Подорож можна вважати невдалою, якщо побувати у Солоному та не побачити садибу Бергманів. Це старовинний будинок прусських поселенців, який необачно лишився тут з минулого.
На центральній площі смт. Солоного, навпроти будівлі селищної ради, стоїть невеличкий одноповерховий будиночок-палац, що одразу привертає увагу незвичною архітектурою — дахом зі шпилястими вежами, чудернацькими віконечками та ґанком зі звивистими колонами й старовинною плиткою. Цей архітектурний пам’ятник кінця XIX століття — головна споруда садиби Бергманів.
Та місцеві жителі іменують будівлю ще й "будинком барона Енгельгардта" — того самого відставного полковника, багатія та картяра Василя Енгельгардта (брата Павла Енгельгардта, в якого служив молодий Шевченко). Маючи батьківський спадок тут, Василь Енгельгардт ніколи ним не турбувався й ніякого будинку не зводив, як і його нащадки.
Поселення переходило "з рук у руки" й, врешті, після 1861 року його придбали Бергмани та почали будувати тут чудернацьку садибу, частина якої (головна будівля-палац) нині збереглася.
Переселенці з Пруссії
Авраам (Abraham) і Сусанна Бергмани були переселенцями з Пруссії, віруючими менонітами й дотримувалися доктрини ненасильництва і пацифізму. Та через власну протестантську віру на батьківщині життя у подружжя не склалося. Родина вимушена була переїхати в Україну.
У них було два сини — Герман і Абрам. Незабаром після переїзду батько помер, тож керувати всім довелося його синам. Вони жили дружно й звели свої маєтки поруч. Одначе сьогодні зберігся лише будинок, що належав молодшому з братів, Абраму — про нього майже нічого невідомо.
А ось старший — Герман Абрамович Бергман — був відомим землевласником, політиком і громадським діячем Катеринослава. Загалом брати виявилися дбайливими та працьовитими господарями. Вони побудували тут не тільки диво-будинок, а ще й цегляно-черепичний завод, мали підприємства харчової промисловості, серйозно займалися сільським господарством, тримали вітряний і паровий млини, вирощували овець та інших тварин. Згодом Бергмани перейменували село Солоне на честь свого роду — у Бергмансталь.
"Сухий" закон
До місцевих жителів, нащадків козаків, переселенці ставилися з великою повагою: дбали про найманих працівників і ніякої їх експлуатації не допускали. Тож Бергмани швидко стали "своїми" у Солоному та навіть на прохання селян виділили гроші для зведення православної церкви. Однак, не безкоштовно її звели, а за умови, що на шість років (з метою покращання здоров’я місцевих жителів) будуть закриті всі питні заклади.
Говорять, що тоді деякі солонянські чоловіки, почувши це, дуже засмутилися. Хоча навряд чи місцеві зовсім перестали пити — українці смачне вино заготовляли й у власних господарствах. Тож, схитра посміхаючись, селяни погодилися на пропозицію братів, і церква була зведена.
Загалом брати були диваками й для свого, і для нашого часу. Старший із Бергманів відзначився як філантроп, який використовував своє багатство на благо спільноти, серед якої мешкав. Герман щедро надавав продовольство для бідних верств населення, допомагав селянам з придбанням землі, а також був попечителем училищ у Солоному і Сурсько-Литовському, меценатом земської лікарні в Солоному.
Під час же Першої світової війни Герман Абрамович і його сини фінансували лікарню в Катеринославі. Але революційні події та комуністичні лідери "народних господарів" Бергманів не пожаліли. Їхнє майно було знищене та розкрадене, а славних братів-менонітів розстріляно в селі Ульянівка на півночі Нікопольського району.
Кажуть, що нині там є меморіал пам’яті на честь загиблих і до нього приїздять нащадки німецьких колоністів.
Діти ж братів Бергманів у 1923 році виїхали до Канади, де й понині живуть їхні нащадки. З часу революції Солоне значно занепало. За радянських часів тут існували заможні колгоспи, та все ж такого розквіту, як за Бергманів, місцеві не знали.
Ось і нині бережуть жителі Солоного пам’ять про працьовитих та товариських братів-менонітів. За їхнім будинком ретельно доглядають, фарбують його. Тут сьогодні розмістився Музей історії селища.
За матеріалами Вісті Придніпров
