо перепису котів коливаються від 200 млн до 600 млн особин.

«Здатність успішно виживати в місті можна, на мій погляд, пояснити тим, що кіт в принципі преадаптований до нього, — розмірковує Павло Гольдін. — Лівійська кішка, від якої і пішла лінія домашніх котів, мешкає в субтропічному, напівпустельному середовищі з гірськими системами. Тож коту комфортно в міському ландшафті. Наші кам’яні будинки для нього, згрубша кажучи, все одно що скельні масиви для його дикого предка. Лісовому коту, розповсюдженому в Східній Європі, що звик до лісових ландшафтів, вони чужі».

Африканська дика кішка, прародич якої був одомашнений людиною близько 10 000 років тому.
Фото africanconservation.org

Розселившись по планеті, коти потрапили до сотні найгірших інвазивних видів. Вони відомі винищувачі місцевої фауни, і це є темний бік котячої експансії. «Проблема в кількості бродячих котів. І, приміром, для України найболісніші в цьому контексті три речі: відсутність програми стерилізації, коти, які виходять в мисливські угіддя та заповідний фонд і знищують рідкісні види, а також сказ, бо так чи інакше кіт є сполучною ланкою між природою та людським поселенням. Тому коти мають бути вакциновані, стерилізовані та під контролем людини. Я сподіваюсь, що у нас все ж таки приймуть закон про ідентифікацію і реєстрацію домашніх тварин. І тоді, якщо ти заявляєш права на тварину, то в тебе є і відповідальність. Поки що права є — «це мій кіт», а відповідальності — ні», — каже Марина.

Так чи інакше, але якщо вірити даним сайту Worldatlas, Україна входить до десятки країн світу, де населення тримає найбільшу кількість котів.

Кити і коти
— За що ти любиш котиків? — запитую у 8-річної доньки, в якої навіть рінгтон на телефоні — це котяче нявчання.

— (Увага, спойлер!) Вони пухнасті, милі і проявлять емоції, як людина, а ще граються, як діти, перераховує вона.

Загалом на цьому можна було б поставити крапку, бо як кажуть, вустами малечі говорить істина. Але ж ми не шукаємо простих шляхів, тож підемо довгим, який гарантує чимало відкриттів.

Його знайшли в 2013 році під час археологічних розкопок могильника Нейзац у 20 км від Сімферополя в долині ріки Зуя. Фактично це сотні погребальних споруд, більшість з яких датовані III-IV ст. н.е. Тваринячий скелет без хвоста, який, скоріше за все, відтяли, виявили на вівтарі. Дослідники припускають, що це було жертвопринесення ймовірно незвичайної для того часу і місця тварини.

Мумія кота, Львівський музей історії релігії
Фото надано Оленою Струк

Павло Гольдін з колегами визначили, що скелет «незвичайної тварини» належить дикому коту кавказької популяції європейського підвиду Felis silvestris silvestris. Це найпізніша знахідка дикого кота в Криму віком 1600 років (наразі він є зниклим видом для півострова), і це перша наукова стаття Павла Гольдіна, присвячена котячим. Взагалі-то він досліджує китоподібних. Саме кити, насправді, і привели його до котів.

Упродовж багатьох років Павло вивчає еволюцію дельфінів, зокрема еволюцію індивідуального розвитку: коли одні структури в процесі трансформуються в геть нові, або навпаки, коли проявляються предкові дитячі структури. У наукових термінах такий стан називають педоморфозом. «Приміром, це незакриті, як у дитинчат, шви черепа, які з віком не зростаються, — пояснює Павло. — Через що мозок у деяких китоподібних розвивається довго і досягає великих розмірів».

Скажімо, у косатки він завбільшки 5-7 кг, що частково зумовлює складність поведінки та комунікацій. У них є, умовно кажучи, діалекти мови, які сильно відрізняються в різних популяціях і субпопуляціях. Вони довго живуть, у косаток є менопауза і «ефект бабусі», коли тварина випадає із розмноження, але зберігає соціальні функції.

Ася - дика кішка у приватному утриманні
Фото надано Мариною Шквирею

Вивчаючи ці питання, Павло наштовхнувся на інші роботи, які доводили, що є спільне в еволюції дельфінів і тварин у процесі доместикації. Одомашнення так само відбувалося на користь закріплення дитячих рис. Тобто людина відбирала тварин за принципом педоморфозу в поведінці, шукаючи неагресивних і найприязніших. Це вилилося і в дитячу поведінку, і в дитячу соціальну взаємодію, і після всього в дитячу анатомію дорослих особин. Одомашнені тварини мають довге дитинство, різноманітніший окрас, інший гормональний фон. Усі це вкупі Чарльз Дарвін назвав синдромом доместикації.

Зрештою ми любимо кота за те, що він поводиться як кошеня навіть у підстаркуватому віці. Фактично ж за психологічним рівнем собака — щеня вовка, а домашній кіт більше схожий на кошеня дикого кота, ніж на самого дикого кота.

«Пошелестіти пакетиком, запакуватися в найменшу коробку — все це інфантильні патерни. Дорослий лісовий кіт, звісно, також дуркує, але зазвичай в сезон розмноження, він як дорослий не робить це постійно», — каже Марина Шквиря.

Проте у котів була додаткова зброя. Вони задіяли і справді важку артилерію: морду, круглу людиноподібну з коротким носиком та великими очима. «Котик від початку схожий на дитину, навіть якщо він дикий. І можливо, саме це було тією рушійною силою, яка приваблювала людину в одомашненні котів. Адже спроби використовувати в господарстві інших дрібних хижаків, наприклад, ласку, тхора чи горностая, також відомі», — розповідає Павло Гольдін. Але зрештою конкуренцію виграв кіт з антропоморфною мордою. Дорослішаючи, він зберігає щічки, короткий носик, великі очі. Навіть його пропорції схожі на пропорції людського маля, тож його легко брати на руки і вовтузитися з ним.

Світлана Паніна і Сніжинка
Фото надано Світланою Паніною

«Вважається, що коти паразитують на нашій батьківській поведінці, яка вмикається через певні тригери, — пояснює психологиня, гештальт-терпевтка Світлана Паніна. Вона ж мама чотирьох дітей та трьох шикарних білих кішок Бу, Че і Се. Двох ангорських, Бусинку та Чеширку, родина перевезла з Криму, а третю, Сніжинку, підібрала на вулиці вже в Києві.

За словами Світлани, бажання піклуватися, всиновлювати, вдочеряти може запустити в нас, приміром, зовнішня картинка. Закладена програма починає працювати досить рано, навіть п’ятирічний малюк грається ляльками, переносячи на них батьківську турботу. Вона ж стимулює цікавість до котів.

Це своєю чергою якнайкраще співпадає з нашою природою улюдинювати все, до чого торкаємось, — машинки, потяги, будинки, місяць, на якому бачимо обличчя. Будь-де ми знаходимо антропоморфність.
«Таким є наш найперший спосіб подружитися з цим світом і вивчати його, — пояснює вона. — Щойно починає працювати психіка, одразу ж вмикається паралель «я – не я», і людина намагається наділити те, з чим взаємодіє, тим, що їй зрозуміло, тобто наповнює собою, поширює себе на весь світ. У нормі дитина до 5 років вважає, що все відбувається через неї і все для неї — і сонце встає, тому що я прокинувся». Так само і в котиках ми бачимо собі подібних.

Серед версій щодо коріння любові людини до котів є ще одна цікава. Адже колись великі кішки були головними мисливцями на прямих предків людини, які населяли Африку. Як писав радянський орнітолог і етолог Віктор Дольнік у своїй науково-популярній книжці з етології людини «Неслухняне дитя біосфери»: леопарди — наша природна смерть.

Примати завжди були і залишаються частиною раціону великих кішок. Як впоратися зі страхом перед хижаком? Можна сховатися. Але мозок має й інший механізм: зацікавленість, аби зачаївшись, спостерігати, вивчати поведінку і зрештою захопитися об’єктом спостереження. 

Табличка у Львові

Фото надано Оленою Струк

«Тому для нас, на думку Дольніка, котячі — одні з найпривабливіших створінь. Він це описував доволі смішно, навіть наївно, але можливо, мав у чомусь рацію. І цим механізмом можна пояснити нашу любов до котів», — сміється Марина Шквиря.

Якщо говорити словами самого науковця, то один із способів перехитрити смерть — укласти з нею союз. А потім вже можна ризикнути здоров’ям і почухати за вушком.

М’який та пухнастий

Коли батько приходив додому з роботи, і нарешті вмощувався в крісло з книжкою, вдягнувши окуляри, до нього на коліна застрибав наш рудий Кузьма. Він починав муркотіти і тертися мордою об обличчя, поки окуляри не падали додолу. Тільки тоді кіт заспокоювався, скручувався на грудях бубликом, а батько тим часом його гладив. Цій пасторальній парочці можна було тільки позаздрити, так втихомирено вони виглядали.

У 1959 році в журналі Science вийшла стаття Гаррі Харлоу і Роберта Цимермана, яка описувала результати експериментів з дитинчатами макак резусів, розлучених зі своїми матерями в перші 12 годин життя. Згодом їх критикуватимуть за неетичність, але визнаватимуть внесок у розвиток дитячої психології. Дослідники вивчали емоційні реакції дитинчат макак резусів, які на заміну своїм матерям отримали двох інших «мам». Перша — циліндр, обтягнутий м’якою ворсяною тканиною, друга — циліндр, обмотаний дротом, але з прикріпленою пляшкою молока. Маючи доступ до обох, дитинчата надавали перевагу м’якій, з якою проводили 15-18 годин на добу, а з тією, що була джерелом їжі, — тільки 1-2 години.

«Тактильний тілесний контакт виявився важливішим у контексті виживання, ніж харчування, — пояснює Світлана Паніна. — Людині властиво отримувати задоволення від дотику до чогось пухнастого. Це можна спостерігати навіть у дуже маленьких дітей, яким зараз купують спеціальні шкіри з довгою ворсою для сенсорного розвитку. Приблизно з першого тижня життя, якщо вкласти дитині в долоньку палець, то малюк схопиться за нього. За однією з версій, ми успадкували це від наших предків. Коли вони були вкриті шерстю, то дитинчати хапалися за неї, що забезпечувало тісний контакт, неперервний зв’язок з матір’ю. І життя дитини залежало від того, наскільки міцно вона трималась. Вважається, що на рефлекторному рівні в нас залишилось приємне відчуття від шерсті в долоні, бо воно асоціюється з чимось надійним, теплим, хорошим».

Якщо мавпенята з експериментів Харлоу були чимось налякані (дослідники спеціально створювали такі ситуації) або відчували тривогу, то заскакували на коліна саме до тканинної матері, обіймаючи її і заспокоюючись. Ці експерименти Харлоу із колегами проводив на той час, коли панувала думка, що зв’язок матері та дитини формується завдяки годуванню. Але спостереження довели важливість комфортного фізичного контакту. Вони ж вплинули на британського психіатра і психоаналітика Джона Боулбі, автора теорії прив’язаності. Він вважав, що в дитині закладена потреба бути близьким до значущого дорослого, що є умовою виживання. Але цю потребу на відміну від своїх попередників, він пояснював це як соціальне почуття, а не як егоїстичне задоволення потреб.

Котики до відчуття приємного і теплого мають пряме відношення. «Ми наразі живемо в світі, серйозно позбавленому тілесних контактів. Вони переважно під забороною. Максимум, що ми можемо собі дозволити, це привітатися за руку з іншою людиною, поплескати її по плечах. І кількість подібних доторків мінімальна, — каже Світлана Паніна. — Так само не всі люди в близьких стосунках, в яких можуть вдосталь обійматися. Коли ми гладимо кішку або собаку, то вгамовуємо окситоциновий голод. Але собаки рухливіші, а ось коти мають трохи інший темперамент. Вони можуть самі ініціювати подібне спілкування, починають муркотіти, спонукаючи господаря до тактильного контакту».

При цьому кіт не вимагає від нас завеликих емоційних зусиль. Вкладаєш в нього нібито небагато (стаканчик сухого корму і почухати за вушком), натомість отримуєш чимало. У цьому сенсі коти — комфортні створіння, хоча звісно є виключення.

«Так само і деякі люди є справжнісінькими котиками. Не дарма ж приємну людину називають котиком. Це означає, що вона комфортна, її потреби легко задовольнити і вона завжди рада помуркотіти», — всміхається Світлана Паніна.
Але коти не збиралися зупинятися на досягнутому і натренували людину настільки, що, схоже, вона почала отримувати порцію окситоцину, постячи картинки та відео з котами та просто споглядаючи їх.

На три речі можна дивитися безкінечно — як палає вогонь, як тече вода, і як змінюються картинки з котиками на мапі iknowwhereyourcatlives.com. На сайті зібрано понад мільйон зображень, завантажених користувачами інтернету. По-перше, це мило. А по-друге, автор мапи, професор флоридського університету Оуен Манді, хотів показати, наскільки легким є доступ до даних у сучасному світі. Звісно, найзручнішими для цього виявилися котики, яких так люблять фотографувати їхні господарі, а потім викладати світлини в мережу.

Захоплення віртуального простору котячими можна вважати блискавичним. Перше відео з котом, який підстрибує за ниточкою під композицію англійця Ніка Дрейка, з’явилося на Youtube 15 років тому і наразі має 115 тис. переглядів. Ролик зі своїм домашнім улюбленцем на ім’я Pajamas завантажив співзасновник сервісу Стів Чен. Відтоді користувачі поділилися в мережі понад 2 млн відео з котиками, які сукупно отримали близько 25 млрд переглядів. Котяче відео перетворилося на один з найпопулярніших типів контенту Youtube. Але саме Pajamas першим проклав цей шлях. Далі котики сунули на інші мережі з тим самим переможним результатом.

У боротьбі за увагу людей вони виявилися настільки ефективними, що кілька років тому в нью-йоркському Музеї рухомого зображення організували виставку «Як коти захопили інтернет». Її організатори хотіли критично поглянути на це явище, згадуючи такі поняття як антропоморфізм, естетику привабливості, та явища на кшталт «Bored at Work Network» («Мережа тих, хто нудьгує на роботі»). Цей термін вигадав співзасновник BuzzFeed Джон Перетті для позначення аудиторії, що ділиться смішними картинками, посиланнями, гіфками, створюючи в соцмережах потік вірусної інформації.

Кіт на ім'я Соус Тардар більш відомий як Grumpy Cat (або Сердитий котик) має 2,7 млн підписників в інстаграм
Фото instagram.com/realgrumpycat/

Куратор виставки Джейсон Еппінк, коментуючи подію для New York Times, сказав: «У мережі люди публікують кота частіше, ніж будь-яку іншу тварину, тому що це своєрідне увічнення. Це стає самореалізаційним пророцтвом». Не більше, не менше.
На картинці кіт лежить у ліжку. Внизу підпис: Чого стоїш, людино, каву неси. Або інша картинка з котиком: Можна я нікуди не піду? Чи: Хотів стати великим, але у мене лапки.

Спочатку людина пустила кота в своє життя, а потім захотіла життя, як у кота, принаймні таким, яким вона його собі уявляє. Адже сховавшись за милим котиком, вже легше зізнатися в своїх справжніх бажаннях і слабкостях.

«Нам здається, що коти можуть собі дозволити набагато більше, ніж ми. Спостерігаючи як кіт виявляє самобутність, людина сумує за своєю самобутністю. І до речі, не тільки котів ми за це любимо, але і дітей. Ми романтизуємо дитинство, забуваємо про обмеження, аб’юз та інші негарні історії, які в ньому траплялися, любимо спостерігати за дітьми і радіти разом з ними. Мені здається, щось подібне відчуваємо і до котиків. Так, вони можуть собі дозволити гультяйство, а ми ніжно називатимемо їх паразитами і дармоїдами», — каже Світлана Паніна.

Можливо, це те беззаперечне прийняття, якого потребуємо. І варто лише почати пост у мережі зі слів «Котики» і закінчити його словом «Мяу», як він отримує вже зовсім інше м’якше звучання.

У Ліл Баб і її господар Майк Брідавскі мають 2,5 млн підписників в інстаграм.

Фото instagram.com/iamlilbub

«Котам приписують дві риси. Перша, це лінощі. Не дарма ж з’явився мем «Я котик, у мене лапки», — розмірковує Світлана. — Хоча це швидше вміння економити ресурси. Тому що сам метаболізм котів передбачає багато годин нічогонероблення, сну. Котики такі, і для них це природно. І друге, це хитрощі. Якщо господар вдома і може мені відкрити двері, то я не відчинятиму їх сам. Але якщо господаря немає, то прегарно впораюсь самотужки і візьму все, що мені потрібно.

У цьому сенсі, люди, які наслідують котиків, з одного боку, демонструють дитячі риси: це може бути запит на допомогу, зізнання в тому, що ми чогось не можемо, адже як люди ми соромимося некомпетентності. А котика всі люблять, і ми ніби транслюємо: «Я такий само, як котик». Це допомагає зняти напруження і острах. Котик не може набрати цей текст, у нього лапки, і я не можу. Мяу. До того ж, це зменшує рівень агресії до автора повідомлення. Ніби й можна було роздратуватися: «Чому ти сам це не зробиш?» Але хочеш не хочеш посміхаєшся, тому що котики це приємно, мило, смішно. Таким чином, людина і себе підтримала, і ступінь напруги понизила. Петро знову не зробив звіт? Він же котик, у нього лапки. І всі сміються». Головне, вчасно зупинитися і не зловживати котиковим іміджем. Але ось питання, чи завжди правильно ми розуміємо котів.

Складнощі перекладу

На зустріч Оксана Галан прийшла не сама, а з компаньйоном. Це пес Кідді, руді вуха, рудий ніс на білому фоні і очі, як віскі. Поки ми розмовляли за столиком у кав’ярні, він тихенько сидів, іноді лежав, і оточуючий світ його жодним чином не турбував, бо поруч рідна людина.

Оксана Галан та Оріон
Фото надано Оксаною Галан

«Для собаки людина є базовою умовою безпеки. Тому з ним можна подорожувати. Якби я багато їздила, то кота б не заводила, тому що для нього осілість, його домівка — це один з основних компонентів комфорту», — пояснює Оксана різницю в характерах головних домашніх улюбленців людей. Наразі вдома її чекають ще три собаки і кіт Оріон.

Оксана — співвласниця школи взаєморозуміння з тваринами Pets&People і спеціаліст із корекції поведінки собак та котів. Але напевно точніше було сказати, що мова піде про корекцію поведінки людини. Нас з котами об’єднує велика історія співжиття і, напевно, тому нам здається, що ми добряче їх розуміємо, але на практиці виявляється, що нерідко то нам тільки здається.

Мабуть, багато хто спостерігав як кіт, притиснувши вуха до голови, тікає під ліжко, почувши звуки пилососа. Людині це виглядає смішно. Але якщо подивитися на ситуацію очима самої тварини?
«Уявіть, що ви лежите на дивані в самих трусах, і раптом посеред кімнати висаджується астронавт у скафандрі. Для кота пилосос має той самий ефект. Власники котів часто намагаються довести коту, що квартира їхня. Так, юридично вона ваша, але з точки зору тварини — це його територія і на ній з’являється геть невідомий об’єкт. Він лякає, і ми мали б враховувати це, — описує ситуацію Оксана. — Адже кіт до нас не просився і листи нам не писав, ми самі привели його в дім».

Десять років тому вона занурилася у вивчення поведінки тварин, коли відвідувала з одним зі своїх собак дресирувальний майданчик. Тренер показував, як працює метод виховання «тайм-аут», який фактично означає соціальну ізоляцію тварини. «Якщо собака щось накоїв, то треба припинити з ним спілкування, поки він сам не прийде до господаря. Мій собака небоязкий, тож не підходив до мене вісім днів», — пригадує Оксана. Тоді вона зрозуміла, що щось не так, і почала сама шукати інформацію. Далі були тренінги, курси, навчання, поки все не зібралося докупи у філософію школи взаєморозуміння. «Мій підхід не є чимось унікальним, але він комплексний. Я вважаю, що поведінка тварини напряму залежить від її фізичного стану, від того, що вона відчуває, що їсть», —пояснює вона.

Якщо в Оксани запитати, які відносини котів та людей, вона вважає здоровими, то вона обрала б слово «співмешкання». Адже кішка — більш незалежна тварина, і не настільки зав’язана на соціальних контактах. Але насправді вони частіше нагадують відносини між батьками та малими дітьми і це є джерелом проблем для тварини, а зрештою і для самої людини.

«Звісно ми сприймаємо кота як повноцінного члена родини. Але якщо придивитися, то не завжди надаємо йому право голосу, право бути особливим зі своїм характером, проявляти поганий чи хороший настрій. Колись кішка прийшла до нас не тому що хотіла стати людиною, а тому що хотіла вижити, як тварина. І їй треба дряпатися, можливо, вона не дуже любить, коли її гладять, хтось грається грубо, а хтось навпаки флегматичний. Але коли ми дивимося на тварину крізь людську призму, то фактично робимо їй і собі тільки гірше. Ми очікуємо, що кіт поводитиметься, як людина, а він на це не підписувався», — каже Оксана. Він хоче бути котиком.

Через звичку улюдинювати, власники котів, приміром, іноді думають, що ті навмисно роблять шкоду. Кіт дере кігті, псуючи улюблене крісло, або сходив у черевики замість лотка. Описуючи такі ситуації Оксані, її клієнти використовують фразу «він це робив так демонстративно, наче навмисне». Хоча зазвичай для такої поведінки є об’єктивні причини. Приміром, у кота був конфлікт з дитиною, і він її остерігається. Кіт, як тварина територіальна, має заглушити запах істоти, якої боїться. Тому шукає найсильніше джерело запаху, аби перебити його своїм. «Він просто дослухається до своєї природи. Людина ж, оскільки вважає кота так само людиною, думає, що він переслідує якусь глибоку мету», — сміється Оксана.

При цьому уявлення про потреби тварини дуже спрощені: достатньо того, що ми привели його в дім, дали йому їжу, лоток і місце для спання. Наслідки цієї установки очевидні. Найчастіше коти, за словами Оксани Галан, страждають на зайву вагу, бо головне, аби тварина була нагодована. В Україні в 90% котів, старших за 6 років, діагностують артрити, оскільки вони затовсті.

Інша проблема — «безробіття». Знаходячись у квартирі, кіт так чи інакше відчуває сенсорний та когнітивний голод. Деякі коти банально на мають іграшок, не вирішують властивих для себе задач, і зрештою взагалі перестають думати і рухатися. «У них артрит, зайва вага, вони не можуть стрибати, але ж ми навіть не намагаємося створити середовище, в якому кішка могла хоча б якось реалізувати свою мисливську поведінку. Вони настільки безробітні, настільки не користуються природними інстинктами, що зрештою перетворюються на диванні подушки», — каже Оксана.

Проте збагатити середовище можна навіть у маленькій квартирі. По-перше, простір має бути багаторівневим, аби кіт міг його використовуватися по вертикалі. Не обов’язково робити спеціальні полиці і рукави, достатньо створити можливості для пересування тими поверхнями, що вже є: десь підставити стілець, аби кіт міг застрибати на холодильник, звільнити місце на полиці. По-друге, по цих поверхнях можна розкладати їжу та іграшки. «Для котів природно їсти часто, але потроху. Ось він знайшов одну схованку, ось іншу, перевірив місцину, де бачив їжу вчора. Подумав, пригадав свій успішний досвід. Відповідно він має ментальне навантаження. Збираєтесь на роботу, то розкидайте подушки на підлозі, накрийте їх ковдрою та додайте туди пакетиків. Дослідити цей простір для кота, то задача на пів дня. І не треба витрачати мільйони», — каже Оксана. Достатньо хотіти це зробити.

Непорозуміння між котами та людьми виникають ще й через те, що тварину обирають почасти лише за зовнішнім виглядом. «Британець такий плюшевий, можна обіймати. Але ж насправді це коти – інтроверти. Мейнкун — красунчик з китицями на вухах. Але готуйся до того, що це звір, рись, він полюватиме вночі за всім, що рухається, навіть якщо це ваші ноги. Якщо я, приміром, захочу кота, який поводитиметься як собака, то не дивитимусь вбік британського короткошерстого, а шукатиму орієнтальну, бенгальську чи обессинську породи. Бо коли людина хотіла б мати конкретні риси в коті, то їй варто подумати про те, в кого можна їх знайти. Ця історія про раціональний, а не емоційний вибір, який потім може закінчитися твариною на вулиці. Заводити німецьку вівчарку, якщо не збираєшся з нею достатньо гуляти, давати їй навантаження, якого вона потребує, безглуздо. Від того, що кіт чи собака подобаються вам візуально, вони не стануть такими, якими ви хотіли б бачити домашніх улюбленців поруч з собою», — пояснює Оксана.

Тим не менш у відносинах котів та людей вона відмічає чималий прогрес на користь котів (можливо, все ж таки вони нас одомашнюють?). Усе більше власників домашніх тварин намагаються зрозуміти, чому тварина поводиться так чи інакше, як зробити її життя комфортнішим. Найчастіше питання стосуються нечистоплотності, агресії між кількома котами, які мешкають на одній території, встановлення правил для молодого кота, або що робити, якщо вже є собака, чи як підготуватися до переїзду. Якщо ще два роки тому Оксана отримувала не більше 5-6 запитів на рік від власників котів, то наразі питання надходять щотижня.

Історія Сільвера або Сумний постскриптум

Повернімося до Сільвера. Свого часу його фактично довелося рятувати від людини. Саме так дикий кіт і опинився в Київському зоопарку.

Відкрию секрет. Насправді наша розмова з Мариною Шквирею починалася приблизно так:

— Хочу відволіктися від тем, пов’язаних з болем, хворобами, трагедіями.

— Тож ти вирішила написати про чисте зло.

— Взагалі-то хотілося про щось добре і світле. Точніше про біле та пухнасте. Про котиків.

Марина тоді саркастично всміхнулася.

З Сільвером трапилася класична, як для котячих, історія. Були часи, коли він ходив сам по собі десь на Вінничині, хапав на полях мишей, полював на комах та пташок. Але так було до однієї визначної зустрічі з людиною та собакою.

Рятуючись від собаки, дикий кіт скористався еволюційно напрацьованим механізмом, тобто заліз на височінь. Нею виявився кущ, де кіт героїчно сидів, і, можливо, навіть встиг розслабитися. Але ж забув про людину. А та накинула на нього куртку, привезла додому і закрила в клітці, навіть не замислюючись, навіщо їй той дикун. Одного разу Сільверові вдалося втікти з ув’язнення, проте не далі дерева. Там його знову відловили.

«Так само трапляється, приміром, з риссю на Поліссі. Коли є поруч собака, вони вже не думають ні про людину, ні про її рушницю. Собака заганяє рись на гілку, людина стріляє, тварина падає», — розповідає Марина.

Це лише один з варіантів. Сільвер міг загинути від зубів собаки прямо на місці. Або інше. Лісові коти нерідко потрапляють у мисливські петлі, які ставлять на зайця, косулю або лисицю. Ще один негативний для них фактор — регуляція в лісових угіддях бродячих домашніх котів, які загрожують через свою кількість іншим видам. «У Карпатах єгер, якщо побачить кота, то ймовірно пристрелить його. І формально в нього завжди буде відмовка: мені здалося, що то бродячий. В Одеській і Миколаївській областях взагалі все просто. Будь-якого кота, якого помітять, пристрелять. Бо випускають фазанів під полювання, а це гроші. І людям дуже не подобається, якщо для фазанів є небезпека у вигляді котів, лисиць, шакалів, єнотоподібних собак», — каже Марина.

Немає тварини, немає проблеми

«І найбожественіше, — продовжує вона і цієї миті хочеться її благати зупинитися. — Пестициди. Те, чим травлять гризунів на полях, потім з’їдають коти, борсуки, лисиці. Йдеш після протравлювання поля і бачиш мертву тварину. І знаєш, що вмирала вона важко, бо навкруги все перерите кігтями. Це загальна проблема, бо стосується і ссавців-хижаків, і птахів, які з’ївши притравлене потім можуть померти всією перелітною групою».

Сільверові поталанило, бо про нього дізналася Марина і по нього приїхала ціла рятувальна експедиція. Повернути в природу його, на жаль, вже неможливо. У неволю він потрапив досить молодим, провів там певний час. А це підвищувало ризик, що він і далі ходитиме близько до людей, які одного разу йому вже нашкодили.

Поки Сільвера вантажили в транспортну клітку в машину, він бився як лев, а на заправці завивав так, що до машини боявся підійти заправник. Опинившись у власному вольєрі в зоопарку, він адаптувався досить швидко. Наразі до нього має приїхати самиця зі Швейцарії.
Люди і частіше забирали б лісових котів з природи заради розваги, але рідко знаходять. А якщо знаходять в лісі кошенят і приносять додому, то мало хто з них виживає. Будь-який вірус домашніх котів для диких може виявитися смертельним. Певну захисну роль відіграє і непримітна зовнішність лісового кота, який дуже подібний до свійського. І тут ми стикаємося з черговим проявом людської «любові», любові до екзотики.

«У котів ціле комбо, — каже Марина. — По-перше, людина заводить котів будь-яких розмірів від оцелотів, манулів, очеретяних котів чи котів-риболовів до гепардів, тигрів та левів. По-друге, це нестримне бажання модифікувати, створюючи нових гібридів диких та домашніх котів».

Але це вже інша довга історія про нелегальний трафік диких тварин, розмноження в неволі, схрещування близьких родичів, і як наслідок, смертельні мутації та букети хвороб.

— Краще рятувати бродячих домашніх котів з вулиці? — питаю в неї.

— Точно, — всміхається Марина. — Я не вірю в райське дике життя. Хтось потрапить під машину, когось з’їсть собака, когось замурують у підвалі будинку. До того ж у цьому випадку рятуєш не тільки котика, але й екосистему від нього.

Наприклад, якусь рідкісну синицю, яку не вполює домашній, але вполює бродячий хижак.

P.S. Дізнатися думку котячих про їх вплив на людей не вдалося. Тож автор не претендує на цілковиту об’єктивність. Мяу!

Елена Струк, журналист

Джерело: lb



Если вы заметили ошибку в тексте, выделите ее и нажмите Ctrl + Enter
Также по теме
Коронавирус: страшная сила статистики и графиков
Пандемия: главные новости утра 16 марта
Коронавирус наступает на человечество: как обезопасить себя от заражения
Жители Украины считают мову важным атрибутом независимости
Что делали два миллиона украинских ФОПов в 2019 году. Статистика и аналитика
Лучшее за неделю
Мультимедиа
Дракон Маска: автостопом по Галактике
Секс-символ в 74 года. Хелен Миррен - с возрастом становишься выше этого
Реки Украины: рассветы и вечера над Десной
"Броварская бандитская республика": мафия бессмертна
Балканская наркокартельная война в Киеве: киллеры задержаны