"Підтримати"
Новини
Всі новини

З опорою Кремля знову трапилося нещастя

У листопаді 1965 року нобелівський лауреат, французький письменник Франсуа Моріак через газету Фігаро звернувся з проханням до свіжоспеченого нобелівського лауреата - Михайла Шолохова:
С опорой Кремля снова случилось несчастье

- Якщо є братство лауреатів Нобелівської премії, я благаю свого побратима Шолохова клопотати перед тими, від кого залежить звільнення Андрія Синявського та Юлія Даніеля.

За чотири місяці після цього листа Шолохов буде "клопотати" щодо Синявського і Даніеля. Тобто нарікати на м'якість вироку тим, кого слід було б без суду і слідства просто розстріляти. У Шолохова були свої історичні причини так широко мислити.

Отже, рівно 50 років тому, 10 лютого 1966 року в приміщенні Московського Обласного суду на лаву підсудних "за поширення наклепницьких вигадок, що ганьблять суспільний лад", за агітацію і пропаганду, проведені "з метою підриву або ослаблення Радянської влади" посадили двох письменників — Андрія Синявського, викладача школи-студії МХАТ і письменника, перекладача, Юлія Даніеля. Простіше кажучи, їх судили за публікації на Заході творів, що критикують сталінізм.



У 1966-му, за 10 років після розвінчання культу особистості, і за п'ять років після винесення тіла Сталіна з Мавзолею, критикувати Сталіна і створені ним громадські порядки знову стало великим злочином.

Даніель зокрема був звинувачений у написанні оповідань: Руки, Человек из МИНАПа, а також повістей Говорит Москва, Искупление.

Цитата з повісті Искупление:

"Вони продовжують нас репресувати! Тюрми і табори не закриті! Це брехня! Це газетна брехня! Немає ніякої різниці: ми в тюрмі або в'язниця в нас! Ми всі ув'язнені! Уряд не в силах нас звільнити! Нам потрібна операція! Виріжте, випустіть табір із себе!".

В залу засідання на так званий "публічний" суд Синявського і Даніеля допускалися люди тільки за спеціальними перепустками. Фактично суд був закритим. Все, що потрібно було знати про цю справу, до громадськості доносили в пресі, як говорив про них Микита Хрущов, "перші помічники партії" - придворні поети, письменники і журналісти.

З виступу Сергія Михалкова, тата нинішнього рупора самодержавства Микити Михалкова: "Добре, що у нас є органи держбезпеки, які можуть захистити нас від людей на зразок Синявського і Даніеля".

Це той випадок, про який кажуть, що яблуко від яблуні далеко не падає.
С опорой Кремля снова случилось несчастье

І ось вже після судилища радянський поет Сергій Смирнов пише поему, в якій просить органи безпеки:

Я могу сказать определенно,
это стало видного видней,
что понятье «пятая колонна»
не сошло с повестки наших дней...

И когда смердят сии натуры
и зовут на помощь вражью рать,
дорогая наша диктатура, (!!!)
не спеши слабеть и отмирать!

Жоден рядок з цього маніфесту не втратив актуальності, і про "п'яту колону" і про "диктатуру", просто тиснеш на клавіші Ctrl C, і потім кнопками Ctrl V перекидаєш у завтрашні Известия.

"Ви думаєте, це ЧК, НКВС, КДБ нас саджало? – писав Даніель у повісті Искупление. - Ні, це ми самі. Держава — це ми".

На захист двох молодих літераторів виступила міжнародна літературна громадськість. Французькі, італійські, англійські, американські письменники Луї Арагон, Андре Бретон, Альберто Моравіа, Італо Кальвіно, Ігнаціо Сілоне, Грем Грін, Ребекка Вест, Артур Міллер, Мері Маккарті. Понад триста професорів університетів Франції та 63 радянських літератори, які не втратили професійну та людську гідність, клопотали перед Головою Ради Міністрів СРСР Олексієм Косигіним за заарештованих Синявського і Даніеля.


І ось вже згадане мною прохання нобелівського лауреата, французького письменника Франсуа Моріака: "Якщо є братство лауреатів Нобелівської премії, я благаю свого побратима Шолохова клопотати перед тими, від кого залежить звільнення Андрія Синявського та Юлія Даніеля".

І Шолохов "поклопотався".

З легкою усмішкою на вустах він виступив на XXIII з'їзді КПРС у березні 1966-го, за місяць після суду над Синявським і Даніелем:

"Тут я бачу делегатів від парторганізацій рідної радянської армії, - звертається з трибуни з'їзду партії Шолохов. - Як би вони вчинили якщо б в якому-небудь з їхнього підрозділу з'явилися зрадники? Їм, нашим воїнам, добре відомо, що гуманізм це аж ніяк не слюнтяйство".

"...якби попадися ці молодики в пам'ятні 20-ті роки, коли судили, не спираючись на кримінальний кодекс. Ох, не ту б міру отримали ці перевертні". (Бурхливі оплески)

Тобто нобелівський лауреат, радянський письменник Михайло Шолохов непрозоро натякає, що 7 і 5 років строго режиму, які отримали Синявський та Диниэль – це досить м'який вирок.

Взагалі-то за розумінням Шолохова письменників варто було б розстріляти. Без суду і слідства. Ну як в 1920-х. Наприклад, як у 1921-му розстріляли Миколу Гумільова. Або як у 1938-му – Осипа Мандельштама. Так і між цими розстрілами хіба мало "перевертнів" постріляли "не спираючись на кримінальний кодекс"
?

Про звичаї, що панували в охопленій вогнем Росії 1920-х Шолохов знав не з чуток.

31 серпня 1922 року, 17-ти річний податковий інспектор Михайло Шолохов був арештований за доносом у вищі інстанції. Тоді на піку голоду і зубожіння мас, в обов'язки тінейджера Шолохова входило ходити по селянським господарствам і визначати фактичний розмір зібраного врожаю, з якого потім у селян вилучався продподаток. Шолохов занижував дані (одні дослідники його біографії звинувачують його у хабарництві, інші говорять, що тим самим він рятував селян від голоду). Так чи інакше, Шолохова заарештували і засудили до розстрілу.

Батько дав за сина велику заставу, а також фальсифікував метрику. Згідно з нею Михайлу Шолохову було не майже 18 років, а тільки 15. Трибунал переглянув справу і замінив Шолохову розстріл на "два роки умовно".

Після чого майбутній лауреат Сталінської, Ленінської і навіть Нобелівської премії втік зі своєї станиці в Москву. Тут його знайомий співробітник економічного управління ДПУ (попередник КДБ) Леон Мірумян влаштував юнака в будинкоуправління на вулиці Тверській рахівником. Ось після цього знайомства кар'єра Шолохова пішла в гору.

У 1928 році вийшли в світ перші частини роману 23 річного Михайла Шолохова Тихий Дон. Однак у 1970—х роках були опубліковані на Заході серйозні дослідження, що справжнього автора Тихого Дону, Веніаміна Краснушкіна (літературний псевдонім Віктор Севський), розстріляли в Ростові-на-Дону ще в січні 1920 року. (Ну, це інша, хоча й дуже цікава історія).

Загалом, у Шолохова були свої причини сумувати і за 1920-ми роками і за "не ту міру отримали б ці перевертні".

Лідія Чуковська, донька дитячого письменника, перекладача Корнія Івановича Чуковського у відповідь на підлий виступ Шолохова на XXIII з'їзді КПРС написала відкритий лист. Ось витяги з нього:

"За все багатовікове існування російської культури я не можу пригадати іншого письменника, який, подібно до вас, публічно висловив своє співчуття не про те, що винесений суддями вирок надто суворий, а про те, що він занадто м'який: Письменника, як і кожного радянського громадянина, можна і треба судити кримінальним судом за будь-який вчинок - тільки не за його книги".

"Література для кримінального суду непідсудна. Ідеям слід протиставляти ідеї, а не тюрми і табори. Ось це ви [Шолохов] і повинні були заявити своїм слухачам, якби ви, і справді, піднялися на трибуну як представник радянської літератури. Ви говорили вашу промову як відступник від неї"
.

"Ваша ганебна промова не буде забута історією. А література сама вам помститься за себе, як вона мстить усім, хто відступає від важкого боргу, що накладається нею. Вона засудить вас до найвищої міри покарання, яка є для художника, — до творчого безпліддя. І ніякі почесті, гроші, вітчизняні та міжнародні премії не відвернуть цей вирок від вашої голови".

Але Шолохов, Міхалков та інші "перші помічники партії", це не виключення з правил. Це навіть не в сім'ї не без виродка, і точно не "продажне пір'я". Це їхня система поглядів. Вони не мають ілюзій з приводу, хто править світом.

В 2006 році я був у Москві і там запитав у відомого сатирика, журналіста, письменника, Віктора Шендеровича про деяких його колег, які здається з легкістю проковтнули вбивство журналістки Анни Політковської.

На його думку у кожного були свої причини заткнутися, а також підспівувати режиму. Але ось найсильніша причина, виявилося була у ведучого програми Однак Михайла Леонтьєва.

- З ним сталося нещастя, - сказав мені тоді Віктор. – Він полюбив Путіна.


Такого роду нещастя у всі часи трапляються з придворними поетами Росії.

P. S. Як далеко ми пішли, і як мало вони змінилися.


Олександр Пасховер - НВ

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Twitter.

Ctrl
Enter
Если вы заметили ошибку в тексте
Выделите её и нажмите Ctrl+Enter
Также по теме
Показати ще новини