Поет «гніву і любові» Василь Андрійович Симоненко (1935-1963) з'явився на світ у селі Бієвці Лубенського району Полтавщини. Дитиною пережив лихоліття Другої світової, післявоєнний голод і холод. Навчався на факультеті журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Під час навчання працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником літстудії. Тоді ж почав писати вірші.
Після закінчення вузу - співробітник газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». За свою небайдужість та активну громадянську позицію скрізь відчував цькування з боку владних партійних структур. 1962 року Василь Симоненко разом з друзями знайшов місця масових поховань жертв сталінських розстрілів на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, а також в Биківні, за що був жорстоко побитий кадебістами.
З тих пір він захворів, а незабаром і помер у 28 років. І хоча доля відміряла Симоненко вкрай мало, він вважається одним з найяскравіших шістдесятників, адже його поезії - згустки високого гуманізму - були своєрідною предтечею всього опору 1960-1970-х років. Видання творів поета було заборонено протягом п'ятнадцяти років.
Тільки у 1981, с інквізиторським редагуванням вийшли його «Лебеді материнства». Але його поетичні шедеври - Ти знаєш, що ти людина...», «Де зараз ви, кати мого народу?...», «Україні», «О земле з переораним чолом...» ходили в самвидаві, їх вчили і знали напам'ять. З тих пір пройшло чимало часу, і Василь Симоненко став для нас легендою. Нескорений, з гарячою і пристрасною натурою, непримиренний до ворогів українського народу, патріот своєї Батьківщини, щирий і благодійний, він увійшов у літературу як поборник правди і добра.
Відчуваючи наближення кінця, Василь Симоненко записував у своєму щоденнику: «Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років для мене більш ніж достатньо». Через п'ять місяців після цього його не стало.
