Сучасний світ серйозно лихоманить. Лише за останні два роки людство стало на грань Третьої світової війни. Анексія Криму і війна на Донбасі, мільйони біженців в Європі і сотні тисячі загиблих в Сирії, ядерні випробування КНДР, глобальне потепління і катастрофічні темпи забруднення навколишнього середовища. Це далеко не всі виклики, які ставлять перед сучасним світом питання: бути чи не бути?
У такій напруженій ситуації світовим лідерам не просто бути в статусі президентів, міністрів, дипломатів та інших офіційних осіб. Тут потрібен особливий вид лідерства, пов'язаний з самопожертвою, помноженим на копітку і щоденну роботу. Жорсткі часи випробувань породжують нових жорстких лідерів, які діють відповідно до свого природного покликання і призначення!
В кінці 2013 року у таку "зону турбулентності" потрапила і Україна. «Євромайдан» був більше, ніж просто протестом проти старих еліт. Це був виклик громадянського суспільства проти старого світопорядку, коли невелика меншість керує більшістю, незаконно експлуатуючи їх потенціал і відбираючи ресурси. Така кричуща несправедливість на прикладі режиму Януковича спровокувала народний гнів, який закінчився масовими вбивствами в самому центрі європейської столиці. Потім пішло захоплення Криму, ескалація на Донбасі, міжнародний тиск, санкції, "Мінські домовленості"...
Здавалося б, що разом з такими важкими випробуваннями країна отримала величезний шанс, нове народження, прихід справжніх і безкомпромісних лідерів, які здатні зламати стару модель та встановити нові правила гри. Безпрецедентні не тільки для України, але і для всього світу. Правила, за якими можливо будуть грати навіть найбільш розвинені демократії у світі, включаючи США і країни ЄС.
"Чорна смуга" завжди може виявитися злітною. Але чи усвідомили і чи використовували це українські політичні лідери, які прийшли до влади на хвилі Майдану?
В кінці травня буде друга річниця, як народ обрав президентом Петра Порошенка. За ці довгі два роки в країні відбулося безліч драматичних подій, які обернули назад історію не тільки України, але й усього Західного світу. Україна стала справжнім тестом для згуртованості, цінностей і пріоритетів Заходу. Наскільки Захід готовий протистояти зовнішній агресії і наскільки настільки дорого придбані цінності можуть бути захищеними від зовнішніх і внутрішніх впливів?
В результаті Захід таки почав реагувати. Можливо, не так радикально, як би цього хотілося, але все ж... Санкції і прямий тиск на Росію, збільшення витрат на оборону країн-членів НАТО, перекидання нових сил і зміцнення меж Альянсу на сході, надання економічної та політичної допомоги Україні. Список можна продовжувати ...
За настільки короткий проміжок часу в Україні побувало більше делегацій вищого рівня США, ніж в будь-якій іншій країні світу. Один час в Конгресі навіть ходив відомий жарт: "раз ти ще не був в складі делегації в Україні, ти не знаєш як виглядає демократія насправді". Погодьтеся, досить влучне висловлювання.
Тільки Віце-президент США Джо Байден відвідав Київ чотири рази. Не рахуючи десятки годин телефонних переговорів з вищим керівництвом України. Сенатори Джон Маккейн, Тед Круз, Елізабетт Воррен, Джеймс Инхофф, радник Держсекретаря з питань Євразії Вікторія Нуланд, Представник США в ООН Саманта Пауер і багато інших політиків, які щиро співпереживають долі України.
У відповідь, всі вони багато разів чули запевнення Києва про проведені реформи, боротьбу з корупцією та запровадження нових правил гри, які зроблять політичні та фінансові процеси в країні більш прозорими і чесними. На жаль, але поки що більшість обіцянок так і залишилися лише на словах ...
Як досвідчений дипломат, випускник КІМО, який навіть деякий час займав посаду Міністра закордонних справ, Петро Порошенко не міг не знати – наскільки важливими є відносини на міжнародній арені. Особливо з США, як головного стратегічного партнера України.
Також Порошенко не міг не розуміти, з чиєї мовчазної згоди він раптово виник на політичній арені пост-майдану і з чиєї мовчазної згоди він так стрімко піднявся на Олімп української влади. США весь цей час підтримували Україну, не даючи розвинутися повноцінної російської агресії, і одночасно всіма силами утримуючи українську економіку від повного колапсу.
Все це робили саме ті прості люди за океаном, яких постійно звинувачують в "таємних змовах" та корисливих намірах по відношенню до України ! Але це навіть не смішно, оскільки Україна — це далеко не Ірак і не Кувейт. Корисливі інтереси США в Україні так само некоректні, як українські інтереси де-небудь в Анголі. Питання тут полягає не в ресурсах або політичних інтересах, а в цінностях, за які боровся Майдан і за які довелося платити тисячами життів українців на Донбасі.
Без перебільшення Порошенко мав всі шанси вивести Україну у вищу лігу регіональної і, можливо, світової політики, на якісно новий рівень розвитку, коли б з країною вважалися не тільки в регіоні, але і на більш широкій міжнародній дошці, за прикладом Ізраїлю та Південної Кореї.
В результаті, на всі вмовляння Заходу міжнародні партнери чули від офіційного Києва лише обіцянки "все виправити", "побороти корупцію" та "провести реформи". Навіть після історичного спічу Джо Байдена у Верховній Раді в грудні, Шокін, Кононенко і Ко залишилися на своїх посадах як ні в чому не бувало. При цьому, президент продовжував запевняти впливових представників США про наміри подолати корупцію і клановість в українській політиці, починаючи з себе особисто !
В кінці березня Петро Олексійович здійснить свій третій за рахунком візит в США в якості президента. У рамках візиту заплановано низку ділових зустрічей у Вашингтоні, включаючи неформальні заходи з місцевими політиками, вченими, діаспорою. Але такого прийому, який був у вересні 2014 року, коли президентові України, а скоріше її народу, стоячи аплодував Конгрес, такого вже не буде. Занадто багато води спливло, покладено надій і занадто мало було зроблено ...
Можна скільки завгодно говорити про прогрес і реформи нової поліції, але на Заході ні для кого не секрет, хто сьогодні покриває корупцію в Україні поряд з основними фінансовими потоками. Можна говорити про громадянське суспільство та його потенціалі, але всі прекрасно розуміють, в якому стані воно сьогодні. Можна говорити про боротьбу з українським олігархатом, але у Вашингтоні знають поіменно всіх, хто ходить по ночах радитися на Банкову перед важливими голосуваннями в Раді.
Тут вже не треба слів, а достатньо лише статистики, показників Transparency та інших впливових міжнародних організацій.
Разом з тим, карту "російської агресії" розіграти стає все складніше, оскільки на радарах у Заходу також будь-яке переміщення кожного російського солдата, найманця або сепаратиста на Донбасі. І ці дані говорять про те, що "червоне світло" вже пройдено і повномасштабна ескалація на сході країни вже навряд чи можлива. Путін чудово зрозумів, що військовими методами Україну зламати вже не вийде. Тому країна може повністю зосередитися на внутрішніх реформах, боротьби з корупцією та просуванні в напрямку ЄС. Але наскільки ефективні ці процеси сьогодні ?
У підсумку, замість "українського Ататюрка", Вінстона Черчілля, Вацлава Гавела і Леха Валенси, які так потрібні Новій Україні, в столиці США приїжджає черговий Ющенко-2 з тими ж запевненнями і проханнями про кредити, що і його попередники. Їх американці чули десять і навіть двадцять років тому. Правда, тоді ситуація в Україні ще не була настільки гнітючою.
Багато хто запитує: чи буде Захід і далі підтримувати Україну в її прагненні до Євросоюзу і просто цивілізований світ ? Безумовно, що буде, як і раніше. У всякому разі, в пащу Кремлю Україну точно ніхто не віддасть. Тільки замість очікуваної повноцінної підтримки і ситних обідів, у кращому разі, на що може розраховувати Україна сьогодні – це скромні чайові в обмін на відносний спокій в регіоні.
Шанси для країни все ж залишаються і з "західних рейок" українське суспільство вже ніхто не зніме. Але з нинішньою бутафорською політичною елітою процеси євроінтеграції можуть затягнутися ще на десятки років.
Микола Воробйов, директор Центру східно-європейських перспектив у Вашингтоні, для "Хвилі"
