З 30 вересня 2016 року почала діяти судова реформа, яка має на меті докорінно змінити роботу системи правосуддя України. Зокрема, 16 липня 2016 року було опубліковано Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Проте, слідкуючи за процесом «втілення» реформи в життя у 2017 році, зі сміливістю можна назвати її профанацією.
Зупинимося на декількох моментах реформування української судової системи, зокрема щодо обрання суддівського корпусу.
Тепер утворювати суди буде Президент, а не Верховна Рада за окремим законом. По суті, нічого не змінилося, з огляду на низький рівень довіри української громади до парламенту.
Процедура призначення суддів – на підставі публічного конкурсу та кваліфікаційного оцінювання – здійснюється Президентом за поданням Вищої Ради правосуддя (раніше обрання суддів безстроково здійснювала Верховна Рада . Тепер вони так само призначаються на посаду безстроково, як зазначено, «з метою забезпечення незалежності суддів». Напрошується логічне питання: чим визначається суддівська «незалежність»? Вищою Радою правосуддя? Президентом? Чи вічністю перебування на посаді?
Для певного заспокоєння української громади, «задля уникнення зловживань», розширено підстави для звільнення суддів та звужено обсяги їх недоторканості. Так, суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення. Водночас, визначено виключний перелік підстав для звільнення судді, зокрема: вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування своїми обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявлення його невідповідності займаній посаді, а також порушення суддею обов'язку підтвердити законність джерела походження майна. Але хто буде визначати ступінь «грубості» та «систематичності» порушень суддів?
Іншими словами, судді залишаються «недоторканними» для української громади і відкритими для маніпуляцій з боку влади. Ухвалювати рішення про звільнення судді з посади, надавати згоду на затримання судді чи утримання його під вартою, ухвалювати рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя – прерогатива Вищої ради правосуддя (утвореної з Вищої ради юстиції). Крім того, упродовж дворічного перехідного періоду Президент наділений повноваженням здійснювати переведення усіх суддів з одного суду до іншого, а відповідні повноваження Вищої ради правосуддя у цій сфері відтерміновано. Тобто, влада має «коридор» для відновлення старих схем у новій судовій системі.
Згідно з конституційними змінами, всі діючі судді мають пройти кваліфікаційне оцінювання – перевірку компетентності, доброчесності і дотримання етичних стандартів. Непроходження оцінювання є підставою для звільнення судді. Зважаючи на велику кількість суддів, цей процес затягнеться на декілька років. До того ж, залишається відкритим питання, хто буде проводити це «кваліфікаційне оцінювання»?
Фактично, ми бачимо, що нічого не змінюється. По всій країні на своїх посадах залишаються наскрізь корумповані судді, ба більше, після «переатестації», їх підвищують!
«Боротьба з корупцією» в Україні завершується нищівною поразкою. І важливу роль у цій поразці грає підтримка суддів. НАБУ ніби відкриває справи, ніби проводить слідство, ніби передає справи до судів, де вони благополучно розсипаються, тонуть, гинуть.
З усього видно, що суддівська система не змінюється, а лише набирає трохи інших форм. Тому українські націоналісти вимагають встановити особливу процедуру добору суддів цих судів, де б вирішальний голос мали не політичні органи, а громада. Одним із гостро актуальних положень програми «Національного корпусу» є питання переобрання суддівського корпусу: «3.2.2. Обрання місцевих суддів здійснюється шляхом голосування всіх мешканців територіальної громади, суддів апеляційних судів ― з’їздом місцевих суддів, суддів Верховного суду ― з’їздом суддів апеляційних судів. Всі обрання суддів здійснюються на термін 5 років».
Ірина Боднар-Коваленко
azov.press
