Постмайданне розчарування неминуче і навіть корисне в підстьобуванні влади, але може і нашкодити, якщо не контролювати емоції знанням обставин.
Соціальні процеси складні, суперечливі і погано передбачувані. Це битва інтересів. У спокійному періоді людина зазвичай встигає адаптуватися, але прискорення соціальних процесів трагічне для багатьох. Люди звинувачують тільки владу, не враховуючи статистичної максими: закономірність проявляється через випадковості. Випадковості лише малюють явлений портрет закономірності. Це стосується і дій влади, обмеженої об'єктивними обставинами. Втім, і громадяни, і влада не схильні до абстрактного філософствування, тому найчастіше впевнені: змінимо владу, змінимо й історію.
Оцінюючи владу, потрібно знати і постійно пам'ятати межі її можливостей, окреслені об'єктивними обставинами. Це не змінить наших емоційних мрій про прості та швидкі рішення, але поверне їх у раціональні межі.
Інстинкт виживання
Прагнення більшості українців, особливо молодих зблизитися з європейським цивілізаційним порядком життя, обумовлене не тільки історичною близькістю до географічної Європі. Цей рух — природний підсумок кривавого досвіду українців протягом XX століття.
Розвал СРСР і радянської господарської системи викликав до життя незалежну Україну. Країни пострадянського простору миттю почали будувати свій капіталізм. "Наш капіталізм" створювала радянська провінційна бюрократія, що їй було абсолютно чуже і незрозуміле, крім інтуїтивного (спочатку) усвідомлення перспектив особистого збагачення.
Щирого й зацікавленого шару захисників нового європейського соціального порядку історія на той момент всередині країни нам не дала. Отже, ми будували капіталізм без соціального двигуна — суб'єкта змін. Хочеться підкреслити ці об'єктивні обставини для тих, хто наполегливо шукає персонально винних. Тут доречно відзначити, що зовнішні порадники мало розуміли різницю, скажімо, між колоєвропейською Україною та європейською Польщею, а внутрішні були сповнені ентузіазму і не більше.
Ми маємо усвідомити, що перемога Майдану — це початок соціальної революції, а не її завершення
Не менш важливою об'єктивною обставиною, ніж безсуб'єктність, був хворобливий стан нашого суспільства. Сотні років життя в чужих державах навчили нас не довіряти ні державі, ні її законами, спиратися тільки на близьке коло "своїх". Приховати, обдурити, підкупити — ефективні інструменти виживання, допустимий гріх.
XX століття виявилося найсуворішим учителем виживання для українців: антиселянська революція в селянській країні, знищення буржуазної інтелігенції та сільської буржуазії, голодомор, війни та окупації.
Системна криза перших років незалежності підтвердила нашим громадянам важливість стратегії виживання. Так і будуємо 25 років "наш капіталізм" у цій стратегії — як союз швидко виниклого олігархічного класу і корупційної бюрократії.
Свій порядок
Олігархат — це не пара десятків найбагатших громадян України. Хоча вони і є підґрунтям створеного порядку, проте ними вона не вичерпується. За ними йдуть сотні тисяч інших, створюючи в союзі з бюрократами штучні монополії та збираючи корупційну данину. Ця мережа і визначає наше життя.
Всяке оновлення для олігархату смертельно небезпечне, оскільки руйнує монополії. Наша бідність — результат опору монополістів розвитку. Під їхні потреби був створений системний негативний відбір бюрократії, відбір корупційних "своїх". В результаті вийшла вражаюча суміш корупції, безвідповідальності і непрофесіоналізму. З гріхів олігархату перед Україною монополістичний параліч розвитку і негативний відбір бюрократії набагато небезпечніший, ніж просто крадіжка.
До Майдану неясно було, хто візьметься зруйнувати цю згубну мережу. Кандидатура знайшлася. Люди нового соціального шару стали рушійною силою Майдану, і він вивів їх на авансцену нашої історії. У цьому головна перемога Майдану. А вигнання злодійкуватої влади Януковича — технічна деталь. Активна меншість відмовилася від стратегії виживання заради європейських соціальних цінностей. На цих цінностях і будувався Майдан: свобода для себе і для інших; відповідальність; відбір ефективних, а не "своїх"; довіра.
Початок революції
25 років відкритості України і її економіки зробили свою справу. На тлі загальної стагнації у нас слідом за світовою економікою почали активно розвиватися інформаційні технології, які стимулюють у всіх сферах виробництва перехід до оновлення як до стандартного способу ведення справ. Постіндустріальна революція позначила початок свого приходу в Україну.
Новий тип робіт пред'являє попит на нового працівника, здатного бути ефективним у складному, гостроконкурентному й гостродинамічному, тож нестійкому процесі. Це люди креативні, ініціативні та високоадаптивні. Свобода вибору занять для самореалізації — їхня найважливіша життєва необхідність. Їхні цінності та інтереси антагоністичні олігархічним. Разом їм не ужитися.
Вони не самотні. Революційний клас ввібрав у себе і представників малого та середнього бізнесу, придушуваних олігархами, і нове покоління "небитої" молоді, і людей усіх генерацій, вихованих у цінностях свободи.
Ми маємо усвідомити, що перемога Майдану — це початок соціальної революції, а не її завершення. Позиції противників антагоністичні, наростання конфліктності попереду. Можливо, це перша соціальна революція, в якій ключову участь візьме постіндустріальна спільнота, що дасть несподіваний результат для України та всього світу.
І ще одна об'єктивна обставина: революційний клас політично неконсолідований, у нього немає партії та визнаних суспільством політичних лідерів. Отже, у нього не було інструментів для взяття влади, тому вже в процесі Майдану її добровільно передали проникливим ліберальним прихильникам старого політикуму. Вони взялися проводити необхідні реформи за участю і під тиском революційного класу. Це накладає свій суперечливий відбиток на перебіг української революції. Але хай би як не сперечалися прихильники і противники цієї влади, вони повинні визнати об'єктивні обставини. Кращої альтернативи не існує. Гірших — скільки завгодно.
Поступальний рух
"Але ж реформ жодних немає, сама корупція!" — це поширене твердження — пряма неправда, можна сказати, пропаганда. Реформи йдуть безперервно, охоплюючи все ширше коло державних інститутів: закон про нову судову систему, нова поліція, електронні державні закупівлі, дерегуляція, незалежність від російського газу, знищення корупційного контролю над західними ліками, повсюдно відкриті реєстри... Інша справа, що реформи йдуть повільніше, ніж нам хочеться. І головне — несистемно, "шматочками", як каже Євген Глібовицький. Мозаїка далека від повної картини, тому і не відчувається пересічним громадянином, швидше навпаки — реформи б'ють по цьому громадянину, що природно, оскільки в них не закладено спеціальні соціальні амортизатори. Думається, це наша традиційна неповага до особистості, один до одного.
Отже, реформи відбуваються повільно та поступово. Ми поки не відчуваємо їхньої користі. Вороги не переможені. І все це на тлі політичного інфантилізму революційної меншини та царювання цінностей виживання у пасивної більшості, яку наш відомий соціолог Євген Головаха визначає як більшість аморальну.
Припустімо, що під впливом зовнішнього тиску або приходу до влади уявних ідейних радикалів (а не наших опереткових) зміни прискоряться. Чи не послабиться і без того нестійкий баланс прореволюційних сил, чи не спотвориться в такому разі ліберальна спрямованість реформ, їх і без того низька якість, чи адаптуються громадяни зі своїми цінностями виживання — чи складуть активну опозицію? Тож, може бути, неспішний темп реформ природний для України? І не знижує, як здається з першого погляду, а підвищує її шанси на успіх. Зрештою, швидкість — не стільки швидкість, скільки безперервність.
Хід в історичній грі на боці революційного класу: політизуватися, навчитися керувати державою, цілеспрямовано впливати на цінності більшості. Але це робиться не швидко, та й прості рішення не проглядаються. А читач нехай розмірковує, але обов'язково з урахуванням обставин.
Олександр Пасховер - НВ
