Родом з України: Іван Миколайчук, актор, режисер, сценарист

Ксения Голубева
Автор Ксения Голубева - Журналіст
6 хв читання

Колись мені довелося бути на прем’єрі фільму. Це був мій перший студентський рік, російськомовна Одеса – йшов перший показ «Білого птаха з чорною відзнакою». Я не пам’ятаю, якою мовою був фільм, може, й російською, а може, українською, але добре запам’ятала, що кінотеатр був повен. Квитків не було – їх брали заздалегідь. Після закінчення фільму я чомусь вийшла мовчазна і похмура. І мовчала увесь час, аж поки мій товариш не почав допитуватися, що сталося. А я не могла пояснити, що це так подіяв на мене фільм. Нехитрі трагічні людські історії впали на душу, як тепер виявилося, на все життя…Це було не перше моє знайомство з актором Іваном Миколайчуком: вже засяяв він на небосхилі кіно, як зірка першої величини – після фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» ім’я Миколайчука стало на рівні з відомими акторами. А глядач раптом зрозумів, що українське кіно – це не тільки комедії з трохи придуркуватими дідами і головами колгоспів, але й великий трагізм і піднесення. Починалося інше кіно, яке привносило до кінематографу щось суто українське, національне і дуже талановите. І це не сподобалося офіційним ідеологам, адже треба було пояснювати, чому любити Україну – це націоналізм, і що робити з тією частиною України, яка так і не прийняла радянську владу.«Білий птах з чорною відзнакою» був заборонений до показу у 1974, незважаючи на Золотий приз Московського міжнародного фестивалю, так що мені пощастило. А я з того часу почала цікавитися творчістю Івана Миколайчука – людини рідкісного таланту, чудової чоловічої краси і прекрасних людських якостей. Нещодавно передивилася фільмографію Миколайчука і з подивом навіть для себе виявила, що з його 37 фільмів як актора я бачила – 25! Не прикладаючи жодних зусиль, а просто тому, що цікаво: що він і як зробив цього разу? Він народився у 1941 році, за тиждень до початку війни на радянській території. Чернівецька область, Буковина, де жила багатодітна родина Миколайчуків (у сім’ї було 13 дітей) увійшла до складу СРСР тільки у 1940 році, і це була трохи інша Україна, ніж східна чи південна. Іван виявився дуже обдарованою людиною: він співав, складав пісні, писав музику, тому й пішов вчитися до музичного училища. Але його талант був таким різнобічним і бурхливим, що нічого дивного в тому, що життя привело його у театр. Тим більше, що досвід акторства у студента Івана Миколайчука вже був: він з 12 років грав у самодіяльному театрі. Потім були роки навчання і перші кроки у кіно, які виявилися щасливими: ще студентом інституту ім. Карпенка-Карого він знявся водночас у двох картинах – «Сон», де зіграв молодого Шевченка, і параджановському «Тіні забутих предків». Саме режисер назвав молодого актора найнаціональнішим з усіх: «Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко», — сказав Параджанов. Але його твердження не мало нічого спільного з тим, яке визначалося у владних кабінетах. Іван Миколайчук був актором, сценаристом, режисером, навіть іноді композитором у своїх фільмах. Він настільки рано став зрілим митцем, що це дивувало. Але у повну силу розвернутися йому не давали – він не збирався знімати фільми на потребу дня, йому цікаві були філософські, самобутні картини-алегорії, які не завжди одразу розумів глядач. Так сталося з фільмом «Вавилон ХХ», який отримав успіх, схожий на сніжну лавину: спочатку повна тиша, а потім нагороди і визнання глядачів і критики. Але платою за це було здоров’я і душевний біль…Іван Миколайчук не був обділений визнанням, хоча звання народного артиста так і не отримав, але не встиг втілити багато з того, що задумав: тавро націоналіста, яке все життя намагалися причепити йому, заважало творчості. А йому було тісно у клітці ідеології – він був митець вільний і не підвладний нікому. Його життя виявилося суцільною любов’ю. Любов до України – єдиної землі рідної. Любов до кіно – він був закоханий у професію. Любов до жінки – зі своєю дружиною, теж актрисою, Марією Карп’юк він прожив 25 щасливих років. Йому дала доля багато, але багато і взяла – рано пішов з життя. Цього року у серпні виповниться 30 років, як його немає. А здається – щойно пішов. А 15 червня – день народження: Іванові Миколайчуку виповнилося б 76. Україні пощастило, що він у неї був. Гадаю, дуже добре, що у селі зі страшнуватою і веселою назвою Чортория є музей Івана Миколайчука, і можна дізнатися, що його життя ніколи не було солодким і багатим, що донині живуть там його родичі, і продовжується рід. Може, колись народиться у когось з великої сім’ї Миколайчуків ще одна талановита людина. А може, й не одна. А може, вже й є. Але такого, як Іван Миколайчук, не буде. Не повторює доля такі подарунки.©Олександрина Кругленко, InfoKava.

Поділитися статтею
Журналіст
Журналіст InfoKava. Пише про актуальні події в Україні та світі.
Коментарів немає

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *