Я не люблю прив'язуватися до ювілеїв. Вони якось роблять так, що людину згадуєш тільки в цій прив'язці. А решту часу його, виходить, як би і немає. Тому я люблю розповідати про людей тоді, коли душа просить.
А тут - збіглося. Несподівано для мене виявилося, що запланована біографія - ювілейна. Ну, значить, доля.
Олег Ольжич. Я знаю зрілих людей, які з соромом казали, що це ім'я я почули вже будучи цілком сформованими дорослими людьми. Або, якщо й чули, то тільки у негативному контексті. Так було - імена десятків, сотень відомих всьому світу людей замовчувалися тільки тому, що у них був інший світогляд. А, по суті, декларувалося-то одне і те ж: любов до Батьківщини, патріотизм, вірність ідеалам ...Яке ж іронічне життя, яке різним людям вкладає в душу різні уявлення про одне і те ж...
Олег Ольжич, який обрав своїм псевдонімом ім’я української княгині, прожив коротке життя, повне сподівань і страждань – як всі відмічені Господом люди, він втратив життя у 37 років. Втратив, бо сподівання були данню юності, а у більш зрілому віці його чекала страшна нагла смерть у концентраційному таборі.
Він народився в Україні, носив суто українське прізвище Кандиба і мав талановитого батька – його батьком був поет Олександр Олесь. Сьогодні навіть не скажеш, хто був страшнішим для радянської влади: поет з влучним українським словом чи його син, який став видатним археологом і ідеологом найнебезпечнішої, як вважали в СРСР, організації - ОУН.
Рідне місто Ольжича – Житомир. Але любив він і Київ і жив там хлопчиком. П’ятнадцяти років Олег Кандиба залишив Україну – родина поїхала до Праги – батькові, який працював в УНР, небезпечно було залишатися на рідній землі – його чекав арешт. З того часу Ольжич жив у Європі. Там – у Празькому університеті - навчався, набував досвіду у науці, вивчав далекі прадавні світи, але завжди пам’ятав, звідки він родом, і що його батьківщина – понівечена і заграбована.
Цікаво, коли читаєш спогади сучасників про Олега Ольжича, перед очима постає інша людина, яка мала такі ж цілі щодо України: держава – самостійна і європейська, без усіляких «поводирів» і «керівників». Держава, яка плекає свою мову… Таким був і Василь Стус. Навіть доля, незважаючи на те, що розбіглася майже на сорок років, у них схожа – смерть у застінках.
У нашій країні немає людей, які б не пережили війну або навіть кілька воєн. Ольжичу теж випали на долю війни: Перша світова, революція… Друга світова стала для нього фатальною.
Його наукова кар’єра розвивалася стрімко і успішно. Ще молодий, він вже був досить відомий у своїх наукових колах, багато публікувався, вивчав галицьку кераміку. Але до того ж був і поетом, а коли у сім’ї два поети – це велика відповідальність.
Олег Ольжич встиг видати кілька поетичних збірок, але раптово обрав зовсім інше: відкриту боротьбу. Йому здалося, що Німеччина, яка воювала проти Радянського Союзу, може принести Україні омріяну волю. І тільки коли побачив, що для гітлерівців не було жодного народу, який би вони поважали, а бачили тільки майбутніх підлеглих, зрозумів, що воювати треба з обома державами.
На той час, коли він дійшов цього розуміння, вже була вбита у Бабиному Яру Олена Теліга і ціла низка українських націоналістів – треба було шукати свій шлях. 95% відсотків тих, хто йшов на схід і думав, що вдасться підняти Україну разом с німцями, був вбитий тими, на кого сподівалися: така Україна - вільна і непокірна - не була потрібна.
Небезпека чатувала і на Ольжича. Його заарештували у 1944 і відправили у Заксенхаузен. Досить сказати, що це той самий табір, де утримувався і загинув син Сталіна Яків Джугашвілі, там тримали багатьох відомих у всій Європі людей. Там же був і Степан Бандера. Секретний барак Целенбау – так називався той застінок, де в’язнів тримали у кандалах, прикутими до стін. Так було з Ольжичем. Били, допитували. Калічили – і таки вбили. 9 червня 1944 року Олег Ольжич помер від тортур.
Якщо він був послідовним попутником гітлерівців, чому вони його вбили? Якщо він був ворогом СРСР, чим його патріотизм був гірший, аніж патріотизм радянський? На ці питання ніхто ніколи не намагався дати відповідь. Як замовчувалося те, що Ольжич, взагалі-то, був противником кривавих подій – він хотів, щоб Україна стала незалежною мирним шляхом, поступово відновлюючи свою державність. Тобто, так, як намагаємося зробити зараз ми всі у нашій країні. Але це не подобається тим, хто волів би бачити Україну тільки формально незалежною.
110 років. Це більше, ніж сторіччя. А здається, що всі події були недавно, і молодий, суворий, малоусміхнений Ольжич знову йде вулицями Праги…
Прочитайте його вірші. Може, це допоможе краще пізнати Олега Ольжича – націоналіста або патріота, що кому ближче…
Олександрина Кругленко, InfoKava
Олег ОльжичШЯКУНТАЛАВсе нижче сонце потойбіч дороги,
А тут, в тиші, ростуть платани скраю,
Смагляві і сухі дівочі ноги
Дрібні сліди у пилі залишають.
Гарбу двоколу тягнуть до оселі
Бики слухняні, і минають люди,
А у лісах пустельники веселі
Ще й досі відають блаженства й чуда.
В твоїх очах вся мудрість незглибима.
Ходім, нехай я спробую, закутий,
Своїми недовірами-очима
Її до дна пізнати і збагнути.
