Диктатори можуть позиціонувати себе як посередників між двома іпостасями реальності: реальною та віртуальною. Як стверджував соціолог і політолог Ральф Дарендорф, сучасний образ інтелектуала-скептика й нонконформіста міг походити від середньовічного придворного блазня, що мав право говорити речі, за які графи й князі заплатили б життям.
А як бути, коли роль придворного блазня бере на себе тиран? У такому випадку він щонайменше збиває своїх жертв із пантелику. Спершу він прикидається добряком зі своїми комплексами й уразливістю, а потім завдає удару. Що швидше людина повірить у доброзичливість тирана, то легше він її знищить.
Диктатор кепкує зі своїх жертв, вдаючи із себе їхнього блазня. Понад те, жертва має «правильно» сміятися з його жартів, бо невчасна або недоречна усмішка, її відсутність чи регіт після жарту може коштувати життя або в кращому разі прихильності диктатора.
Наприкінці 1980-х років, коли починався рух за незалежність Литви, ми подивилися фільм грузинського режисера Тенґіза Абуладзе «Каяття». Для нас, тобто для мого покоління, то була сенсація, мало не диво. Ця стрічка була алегоричною і символічною історією про вторгнення сатанинської тоталітарної системи в людську душу, про те, як особистість позбавляють пам’яті й здатності до емпатії.
ПОЛІТИЧНИЙ ПЕРФОРМАНС ПУТІНА БАГАТО В ЧОМУ ВІДОБРАЖАЄ НОВИЙ І ЗЛОВІСНИЙ ФЕНОМЕН ХХІ СТОЛІТТЯ — ВТРАТУ ВІДЧУТТЯ РЕАЛЬНОСТІ
У кінотворі розповідається про місцевого вбивцю й диктатора Варлама Аравідзе. Цей персонаж є втіленням зла: образ довершений диявольським шармом і пристрастю до театральності. За його наказом знищується стародавнє священне місце (що символізує історію і пам’ять), а тим часом тиран декламує 66-й сонет Вільяма Шекспіра своїм майбутнім жертвам. Слова поета «усім утомлений, я смерть спокійну кличу» лунають як жорстоке знущання з долі жертв. Відтак Варлам улаштовує дивовижне виконання арії «Di quella pira» («Страшне полум’я») із «Трубадура» Джузеппе Верді, маючи на увазі безжальний пекельний вогонь. В опері полум’я — це поховальне багаття, яке поглинає матір головного героя (у фільмі сюжет символізує країну Аравідзе).
Коли я дивився, як Путін у межах благодійного проекту співав «Blueberry Hill» 2012 року, в мене з’явилося відчуття дежавю. Цей жалюгідний, відразливий і позбавлений будь-якого смаку спів нагадав мені про те, наскільки відрізняється, скажімо, гра на саксофоні Білла Клінтона від виконання короткої арії «Di quella pira» Варламом Аравідзе. Від співів і танців перед публікою, котра зачарована харизмою виконавця, захоплена чи залякана ним (що у викривлених політичних реаліях Росії є тим самим). Весело до смерті, як сказав би Роджер Вотерс. Чи ліпше так:
потенційних жертв веселять до смерті.
У нашому світі, охопленому фейками та панікою, дедалі менше якісного аналізу, а відтак дедалі більше фальшивих картинок, брехні, пліток, залякування й нагнітання страху, і реальність унаслідок цього розчиняється. Диктаторські режими на зразок путінської Росії творять реальність, розв’язуючи війни, вторгаючись у слабкі й незахищені країни або сіючи хаос деінде: усе це для того, щоб згодом позиціонувати себе як потугу, здатну повернути наші нібито втрачені мир і стабільність.
Таким чином режим Путіна розважає і веселить свій народ, бо електорат прагне нового захопливого й напруженого трилера: реальної війни в Україні чи гібридної на Близькому Сході.
Що ми дізналися завдяки вторгненню Росії на Схід України вкупі з окупацією та анексією Криму? Ми побачили, як легко зазомбувати майже весь російський народ, перетворивши його на колективного глядача теледурниць. Путін став убивцею-блазнем або злочинцем-шоуменом, що поєднав фанатизм, утрату відчуття реальності й любов споживацького суспільства до новинок, матеріальних цінностей і масових розваг в одній виставі.
І шоу має тривати! Інакше шоумен своїми
розвагами доведе до смерті самого себе.
розвагами доведе до смерті самого себе.
Леонідас Донскіс на Тиждень.юа
