Хоча вже три роки регулярно торочиться, ніби «внутрішній фронт в Україні важливіше зовнішнього», на внутрішній фронт волонтери не їздять. Та й битися тут, якщо по правді, бажаючих небагато, - не та слава, лайна непорівнянно більше, а ризики не менші.
Про це пише голова організації в Новий Вогонь на своїй сторінці Facebook Андрій Резніченко.
Але, попри все – позавчора ми, нарешті, дооблаштували наший штаб (він же офіс). Я назвав його «шпаківня», бо високо (останній поверх) і маленький (12 кв. метрів). Проте свій, і в зручному місці.
За великим рахунком, ви нам його подарували на мій день народження – майже все, що бачите на фото, придбано на гроші, зібрані 4 грудня, у якості подарунку на мої 34. - пише Резніченко.
Нащо нам цей штаб?
План простий. Як пам’ятаєте, ми з побратимами демобілізувались навесні минулого року, остаточно переконавшись протягом війни, під час служби спочатку в Нацгвардії, а потім в ЗСУ, що «змінити систему зсередини» – то була дурна і наївна мрія. Геть дурна і зовсім наївна. Отже, вирішили ми, треба тиснути ззовні, ззовні нема цих лабіринтів і стін, поставлених спеціально для розбивання правдолюбивих лобів. Тим більше, що всю війну ми чули з-за спини: «от повернуться хлопці з фронту – наведуть лад». Ми вирішили повертатись.
В тилу ми з ентузіазмом почали хапались за всі поточні проблеми, проте головним завданням визначили справу Небесної сотні, тобто питання покарання вбивць і їх керівників. Паралельно з нею – всією рештою майданівських справ, всіма епізодами насилля проти повстанців. Ми дисципліновано ходили на суди, відслідковували, знаходили і документували кричущі епізоди, публікували їх, влаштовували публічні акції, привертали увагу. По результатам нашої діяльності було знято купу телесюжетів, написані кілометри тексту. І – нічого. Жодних практичних наслідків, нуль. Системі на наші зусилля було демонстративно плювати.
За місяці в тилу з’ясувалося, що поки ми воювали, система оговталась і знову укріпилася, а за потреби навчилась зображати такий патріотизм, до якого й нам далеко. Вона навчилася або взагалі не реагувати на суспільний та інформаційний тиск, або заплутувати, забовтувати, топити в паперах і порожніх діалогах всі спроби добитись справедливості. В тилу ми побачили речі, які не могли уявити навесні 14-го, побачили людей, яких не сподівалися застати живими і на свободі. Тепер ці люди знову мали владу, і з задоволенням нею користувались. А майданівські політичні організації, натомість, або продалися, перетворившись на «проекти», або змізерніли до маргінально-мікроскопічного рівня. Єй-бо, з фронту все виглядало оптимістичніше.
Проте ми експериментальним шляхом (ризиковим, мушу зазначити) дізнались, що єдине, чого владна система без жартів, по-справжньому, все так же, як раніше, боїться – це Майдан. Тобто – людей на Майдані, живої народної стихії. Простої їх присутності.
Представники старої системи сильні в кабінетах. Коли їм вдалося перетягти історичну гру у владні коридори та кулуари, вони знову почали вигравати, бо на цьому полі вони сильні й досвідчені гравці. Але на вулиці, обличчям до обличчя з народом будь-хто з них, без огляду на броню мерседеса чи висоту чиновного крісла, може отримати з вогнегасника в мармизу, може бути посланим на х*й чи стягнутим за ноги з трактора. А міліція, здавалося б, така знову грізна і всесильна, на Майдані стоїть з блідими обличчями, і не налаштована всерйоз захищати черговий золотий батон.
Отже, набивши лоба в спробах щось змінити зсередини, і усвідомивши, як нахабно нам крутять мізки і брешуть в обличчя, коли ми намагаємося піти офіційними доріжками, ми роздивилися один вихід – це вулиця. Голос вулиці до влади доходить. Тим більше, розмотуючи кожну локальну проблему, ми незмінно бачили, що коріння їх всіх ведуть у вищі ешелони, і десь там недосяжно губляться. Отже, по всім питанням треба стукати у конкретні двері, і ці двері відомі всій країні.
Ні, не треба ставити на Майдані чергові намети і мерзнути, щось вимагаючи. Не треба кидатись на міліцію з камінням. Досить, аби Майдан зробив хоча б один глибокий подих, знову зібрався хоча б на вечір, побачив свої вогні, відчув один одного, згадав, який він могутній. Тоді серце нації знову заб’ється, підуть процеси самоорганізації, зникне клята зневіра, яка примусила стільки хороших людей вже опустити руки.
Треба зустрітись і розійтись, цього вистачить, щоб змінити хоч щось. Один біс, інших способів нема.
Звісно, влада це усвідомлює, і вона підготувалась. Активно занурившись у тилову вуличну політику, ми за останні кілька місяців набили стільки болючих та принизливих шишок, втрапили в таку купу пасток, розставлених спеціально для подібних ентузіастів. Ми перетиналися із платними провокаторами та перевертнями, ми вплутувались у чужі схеми, ми не могли розрізнити, де друг, а де ворог. Ми бачили, як дискредитується Майдан, каналізується Майдан, перенаправляється на другорядні і підставні цілі. Ми реально відкрили для себе зворотну сторону суспільного життя. Зате порозумнішали.
Так, люди, вулична політика, як і кабінетна, виявилася до огиди брудною справою. Проте, тим не менш, це єдине, на що система по-справжньому зважає.
Отже, цей місяць (лютий) ми плануємо присвятити організації відзначення третьої річниці перемоги Революції Гідності, і вечора пам’яті героїв Небесної сотні, який відбудеться 20 числа. Нема кращого приводу, аби вийти один до одного.
Ми плануємо відзначити цю світлу трагічну дату без паскудних провокацій, без мордобою, без цирку, без упирів, які кров’ю героїв купили собі панське життя. Ми плануємо провести все мирно, урочисто, гідно і щиро. Цього вистачить, аби декому при владі стало по-справжньому страшно. І загиблі герої побачать, що ми ще не звели на пси їх жертву.
Власне, для цього нам потрібен штаб. Без штабу підготовча діяльність тупо не можлива. Після 20-го ми плануємо поновити щоп’ятничні публічні зустрічі з обговоренням актуальних політичних питань.
Так ось, повертаючись до штабу, і до організаційних та матеріальних питань.
Один добрий програміст зі Львова, який був нашим олігархом протягом останніх місяців, виділяв нам по 4000 в місяць на оренду, нині сам у скруті, допомогти не може. На наступний місяць штаб оплачений, але грошей на поточні витрати і на життя вже йок. Не кажучи про гроші на комп’ютер, на якому можна було б монтувати відео, бо наші дохленькі ноутбуки цього не тягнуть, а без відеоматеріалів суспільна діяльність не можлива. Ще смертельно потрібна звукопідсилююча апаратура. Про транспорт взагалі мовчу, до біса всього потрібно. (Так, ми демобілізовані хлопці з фронту, у нас нема нічого, крім бажання справедливості, і х*й на рило тому, кому це смішно).
Власне. Якщо у вас є бажання долучитися до нашої діяльності, допомогти в організації заходу, наша адреса тепер постійний:
Київ, Контрактова площа, вул. Іллінська-12, каб. 309.
Мій телефон: 050 168 80 51, я там кожен день десь з години і до вечора.
Хто не може впрягтися сам, але підтримує нашу діяльність – надішліть грошей, ми дамо їм раду, ні одна копійка не пропаде.
Картка «Приватбанку»: 5168 7556 0076 8929. Дуже сподіваємося на вас.
А хто і так не може, то хоча б репост.
Спасибі.
