«Ріо-де-Жанейро – не більш ніж провінція Лісабона і трішечки Ватикану. Всі ці «дони педро» вторинні й убогі, бо говорять португальською та сповідують католицтво. Португальський мир каже рішуче «проти» будь-яким спробам бразильської хунти порушити мовну франшизу. І навіть народжений за недоглядом у сусідній Аргентині папа Франциск не виправдає на страшному суді ревізіонізм колишньої колонії».Напевно, це міг би сказати Лісабон. Але не скаже.
Бо в сучасному світі англійська мова не належить Великобританії, португальська – Португалії, а католицизм – Ватикану. Так само як російська мова не належить Росії – право на неї має будь-яка країна і спільнота, готові її використовувати.
І саме з цим фактом Росія ніколи не буде готова примиритися. Бо в той момент, поки весь світ намагається домовлятися про майбутнє, Москва продовжує вдивлятися в минуле.
А за останні півтора року минуле перестало бути суб'єктним. Коліщата історії, що іржавіли останні два десятиліття, 2014-го знову здригнулися і з хрускотом почали обертатися. Наше сьогодення стало змістовнішим, ніж наше минуле, – немає більше сенсу поринати у минуле, щоб зрозуміти лінію розмежування «свій» – «чужий».
Російська мова не належить Росії
Сучасність важливіша, ніж історія. Немає сенсу озиратися – суперечка про минуле можлива лише в аудиторіях, а не в окопах. В окопах сперечаються про сьогодення. А власне окопи – предмет для майбутнього спору.
Яка різниця, яку церкву вважає своєю український лейтенант в окопах під Маріуполем? Його відносини з небом визначаються траєкторією польоту снарядів. І матюкатися в радіоефірі він буде саме тією мовою, якою вважатиме за потрібне – а не тією, яку оберуть для нього політики.
Україна може бути частково російськомовною, але це не визначає її російську матрицю. Її небажання бути на одному боці барикад з колишньою метрополією визначається тим, що Москва не здатна запропонувати жодного привабливого цивілізаційного проекту. Сучасний світ – це не світ незалежностей, а світ найбільш ефективних систем взаємозалежностей. Хіба не очевидно?
До того ж власне Москва продовжує стояти в черзі до того ж віконця глобального «макдональдсу», в якій стоїть і Україна. Так який їй сенс купувати франшизу в перекупника, якщо їй доступне першоджерело?
У двадцять першому столітті існує одне-єдине мірило ефективності держави – наскільки вона може бути суб'єктом розвитку власного населення. Деградація чужого населення не є критерієм якості держави. Деградація власного населення – й поготів. А квадратні кілометри території не грають жодної ролі. Не варто обманюватися.
І одночасно, поки Москва намагається домовлятися з Києвом з приводу минулого, Україна намагається домовитися з самою собою про власне майбутнє. І в цьому майбутньому є безліч питань. Соціальний патерналізм чи свобода підприємництва? Держава як нічний сторож чи загальний опікун? Протекціонізм чи лібертаріанство?
Досить вдивитися в блоги по обидві боки кордону. Головний мотив російських публіцистів – рефлексія. Міркування про те, якою чудовою буде Росія, якщо повернеться до себе колишньої. До суб'єктної, імперської, справжньої. Яка може рибалити, поки на неї в сінях «стотищ» кур'єрів чекають.
А українські блогери здебільшого про минуле пишуть значно менше, ніж про сьогодення. Може, тому, що країна не мріє про вчорашній день, а вдивляється в завтрашній. І це логічно: зрештою подорожувати в часі здатні були лише герої фільмів Земекіса. І я пам'ятаю, як на потертій обкладинці для VHS-касети відразу під назвою «Назад у майбутнє» було написано: фантастика.
Те, що відбувається в Україні, називається дуже просто: спроба домовитися про саму себе. Цей процес ніколи не буває легким, бо зараз країні доводиться екстерном проходити той курс, на який сусіди витратили багато років. Але вона цей процес, як мінімум, почала. На відміну від тієї-таки Росії. Яка приречена на те саме, але поки що не хоче про це навіть думати.
А тому Москва продовжує вдивлятися в українське минуле, хоча це саме минуле впливає на майбутнє значно менше, ніж сьогодення. То чи варто дивуватися, що російський опис України так само далекий від реальності, як перший абзац цього тексту?
