Якщо залишити в стороні найжахливіші історії про інциденти реального насильства (а їх у вибірці у відсотках менше) і задати питання "про що?" і "чому?" і навіть "чому зараз?". Задати не з позиції громадського активізму, а з позиції психологічної - про що розповідає чоловік, який приєднався до флешмобу #НеБоюсьСказати (кампанії проти насильства, запущеної журналісткою Анастасією Мельниченко в рамках якої українки діляться відвертими історіями про сексуальне домагання), то ось які питання у мене:1. Значна частина історій про онанізм і фроттеризм (тертя статевими органами в громадському транспорті об іншу людину з метою отримання сексуального задоволення), від якої постраждали розповідаючі. Це огидно, але чи дійсно ця подія була вписана в життя тих, хто написав про неї як досвід травматичний до початку флешмобу? Чи була подія подією до флешмобу або стала під час його або, що ще гірше, стане після?
2. Приєднуючись до флешмобу, людина вирішує не тільки свідому задачу підтримати акцію проти насильства, але і неусвідомлену в отриманні полегшення. Інакше б це не приваблювало бажаючих розповісти. В цій частині тексту, я передбачаю, що багато хто не погодиться з отриманням задоволення, але це так – ми мотивовані робити речі, які нам приємні, навіть якщо в цьому не зізнаємося. Так яке ж несвідоме задоволення отримує той, хто розповідає та той, хто читає - від флешмобу?
Товариство ФБ – відносно благополучне порівняно з іншими, куди рідко спрямований прожектор нашої уваги
3. Чому ця акція запустилася в українському суспільстві тут і зараз, коли проблема в загальному, майже вічна, а її рішення не в програванні на публічному рівні і не в захисних емоційних реакціях, а в навчанні людини основам безпечної поведінки в небезпечній ситуації?
Так ось про що я подумала.
Ми – сучасне українське суспільство в процесі множинної емансипації і множинного діалогу – від ЛГБТ до релігії і харчових звичок. Тому всі табуйовані теми нам потрібно обговорити і переукласти в рамках нового соціального договору. І далі, як мені здається, теми будуть ще болючіше.
Ми – суспільство в стані війни і відсутнім поки ще приматом права. Куди подіти актуальний щоденний жах від загибелі на передовій до незахищеності в мирному житті, де тебе може збити п'яна скотина за кермом? І якщо кожна людина – острівець побутового жаху, який ми не проговорюємо і який триває вже два роки, чи не є подібний флешмоб способом говорити про жах і травму тут і зараз, використовуючи більш зрозумілі форми там і тоді? Більш оформлену і більш зрозумілу.
Для тих же, хто активно підтримав емоційну хвилю, чи завжди ви впевнені, що люди, які написали про важкі події, написали їх під час флешмобу свідомо і обдумавши, а не піддавшись загальним емоціям. Чи будуть вони почуватись в безпеці, коли хвиля зізнань пройде, а інформація про них в публічному доступі залишиться? У мене немає відповіді на це питання. Чи стане їм краще, розповівши місту і світу? І тут у мене відповідь є, що в перспективі – навряд чи.
Для тих, хто вважає, що подібні одкровення сколихнуть суспільство і все змінять. Саме такою логікою, наприклад, керується канал СТБ, запускаючи проект «Вагітна у 16 років», «Детектор брехні» і «Кохана, ми вбиваємо наших дітей!». Якщо ви, користувач Facebook, подивитесь будь-яку на вибір. Сколихнуло? А пересічного жителя колише вже кілька років. І що змінилося?
Все змінять не одкровення користувачів, а дискусія про них, а її поки мало, є лише співпереживання і «погладжування». Змінить освіта і виховання у сфері інформаційної безпеки, знання своїх прав. Змінять довірливі дитячо-батьківські стосунки, які ви не вирішите, закривши пости з одкровеннями від своїх батьків.
Для тих, хто не знав масштабу триваючого насильства з жінками і чоловіками. Думаю, реального масштабу тут ви і не дізнаєтеся, реальність жахливіше і глибше. Товариство ФБ – відносно благополучне порівняно з іншими, куди рідко спрямований прожектор нашої уваги.
Ольга Духніч для НВ
