ЗМІ не раз писали про «ювелірну мафію», яка займалася контрафактними прикрасами із золота при заступництві високопоставлених співробітників правоохоронних органів.
З початку 90-х років процвітав їхній незаконний бізнес, сенс якого полягав у скупці золота в Україні, вивезення його в суміжні держави, виготовленні підроблених ювелірних виробів з клеймами великих українських заводів і їх подальшому продажі за кордон.
У 2006 році між колишніми партнерами» - Сергієм Кисельовим і Дмитром Тракалюком - з одного боку, і Сергієм Витюговым - з іншого відбувається конфлікт, в результаті якого останній переживає кілька замахів, а потім потрапляє за ґрати.
За ґратами Вітюгов знайомиться з якимсь Станіславом Ламеко, який обіцяє вирішити проблеми колишнього нелегального ювеліра в обмін на 150 тис. доларів. Через батька Вітюгов передав значну кількість прихованого золота дружині Ламеко, яка поспішила їх збути. В результаті, золото, яке повинно було проходити в якості речового доказу, знову опинилося в кримінальному синдикаті «чорних ювелірів».
Дана обставина дуже стурбувала останніх, оскільки ймовірне проведення експертизи показало б, що вони торгують контрафактною продукцією. Приховати сліди «ювелірному синдикату» допоміг прокурор Дніпровського району Олександр Мельничук, який провів ряд маніпуляцій з кримінальною справою, які допомогли «вилучити» з нього головні докази – золоті прикраси. Природно, в обмін на їх частину.
Сам Мельничук по-своєму «легендарна особистість, оскільки, крім любові до контрафактного «рижья», він ще «відзначився» покриванням злочинців, а також переслідуванням незручних журналістів і громадських активістів.
«Золоті аргументи» для виправдувального вироку
«Прокурорська правда» розповідала раніше історію, в результаті якої Сергій Вітюгов опинився на лаві підсудних.
Перебуваючи в ув'язненні, він, усвідомлюючи, що колишні «друзі» про нього не забули, всіляко намагався привернути увагу правоохоронців до існуючого незаконного «ювелірного бізнесу». Зокрема, ще у 2006 році, у квітні під час допиту він заявив про факти погроз з боку працівників міліції, а також про готовність розкрити всю схему кримінального «бізнесу».
Однак тоді особливого інтересу це у правоохоронців це все не викликало.
У січні 2007 року, перебуваючи в СІЗО-13 м. Києва, Вітюгов познайомився в камері з якимсь Станіславом Ламеко, який «проходив» за статтею «грабіж».
Ламеко у своїх бесідах з Витюговым розповідав про наявність у нього солідних «зв'язків» і пообіцяв забезпечити звільнення Витюгова в обмін на 150 тис. доларів США. Саме в таку суму за словами Ламеко обходилося «вирішення питання» на всіх рівнях – від прокуратури і до суду. Вітюгов прийняв «пропозицію, від якої неможливо відмовитися».
В кінці лютого-на початку березня 2007 року, дружина «чорного ювеліра» - Ганна Витюгова (виконує функції громадського захисника чоловіка) отримує від чоловіка в СІЗО-13 схему знаходження схованки з золотом і дістає звідти 30 з гаком кілограмів дорогоцінного металу, відібраного раніше Витюговым у колишнього бізнес-партнера» Тракалюка.
Далі, батько підозрюваного Олег Вітюгов передає дружині його співкамерника - Людмилі Ламеко 30 тисяч доларів власних грошей і 10 кілограмів золотих виробів. Загальна сума, таким чином, становила близько 150 тис. доларів. У відповідь, Ламеко пообіцяла «узгодити питання» з суддею Мирославою Марченко, яка вела цю справу.
Також, Людмила Ламеко заявила самому Сергію Витюгову (за підсумками декількох телефонних розмов), що протягом трьох місяців з моменту отримання нею грошей і золота (до 1 червня 2007 року) він вийде на свободу. Однак, реально сім'я Ламеко «кинула» Витюгова і початла «розпродаж» золота, яке вони раніше «наколядували» у колишнього нелегального ювеліра.
І тут починається найцікавіша частина цієї історії.
Золоті вироби подружжя Ламеко вирішили продавати через свого знайомого - ювеліра Андрія Ільницького в березні 2007 року.
Зокрема, наступні пояснення, які давала правоохоронним органам Людмила Ламеко, зводяться до того, що вона, нібито, просто була посередником у спробі продати ювелірні вироби Витюгова.
Парадокс ситуації полягає у тому, що ювелір Ільницький працював на Георгія Козюбу, який виявився пов'язаний все з тими ж Тракалюком і Кисельовим, які, власне, і «допомогли» опинитися Витюгову у в'язниці.
Таким чином, нелегальне золото з ЮВК «АГАТ» повернулося все в ту ж контору.
Георгій Козюба, особисто виготовив підроблені проби і именники цих виробів, свою «роботу» впізнав і тут же повідомив Кисельову і Тракалюку про те, що йому запропонували купити значну частину раніше відібраного у Тракалюка золота.
Така несподівана «знахідка» аж ніяк не втішила фігурантів справи. Адже якщо долучити це золото в якості речового доказу до справи Витюгова про розбій і провести по ньому експертизи, то стане очевидним, що це контрафакт - підробка під якийсь відомий ювелірний «бренд».
До речі, саме на це постійно вказував у своїх свідченнях і сам Вітюгов. Зокрема, він вимагав встановлення обставин, навіщо потрібно було вивозити з ювелірного підприємства 9 тис. одиниць продукції вагою 35 кілограм, для чого допитати «потерпілого» Дмитра Тракалюка.
В справу вступають «правоохоронці»
Єдиний вихід для «ювелірних мафіозі» у цій ситуації - отримати підтримку з боку «правоохоронців». І вони, звичайно, її знаходять. Благо, ресурси для цього були.
Зокрема, в міліції, щоб остаточно все заплутати, справу передають у липні 2007 року у виробництво якоиусь загадковому «виконуючому обов'язки слідчого» (ідеальна формулювання для «козла відпущення») Наюку.
Також Тракалюк і Кисельов знаходять повну підтримку у Дніпровській районній прокуратурі м. Києва в особі прокурора району Олександра Мельничука.
Також мотивований «золотими виробами» прокурор Мельничук, особисто розпорядився повернути золото «потерпілому» Тракалюку без визнання цих виробів речовим доказом по кримінальній справі, і, природно, проведення будь-яких експертиз.
При цьому, ні сам Вітюгов, ні його дружина не були допитані у зв'язку з новими обставинами кримінальної справи. І це на тлі того, що викрадено 35 кг золота, десь «в бігах» був спільник підпільного ювеліра, а насправді, зі слів потерпілого, фігурувала зброя.
Прокурор Мельничук, відпрацьовуючи пару кіло золота у вигляді відкату, збуджує окрему кримінальну справу, йому присвоюється номер, і всі матеріали по збуту золота Людмилою Ламекой «ховаються» в ньому.
При цьому, три роки після того, як спливло це золото, потерпілі Тракалюк і Кисельов, будучи неодноразово допитані в суді, не просто приховували цей факт - вони чітко говорили, що нічого їм не було повернуто.
Щоб все це якимось чином обґрунтувати, народжується нехитра схема. В ній Тракалюк і ко перетворюються з банальних скупників краденого золота в доблесних «Джеймсів Бондів» - «агентів під прикриттям», які беруть участь у проведенні спецоперації з метою виявлення злочинців.
Зокрема, сама скупка заднім числом перетворюється в «спецоперацію», в якій Тракалюк виступав спонсором і організатором. Для чого в справі з'являється наступний документ.
Отже, Тракалюк не просто скуповував крадене, він організовував «контрольну закупівлю».
Далі, в цьому контексті цікавими виглядають свідчення, які через 3 роки дала згадувана вище Людмила Ламеко.
Отже, виходячи з її заяв виходить, що вона сама стала «жертвою обману з боку Ганни Витюговой, яка нібито таємно від чоловіка розпродувала золото, шукаючи посередників, а Ламеко і не здогадувалася про його «кримінальне походження».
Таким чином, всі як би виявилися не при справах.
Ламеко, яка намагалася продати золото, що проходить як доказ у справі про грабіж, перетворилася в «жертву обману». Скупавший золото з «кримінальним душком» Тракалюк, виявив, що йому намагаються «впарити» його ж власні підробки, став «принциповим громадянином», який організував міліцейську операцію і навіть не пошкодував на неї своїх грошей.
Завдяки цьому докази по одній справі стали доказами по іншій справі, після чого, не затримуючись довго, потрапили в руки «законним власникам». Хоча ці «законні власники» теж робили аж ніяк не законні справи.
Очевидно, що подібні «витівки» з боку прокуратури не могли коштувати "не дорого".
Розрахунок, очевидно, в даному разі був простий. Після вироку для Витюгова про всі ці «художества» забудуть. І вирок все ж таки був ухвалений, хоч і після направлення в кінці 2009 року справи на повторне розслідування.
Втім, як писала «Прокурорська правда», вироком для Витюгова справа не закінчилася і, в контексті нинішній подій в прокуратурі, про нього нещодавно згадали.
Чим ще запам'ятався «золотий прокурор» Мельничук?
Згаданий в історії прокурор Олександр Мельничук був ще неодноразово фігурантом різних скандалів, перебуваючи на різних посадах в прокуратурі. Причиною його успішного просування в наглядовому відомстві називали високу посаду в прокуратурі батька.
У бутність його прокурором Дніпровського району столиці, він звинувачувався громадською організацією «Дорожній контроль» у необгрунтованій відмові в порушенні кримінальної справи проти судді Хіміча. На думку «громадських діячів», ще в 2010 році цей суддя виніс завідомо незаконну постанову, чим вчинив злочин за ст. 375 КК України. Зокрема, інспектор ДАІ сфальсифікував відносно водія протокол за ст 130 КУПАП за відмову від медогляду на стан алкогольного сп'яніння.
9 вересня 2010 року голова Дніпровського суду позбавив автомобіліста водійських прав визнавши його винним за ст 130 КУпАП. В ході суду не були опитані «свідки», які нібито бачили відмову, і більше того - інспектор ДАІ в ході засідання зізнався, що водій все-таки вимагав від нього проходження огляду в установленому законом порядку.
Постанову було оскаржено в Апеляційному суді м. Києва. В результаті було отримано рішення, яке згідно КУпАП остаточне і оскарженню не підлягає. «Дорожній контроль» прийняв рішення написати в Генеральну прокуратуру України заяву про скоєння суддею Хімичем кримінального злочину. Заяву спочатку спустили в міську, а потім в Дніпровську районну прокуратуру. А там відразу ж включили стандартну схему - звернення було розглянуто не в порядку КПК, а в порядку ЗУ «Про звернення громадян». У кінцевому рахунку, було отримано постанову за підписами помічника прокурора Антона Дрозда і самого Мельничука про відмову в порушенні кримінальної справи.
У всій цій історії найбільш цікаво, звідки Дрозд дізнався про відсутність умислу у судді Хіміча, якщо навіть не було проведено жодного допиту? Очевидно, прокурор Мельничук, вигороджуючи суддю, просто дав команду послатися на відсутність умислу, бо нічого іншого в голову не прийшло.
У 2011 році, коли Мельничук уже був прокурором Голосіївського району столиці, він знову опинився в епіцентрі скандалу, пов'язаного з фальсифікацією кримінальної справи проти президента громадської організації «Агентство журналістських розслідувань» Віктора Андрєєва. Зокрема, щоб нівелювати його показання в суді, які погрожували поставити під удар «потрібний» вирок, Мельничук з підлеглими «винайшли» кримінальну справу за фактом дачі Андрєєвим «помилкових свідчень в суді.
21 грудня 2011 року Віктора Андрєєва заарештували і помістили в ізолятор тимчасового утримання. Старший слідчий Голосіївської прокуратури Володимир Коширец і стажист Яблонський запропонували Віктору Андрєєву відмовитися від адвоката і зізнатися в злочині, якого він не скоював. В іншому випадку йому буде обрано запобіжний захід у вигляді утримання під вартою в СІЗО. Через 2 дні Віктор Андрєєв підписав заяву про відмову від адвоката, але визнавати себе винним – відмовився. У покарання Коширец разом з прокурором Голосіївського району Мельничуком підготував подання до суду про обрання Віктора Андрєєва запобіжний захід у вигляді утримання під вартою. Після 5 днів фізичного та психологічного тиску Андрєєв зізнався у скоєнні злочину, передбаченого ст. 384 ч. 2, очікуючи, що його випустять на свободу. Однак прокуратура внесла подання про взяття під варту, але після галасу в ЗМІ воно було успішно відхилено суддею Наталією Антонової та Віктор Андрєєв вийшов на свободу.
Поки ж журналіст перебував на підписці про невиїзд, його кримінальна справа - пропала. Голосіївський районний суд відправив кримінальну справу на додаткове розслідування у Голосіївську районну прокуратуру, але там кажуть, що цієї справи у них немає. Протягом півроку прокуратура повинна була продовжувати строки досудового слідства, відправляти справу до суду або закривати кримінальну справу. Але вона ніби випарувалася. Заява Віктора Андрєєва про скоєний злочин (в частині фізичного та психологічного тиску на нього) теж «загубилася».
Таким чином, в особі прокурора Олександра Мельничука втілилися всі «кращі» якості вітчизняних прокурорів: просування завдяки непотизму, постійне «прикривання» корумпованих колег, пресинг підозрюваних, виконання замовлень в обмін на солідну винагороду.
Згідно відповіді з Київської прокуратури, на даний момент Олександр Мельничук в ній не працює.
Однак, не буде помилкою сказати, що «справа Мельничука» все ще «живе і перемагає».
Згаданий вище Антон Дрозд, який допомагав Мельничуку «прикривати» суддю Химича, з часом доріс до заступника прокурора Дніпровського району. У цьому статусі він увійшов у групу, яка пізніше, з легкої руки журналістів отримала назву «лисі птахи».
Зокрема, він брав участь у бізнес-розбірці навколо одного з найбільших торгових комплексів столиці Sky Mall, порушуючи справи проти співробітників компанії естонського бізнесмена Хіллара Тедера. Після того, як «колеги» Дрозда Сергій Лисенко і Денис Соловей «потрапили під роздачу» з-за публікації їх скандальної листування і пізніше були звільнені, заступник прокурора Дніпровського району Антон Дрозд, не поніс жодного дисциплінарного стягнення. Втім, і Лисенко з Солов'єм нещодавно суд постановив повернути на посади.
Таким чином, школа послідовників «золотого прокурора» Мельничука тільки зміцнює свої позиції в столиці, не дивлячись на всі пертурбації.
Прокурорська Правда
