У 2015 році Україна остаточно відбудувалася від Росії – як економічно, так і психологічно. З'ясувалося, що без Росії жити дуже погано, але можна. Крім того, за цей рік стало зрозуміло, що навіть ті опозиційні партії в Україні (в першу чергу, Оппоблок), які багато в чому представляють російських людей та виступають за поліпшення відносин з РФ, ні про яку зміну курсу країни або повернення в зону впливу північного сусіда не думають. Вже тим більше про це не думають виборці: вони можуть ненавидіти Порошенко, Яценюка і навіть американців, але про «повернення блудного сина» мови не йде.Тому мені здається, що внутрішньо Україна відірвалась від Росії – менше, ніж балтійські країни, але, тим не менш, цілком грунтовно. Більш того, за моїми спостереженнями, протягом минулого року цей факт усвідомили якщо не всі громадяни Росії, то значна їх частина, як і значна частина російських політичних еліт.
З цим пов'язана зміна ставлення до України. Так, у 2014 році росіяни абсолютно щиро вірили, що ніякої Східної України не існує, що це лише частина Росії, яка часом волає, бешкетує і свого щастя не розуміє – звичайна історія: діти завжди виступають проти своїх батьків. Завдання батьків, тим часом, в тому, щоб не піддаватися на провокації і повернути дітей у своє лоно. Така була психологія дуже великої частини російського суспільства раніше. Тепер же Росія усвідомила, що це схід України - відірваний «шмат».
Безумовно, можна знову включити машину державної пропаганди на всю її міць, знову почати кричати про вбивства росіян, про необхідність звільнити братів і т.д., але це вже захололий суп. По-перше, його досить складно розігріти, а по-друге – не у всіх він розігріється. Сильне і цілком щире бажання повернути Україну «у своє лоно» (єдиний народ, брати і т.д.) у більшої частини росіян надломилось.
У 2015 році Україна остаточно відбудувалась від Росії
Загалом, розійшлися як у морі кораблі. Це дуже важливий момент, як на мене. Звичайно, він не суто політичний, однак політика не в порожньому просторі висить.
З цієї точки зору, українцям варто було б подумати про Крим, оскільки жителі півострова, хоч вони і живуть паршиво, з несправдженими надіями після приходу Росії, але вони як і раніше хочуть жити в РФ і вважають себе росіянами. Нехай за це вступають 80%, нехай 90%, але настрої жителів Криму в даному питанні однозначні.
Українці повинні враховувати цей факт, батогом обуха не переб'єш. Я, звичайно, можу тільки повторити, що РФ зробила жахливу політичну помилку, захопивши Крим, грубо порушила власні зобов'язання та підписані нею договори, але цей поїзд пішов і цей півострів поплив. Переломити настрої кримчан, на мою думку, цілком утопічне та нереальне завдання. А в цілому, мені здається, настало відчуття розлучення і, відповідно, охолодження емоцій.
Що стосується Путіна, то у нього є одна головна проблема: йому зовсім не потрібен Донбас і ДНР/ЛНР разом з ним – йому потрібно від цього звільнитися, і він це прекрасно розуміє. Треба звільнитися від цієї «консервної банки» на хвості.
При цьому Путін не може цього зробити і виконати підписані ним самим Мінські угоди: закрити кордон, прибрати найманців і вивести техніку. Чому? Бо це означатиме визнання своєї повної та беззастережної поразки. Якщо він визнає поразку, то весь переможний міф про Путіна – про те, що він молодий, здоровий і всіх переграв - лопається. Йому пробачають дрібні поразки, до пори до часу прощають економічні провали, і навіть те, що він, всупереч пацанському кодексу, не відповів туркам на збитий літак. Навіть якщо Росія забереться з Сирії, суспільна думка всередині країни якось пробачить цей факт (тому що ніхто не розуміє, що ми робимо в Сирії). Але ось повну і беззастережну поразку в Донбасі, тобто, формальну і остаточну здачу регіону, суспільна думка Росії йому не пробачить. Адже це означатиме, що Путін програв. Причому програв не якийсь там набридливий і нікому не потрібний Донбас, програв себе образ непереможного героя. В цьому і полягає вся проблема.
Спустити «Веселого Роджера» з будівлі Донецької адміністрації і підняти там український прапор – це поразка. Що там буде далі – які у них будуть права, яка у них буде міліція, чи будуть у них свої прокурори та податки – нікого в Росії не цікавить. Це може бути важливо для України, це, можливо, дратує українських патріотів і націоналістів, але в РФ це нікого не схвилює. Вихід з Донбасу на будь-яких умовах, крім федералізації України, буде сприйматися як поразка. Тим часом, на федерацію з правом вето в руках Донбасу ніколи не погодиться Україна. Чому? Тому що це кінець держави, всі це розуміють. Більш того, в тих самих знаменитих Мінських угодах немає жодного слова «федерація».
Звідси висновок: якщо активувати військові дії не можна і піти теж не можна, то залишається лише заморожений конфлікт, чим Росія, власне кажучи, і займається з другої половини 2014 року. Путін, звичайно, може «розморозити» конфлікт і активувати військові дії – справа нехитра. Більше того, це може бути вигідно для російського президента політично: якщо в Сирії, крім нових труднощів і провалів, нічого не буде і економічний стан країни при цьому буде тільки погіршуватися, то якийсь відволікаючий маневр, якесь видовище народу треба буде підкинути. Видовищ в світі, насправді, не так вже й багато – не так вже й багато гарячих точок, в які може поткнутися Росія. Україна в даному випадку найбільш оптимальний варіант.
Хоч захололий суп розігріти важко, але інших варіантів відволікти народ і включити націоналістично-мілітаристський психоз (вже не приводу возз'єднання, а просто з приводу війни), немає. Єдине, що зупиняє Путіна – економічний чинник, адже активація бойових дій на сході України незмінно потягне за собою посилення санкцій, а посилення санкцій – це ще один цвях у труну російської економіки.
Навпаки, всі надії Путіна лежать у площині скасування санкцій. Як можна скасувати санкції, не прибравшись при цьому з Донбасу, ніхто не знає. Однак, як мінімум, можна домогтися, щоб вони не посилювалися.
Розрахунок Путіна простий: вичекати час. Авось американці на виборах проголосують за Трампа (Путін вірить, що він пом'якшить політику США по відношенню до Росії), авось піднімуться ціни на нафту, авось європейці змінять гнів на милість і послаблять санкції, авось вдасться про щось домовитись з Китаєм. До речі, повний провал путінської політики щодо Китаю – це головна його поразка за підсумками минулого року. Всі надії на Китай звалилися повністю: ніякого політичного союзу, ніякої підтримки у зовнішній політиці, слабкі економічні відносини. Загалом, китайська карта виявилась пшиком, хоча вона була чи не головною внутрішньою надією.
Тим не менше, Путін вірить, що десь підфартить, якось склеїться. Але для того, щоб ці «авось» могли відбутися, війну в Україні розпалювати не можна. Ніхто тебе в цьому не підтримає, навіть Білорусь. Більш того, наступний рік, швидше за все, стане роком розпаду того самого ЄАЕС – безглуздого союзу, мета якого полягала тільки в тому, щоб висмоктувати гроші з Росії, яких і без того немає. Розпадеться він, знову ж таки, через «прокляту» Україну. Раніше Росія в односторонньому порядку ввела проти неї мита, абсолютно не погодивши це питання ні з Казахстаном, ні з Білоруссю. Останнім це, природно, не сподобалося.
Підсумок такий: занудство, тихе та похмуре занудство. По російському телебаченню будуть і далі розповідати, як погано жити в Україні. До речі, мабуть, розповідають в значній мірі правду і багато в чому більш м'яку, ніж Саакашвілі. Однак ця правда підноситься з таким мерзенним виглядом і такими огидними пиками, що виглядає вона як цілковита брехня. Але справа не в рожах та не в телебаченні, а в тому, що зробити тут Росія нічого не може, і робити, думаю, нічого не буде. Крім того, подібна підвішена ситуація дуже вигідна Порошенко, адже це універсальна відмазка для того, щоб не робити реформи, говорити про те, що «ми оточені ворогами» і т.д. Це універсальна відмазка для будь-якого уряду. Різниця тільки в тому, що на Україну реально напали, а на Росію ніхто не нападав і ніхто їй не погрожував.
Леонід Радзіховський
