Щодня Facebook нагадує про пости річної давності. Показує все те, що було написано в цей день календаря задовго до анексії та війни. І найхарактерніше, що в дискусії під старими текстами можна знайти людей, з якими сьогодні ми опинилися по різні боки барикад, - пише журналіст Павло КазарінЦе і є, напевно, один із підсумків війни: той самий ментальний вододіл, який розділив кримчан. Дискусія під час Майдану ще була можлива: ті, хто підтримував вуличні протести, намагалися пояснити тим, хто їх боявся, що не варто вірити російській пропаганді. Що Майдан – він не про мову і не про національність, а за чіткі і чесні правила гри. Ті, хто бачив протести зсередини, до останнього намагалися пояснювати їх півострову, розвінчуючи страхи і знаходячи точки перетину, які б могли примирити кримчан з подіями в Києві.
В той момент кожен пост на цю тему збирав десятки коментарів. Сумніви і обурення, симпатії і нерозуміння – у тих обговореннях йшла реальна дискусія про майбутнє і сьогодення. Все це закінчилося після введення російських військ у Крим.
Дискусія почала повільно вмирати – ставало зрозуміло, що переговори закінчені. Ті самі переговори, на які був би приречений постмайданний Київ. Але в російській реальності місця для поступок і компромісів не було: ті, хто вчасно встиг присягнути триколору, опинилися в просторі тотального домінування. Іншим, в кращому випадку, залишилися розмови на кухнях.
Кримчани щиро намагаються довести самим собі, що їх поведінка після анексії – це норма
Це дуже добре видно з тих старих постів у соціальних мережах. Спочатку в коментарях збиралися найзапекліші супротивники – щоб сперечатися і не погоджуватися. Але навіть ця спроба розмови і дискусії з кожним місяцем сходила нанівець. А слідом пішло розмежування френдстрічок: коли опоненти видаляли один одного з «френдів», не бачачи сенсу в подальшому витрачанні часу.
Колишній єдиний кримський загальний контур, який в соцмережах окреслював людей за географією, розділився на два – за переконаннями. Які в певний момент просто перестали один з одним перетинатися. І кожна сторона поринула у свою власну медіареальність. У яких, як і у паралельних прямих, – не було точок перетину.
Якщо заглянути в стрічки тих, хто присягнув триколору, то можна виявити, що багато з них чекають краху України. Що це обвалення – з їх точки зору – повинно було трапитися ще вчора. Що рівень їх рефлексій щодо України коливається в діапазоні від «сама попроситься до Росії» до «треба звільнити Україну від українців, інакше спокою не буде». Більше того – вони раз за разом пишуть про те, що чим раніше Росія «поверне собі колишню радянську республіку», то «тим меншими жертвами вдасться обійтися».
Напевно, їх навіть можна зрозуміти. Ці люди щиро намагаються довести самим собі, що їх поведінка після анексії – це норма, відповідно до якої повинні діяти всі інші. Що девіацією є лише вірність українському прапору. І для того, щоб перестати бути меншістю в масштабі всієї України, їм підсвідомо хочеться, щоб історія довела правильність тієї формули, яку вони обрали. А саме: що події березня 2014 року були лише закономірним першим кроком на шляху повернення всієї України під російський протекторат.
Доводити їм щось абсолютно безглуздо. Проросійські і проукраїнські кримчани знаходяться в різних морально-етичних і світоглядних системах координат. З однією лише відмінністю: у тих, хто залишився вірним українському прапору, в Криму не залишилося жодного публічного майданчика, де вони могли б висловлюватися.
Тому що стаття 282 Кримінального кодексу Російської Федерації – та сама, яка карає за публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії – досить однозначна. І тому в соцмережах кожен новий передплатник з Криму – це людина з псевдонімом, без фото і з практично стерильною стрічкою новин. Їх пости – здебільшого «підзамочні». Їх коментарі – максимально стримані. Вони живуть у реальності, яка позбавлена того самого плюралізму думок, який завжди був притаманний українському Криму. Коли місце біля мікрофона знаходилося для носіїв найрізноманітніших точок зору.
І саме тому в жителів материка створюється відчуття, що Крим в соцмережах представлений тільки і виключно проросійськими настроями. Просто тому, що проукраїнські кримчани змушені «піти під радари». Жити, не висовуючись. Говорити на кухнях, а не в просторі публічного.
Але це зовсім не означає, що таких голосів не залишилося. Як би хтось не намагався вас переконати в зворотному.
Павло Казарін - НВ
