Ще з часів Середньовіччя Київська Русь – мережа воюючих князівств, чиї кордони приблизно збігються з кордонами сучасної України – постійно стикалася з вторгненнями сусідів. У списку агресорів: нормани, монголи, поляки, османи, австрійці, німці та нацисти, а також не в останню чергу московити, Російська імперія Романових та більшовики. Кожне вторгнення знищувало політичні та соціальні інститути, що призводило до величезних людських жертв і гальмувало розвиток країни.Політика сучасної Росії щодо України демонструє, що російська зовнішня політика завжди була експансіоністською. РФ прагне контролювати сусідні країни за допомогою дипломатії й економічних зв'язків (зокрема, через Євразійський економічний союз), а в разі необхідності – шляхом дестабілізації та сили. Російська жага імперії є настільки в'їдливою, що продовжила існувати навіть без «офіційної» доктрини після розпаду СРСР.
«Ліберальна імперія» царя приватизації Анатолія Чубайса була одним з перших попереджень, що сучасна Росія не відмовилася від своїх експансіоністських мотивів. Тепер ліберальне маскування злетіло, а в імперській пісочниці граються набагато більше зловісні фігури, включно з військовими та ФСБ, а також Олександром Дугіним, Олександром Прохановим, Максимом Шевченком та іншими антизахідними любителями імперії, ультранаціоналістами та ненависниками України.
Кремль виявив, що проковтнути Україну йому не до снаги. Проте, незважаючи на міжнародну ізоляцію Росії, оголошені проти неї санкції, падіння цін на нафту і рецесію, яка послідувала за цим, Кремль не змінив свій підхід до України. Попри те, що проект «Новоросія», що включав дестабілізацію, анексію й окупацію шести областей України на сході та півдні, не вдався, програма Кремля включає продовження військової підтримки сепаратистів, проведення парламентських виборів у контрольованих Росією Донецькій і Луганській областях, зміну балансу сил в Києві та продовження економічного тиску.
Можна тільки сподіватися, що метою кримської провокації були майбутні вибори в Росії
Такий вид інтервенції через дестабілізацію, ймовірно, залишиться улюбленим російським способом проекції сили: він може бути дешевшим, ніж повноцінна військова операція в Україні, а також є стратегічним інструментом, який можна використовувати, щоб тримати Київ подалі від шляху інтеграції з Заходом.
Однак, можливо, планується ще щось більш небезпечне. У липні заступник міністра закордонних справ Росії Григорій Карасін висловив «стурбованість» тим, що збільшення напруженості в Донбасі є «доказом» підготовки України до військової кампанії з повернення своїх східних територій. Москва не готова відмовитися від підтримки сепаратистів на сході України. 6 серпня лідер російської маріонеткової Луганської народної республіки, Ігор Плотницький, був важко поранений внаслідок вибуху автомобіля. Зараз ситуація стає ще більш напруженою.
Нещодавні провокації в Криму спонукали деяких спостерігачів порівняти те, що трапилося з інцидентом в Гляйвиці, який передував нападу Німеччини на Польщу у вересні 1939 р. І справді, російські війська зараз зібралися в північній частині Криму, але не в достатній кількості, щоб почати масовий наступ на Київ.
Українські збройні сили були приведені в стан бойової готовності. Посол України в ООН марно просив Росію представити докази претензій, і ще одне фальшиве російське відео, що показує «українську провокацію», почало вірусно поширюватися онлайн. Можна тільки сподіватися, що метою кримської провокації були майбутні вибори в Росії і необхідність мобілізації путінських виборців.
Вашингтон зіштовхується з трьома проблемами в конфлікті між Росією та Україною. По-перше, побудова адекватної політики США щодо Росії неможлива без високого рівня людського інтелекту та якісного аналізу. Цього інтелекту бракувало вже довгий час: як вторгнення в Грузію в 2008 році, так і окупація Криму і війна в Донбасі у 2014 році були безпорадно названі «сюрпризами».
Другим завданням є створення надійної системи стримування НАТО. Змусити три тисячі солдатів виглядати як місія в тридцять тисяч, неможливо. Росіяни вміють рахувати. Коли в НАТО оголосили про розгортання трьох батальйонів на території від Балтики до Чорного моря, Москва протиставила їм три свої дивізії.
Третє завдання – демонстрація політичної волі. Захід повинен переконати Москву в тому, що дестабілізація України або вторгнення в країну матиме наслідки. Україна не може виграти війну з Росією своїми силами. Проте, європейці й американці явно не прагнуть боротися за неї чи за інші країни Центральної та Східної Європи, як нещодавно заявив республіканський кандидат у президенти Дональд Трамп. ЄС і США занурені у власні проблем. Європа розбирається з Brexit, а також з прибуттям більше одного мільйона біженців. Крім того, Франція таНімеччина налякані діями Росії і не хочуть ескалації конфлікту.
Гірка правда полягає в тому, що політичні еліти в ЄС і США хибно вважають, що для них не так багато поставлено на карту в українському конфлікті. Вони воліли б торгувати з Росією. І жодна західна країна, можливо, за винятком Польщі, не готова вступити в повномасштабну війну з озброєною ядерною зброєю Росією заради України.
Таким чином, лідерам в США і Європі слід визнати, що унція стримування краще й дешевше, ніж фунт війни. Зміцнення НАТО, створення надійної системи стримувань у Східній Європі, а також підтримання безпеки і незалежності України - реальна програма, яку можуть і повинні прийняти Вашингтон, Берлін і Брюссель.
Аріель Коен - НВ
