Але тут є проблема. Обмін - це завжди щось, що відбувається за ініціативи двох сторін. Українська сторона, загалом, послідовно добивається звільнення полонених. І тут не питання навіть "гарна" у нас влада чи "погана". Кожен звільнений полонений вигідний для українського керівництва у політичному сенсі цього слова, можете не сумніватися.
А от що ж інша сторона?
Вона не демонструє жодного особливого бажання реально мінятися. На перший погляд, вони мали б не менше наших бути зацікавленими у тому, аби "витягти з застінків бандерівців" своїх "побратимів", але проблема в тому, що місцеві колаборанти там нічого не вирішують.
А от Росії не потрібно звільняти усіх наших полонених. Бо кожен з них - це заручник, якого можна використати для просування ідеї "врегулювання в Донбасі". У кожного полоненого є родина, яку можна використати для просування ідеї "от вони усі сидять, бо Київ не хоче почути Донбас" і т. д.
Тому їх ніхто не звільнить. Вимоги для обміну будуть постійно змінюватися. Та й загалом - просто не будуть відпускати.
Чого вартують переговори з лідером, котрого завтра підірвуть у власній автівці "свої" ж?
І це не питання того, хочемо ми вести прямі переговори або не хочемо. Чого вартують переговори з лідером, котрого завтра підірвуть у власній автівці "свої" ж?
Реальні переговори можливі лише з Росією, а її умови відомі давно та незмінні.
1. Визнання Україною протекторату Росії на офіційному рівні у вигляді "фіксації нейтралітету".
2. "Федералізація" та ослаблення центральної влади на рівні конституції як "гарантія" цього протекторату.
3. Додаткова гарантія у вигляді присутності російського окупаційного контингенту під виглядом "народної міліції", що має створювати військовий кулак, аби погрожувати війною, якщо Україна буде знову "хитатися" у бік НАТО.
Коли закликаєте до переговорів - говоріть ще і про це.
Петро Олещук - НВ