Розмови про зміну адміністративного поділу тривають в Україні від часів здобуття незалежності. Втім, поки далі різноманітних прожектів справа не йде. На тлі багатьох інших невідкладних проблем вважається, що «різкі рухи» у такій делікатній сфері наразі «не на часі». Що, однак, не знімає з порядку денного необхідності реформування успадкованого від СРСР районно-обласного устрою.
Чинний поділ на області та райони визначався господарсько-економічними, військово-стратегічними і навіть партійно-номенклатурними потребами радянської держави. З інтересами незалежної України він не має нічого спільного.
Зокрема, наявність таких досить крупних адміністративних регіонів, як області (та ще й «нарізаних» за застарілими, а то й просто абсурдними з погляду сьогодення критеріями), веде до появи регіональних кланів у владі та створює ґрунт для потужних сепаратистських рухів. Не кажучи про незручності, пов’язані із зосередженням деяких соціальних і управлінських функцій в обласних центрах.
Натомість очевидно, що у майбутньому базові територіальні одиниці мають бути відносно невеликими – сформованими на основі 2-4 сучасних районів. Це не лише значною мірою нейтралізує ризики клановості і сепаратизму, а й надасть низку інших переваг. Приміром, створить умови для відродження та розвитку частини депресивних нині райцентрів як адміністративних осередків нових територіальних одиниць.
Саме порівняно невеликі одиниці є основними у багатьох співставних із Україною державах. Так, Іспанія поділяється на 50 провінцій у складі 17 автономних регіонів; Туреччина – на 81 іль (вілаєт), зі статистичних міркувань неофіційно згрупований в 7 регіонів; європейська територія Франції (метрополія) – на 96 департаментів, об’єднаних у 13 регіонів (але саме рівень департаменту є базовим).
Історичні традиції поділу на адміністративні утворення схожого масштабу має і Україна Йдеться про полковий устрій української козацької держави – Війська Запорозького. Його територія поділялася на відносно невеликі (набагато менші, наприклад, за більшість тогочасних польських воєводств) утворення – полки. Кількість полків періодично коливалася, але назагал їх завжди було близько двадцяти (слід враховувати, що площа і населення козацької України були на порядок меншими за сучасні).
Полки були одночасно адміністративно-територіальними і військово-мобілізаційними одиницями – кожен полк споряджав певну кількість війська. Тож наближення адміністративного устрою України до традиційних форм, окрім іншого, здатне стати основою відновлення історично випробуваної системи територіальної оборони.
Надалі, за відповідного бажання новоутворених територіальних громад, вони можуть об’єднуватися за історико-культурним та/або природно-економічним принципами в утворення вищого порядку – землі, регіони тощо, як це відбувається у багатьох країнах Європи.
Петро Нетяга
azov.press
