В суспільстві розгорнулась дискусія відносно затверджених Кабміном правил етики державного службовця. Багатьом чомусь стало весело і смішно... Як відомо, Кабмін за статусом є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Це означає, що його рішення є обов'язковими до виконання усіма іншими органами виконавчої влади, в тому числі міністерствами та місцевими державними адміністраціями. Не знаю, як вам, але мені видається дивним бачити публічну опозицію в системі органів виконавчої влади.
Не може посадовець міністерства критикувати міністра, а голова обласної державної адміністрації ревізувати рішення і дії прем'єр-міністра чи будь-якого іншого члена Кабміну. Точно так само не може голова районної державної адміністрації ігнорувати доручення голови обласної державної адміністрації. Якщо чиновник не згоден із позицією керівництва, в нього залишається лише один вихід - подавати заяву про звільнення (заяву про відставку для відповідних категорій держслужбовців). А після цього критикувати, скільки заманеться. Особливо коли мова йде про публічну незгоду клерка з позицією органу, який формується з політично призначуваних осіб.
Спробуймо абстрагуватись від прізвищ Яценюка, Авакова чи Саакашвілі. Від власних симпатій чи антипатій. Бувають на посадах кращі чи гірші, проте вічних не буває ніколи.
Якщо чиновник не згоден із позицією керівництва, він має подати заяву про звільнення
На мою думку, система органів виконавчої влади має працювати як єдиний злагоджений механізм - безвідносно до прізвищ осіб, які в конкретно-історичний період обіймають ті чи інші посади. Крім того, не треба забувати, що залишається парламентський і позапарламентський (громадський) контроль за діяльністю Кабінету Міністрів. І в моєму розумінні, він полягає не в тому, яка кількість шин буде запалена перед приміщенням, а шляхом надання конкретних зауважень і пропозицій.
Знаєте, нема нічого дивного у тому, що маленькі держави Балтії, сто років тому здобувши державність, формували державні органи і зміцнювали державний апарат. Натомість українці, маючи чудові стартові можливості, за своїми чварами втратили все, що могли. І розплата була трагічною - чого вартував тільки один Голодомор 1932-33 років.
Тому мені зовсім не смішно. І ще - квиток у шапіто я не купував.
Андрій Магера - НВ
