Немає веселіше забави для народу, ніж кричати в будь-якій незрозумілій ситуації «зрада» або «перемога». А ось якщо відмотати назад і тверезо подивитися, а що ж сталося? Без шмарклів, емоцій і аргументів диванних експертів, які «знають досконально» проблему Криму. Чи можливий інший сценарій? Де були допущені ключові прорахунки, а які чинники зовсім не були враховані?..
Це ніби як для України окупація Криму стала несподіванкою. А якщо чесно признатися самим собі, то навряд чи хтось посперечається, що ця операція готувалася протягом кількох років, повільно, ретельно, системно. Кремль просто чекав слушного моменту.
За великим рахунком, агресія почалася ще тоді, коли в Україні була системно і свідомо знищено армія, зруйновані і деморалізовані силові інститути.
Втеча «легітимного» з казною під пахвою і відсутність керованих, контрольованих силовиків і стало тим «ідеальним» моментом, яким РФ скористалася руками «ввічливих людей». В Україні в одну мить була зруйнована система влади як в центрі, так і в регіонах. На казначейських рахунках не залишалося коштів, країну охопила економічна криза, а тут такий виклик.
Можна було захистити Крим? Непросте питання. Тут злий жарт з нами зіграла «реформа» Збройних Сил України. Адже підрозділи, розташовані в Криму, були укомплектовані в значній мірі місцевими контрактниками, більшість з яких перейшло на бік окупантів. Не дарма кажуть, що контрактники не повинні служити вдома, а хоча б за пару сотень кілометрів, інакше вони не борються за країну.
Наші зовсім не були готові протистояти елітним підрозділам російської армії. «Зелені чоловічки» збільшувалися з кожним днем у геометричній прогресії. Парадокс ситуації полягав у тому, що передислокація на територію Криму російських Збройних Сил відбувалася в рамках підписаних президентом Януковичем у Харкові угод, і не кваліфікувалася міжнародним правом як одностороння агресія «старшого люблячого брата».
Пам'ятаю, як Україну «штормило» від ідеї введення воєнного стану, яку Турчинов пропонував в кінці лютого на засіданні РНБО. Але пропозицію не було підтримано членами РНБО з аргументацією неготовності ЗСУ до ведення повномасштабних бойових дій, а також відсутності реальних механізмів і засобів для забезпечення режиму воєнного стану.
Говорили всяке і страшилки розповідали різні. Але, думаю, основною причиною відмови від цього сценарію стало те, що введення воєнного стану, згідно з чинним законодавством, зупинило б проведення виборів Президента України. А вони були просто необхідні для легітимізації нової української влади і визнання її у світі. Адже «хунтою» стали називати не тільки на «зливних бачках»і «рупорах Кремля», але і в інших іноземних інформаційних джерелах.
До всього іншого почався «процес бродіння» на Донбасі. Але тут добре, що вистачило розуму прийняти кілька правильних кадрових призначень. Одним з яких було призначити Коломойського губернатором Дніпропетровської області. А то ж міг бути розіграний і зовсім песимістичний сценарій, згідно з яким одним махом «злити» могли і Харківщину, і Херсонщину, Запоріжжя і навіть Дніпро з Одесою.
Тому гадати на кавовій гущі, чому Турчинов вчинив саме так і чи були у нього інші можливості, голосити «якби та якби» безглуздо. Історія не терпить умовного способу, виправити ми вже нічого не можемо. Пора вже починати думати, що робити далі і як повертати Крим. Крим – це Україна!
Олександра Решмедилова,
Політолог, кандидат філософських наук
