Я не хотів про це писати. Не повинен був. Дружний хор коментаторів-викривачів міцніє що не день. Заважати йому, гучному і впевненому, немає сенсу. Їх сьогодні не переспіваєш. Слід було чекати, поки хор втомиться, розпадеться. Знаю, слід було. Але я не зміг. З однієї лише причини: якщо хтось нам не подобається, не вдався лицем або словом, це зовсім не означає, що цей хтось є рука Москви. Рука Путіна.Минулого року я намагався захистити в'язня Надію Савченко від загрози зловживання психіатрією. Це був банальний, традиційний вихід з непростої для російського правосуддя ситуації: визнати її неосудною. Цього не сталося, або російські психіатри вирішили не брати гріх на душу, або якась верховна політична воля змінилася. Надію Савченко судили як цілком здорову людину. Якою вона і є поза всякими сумнівами. Сьогодні вона з нами, в Україні. У нашому парламенті, від якого погано тхне. З нею не просто, вона – самотній вовк, який категорично не бажає годуватися і вити хором у зграї.
Савченко не прагнула стати законодавцем. Вона має право говорити і робити те, що вважає необхідним і корисним для країни. Необхідним і корисним в її, Савченко, розумінні. Зрештою, адже ж може робити те, що вважає необхідним і корисним для себе депутат Ляшко. Кілька тижнів тому щиру та розкуту поведінку Надії Савченко терпіли. Мовчки терпіли. Сьогодні – засуджують. Мають і на це право, на те вони політики, політологи, політтехнологи. Але не мають вони права називати Савченко керованою з Москви. Бридко, огидно слухати, як зовсім молоді всезнаючі експерти впевнено називають Савченко спеціальним агентом Кремля.
Мерзенна виходить конспірологія, бездоказова і ненауково фантастична
Багатьом з нас Надія Савченко сьогодні не подобається. Мовляв, міг пан Путін вибрати собі іншу головну жертву, спокійнішу, чемнішу. Вже яку обрав. Така ситуація – не перша. В далекі радянські часи в 70-ті роки минулого століття влада СРСР несподівано (насправді, під тиском західної громадськості) випустила з політичного табору особливого режиму українського зека Валентина Мороза. Українська діаспора, яка живе в Північній Америці, тоді раділа, вітала та вшановувала вчорашнього в'язня-дисидента різними способами. Недовго, тому що Валентин Мороз виявився, ну, скажімо так, не зовсім дисидентом у розумінні культурної північноамериканської громадськості. Були й публічні скандали, і екстремістські заклики. Багато чого було. Не знаю, чи живий сьогодні Валентин Мороз, але в будь-якому разі – він забутий. До речі, і сидів у камерах він, конфліктуючи з цілком спокійними і толерантними співкамерниками.
Було й інше. У горбачовські, несподівані для всіх нас часи вийшли на волю всі радянські політв'язні. На Заході нас тоді називали в'язнями совісті. Дюжина наших потрапила у Верховну Раду. Незабаром виявилося, що моральний і публіцистичний опір тоталітарному режиму, мужність довго голодувати в карцерах, не додало більшості з нас таланту чи, хоча би, середніх здібностей будувати демократичну державу. А ще виявилося, що писати викривальні документи в Самвидав легше, простіше, ніж публіцистику, цікаву вільній людині. Тому нас, колишніх політзеків, до парламенту більше не обирали, виключення - не беруться до уваги.
Деякі експерти (політичні, природно) часто вживають модне слово «конспірологія». Мовляв, ми не звинувачуємо Савченко у прямому підпорядкуванні кремлівському ляльководу, це лише версія, конспірологічна версія. Мерзенна виходить конспірологія, бездоказова і ненауково фантастична. Абсолютно ясно, що за своїми особистісним особливостям (прямолінійність, щирість, різкість тощо) Надія Савченко не знайде місця в українському політикумі. Її виштовхнуть, тим чи іншим чином. Як і будь-яку щиру людину в цьому клубі хитрунів та брехунів її довго терпіти не будуть.
Далі буде особиста трагедія. І майже цілковита самотність. Шкода її, що перш створила високий рейтинг нашій газовій принцесі. Адже ми досі живемо за принципом «добро має бути покараним».
Семен Глузман - НВ
