Мені здається, для кожного з нас, хто тоді вийшов, це перш за все була боротьба з несправедливістю.
Коли нарешті з'являється шанс на якийсь краще майбутнє – перед тобою відкриваються перспективи, європейський вектор розвитку, і раптом в один момент тобі кажуть: "Ні. Не так. Розвертаємося на 90 градусів і рухаємося в іншу сторону". Тому головним рушійним мотивом, на мою думку, було перш за все ось це відчуття несправедливості.
Перші дні були досить сумбурні. Була машина, з якої все виголошували промови. Була Руслана. Тоді почалися збиратися студенти. Я пам'ятаю, мене покликав мій одногрупник: "Ти знаєш, збираються студенти університету Шевченка, під стелою" (там було звичайне місце збору всіх студентів).
Читайте на InfoKava.com: Реалії нашого життя в карикатурах.ФОТО
Я приєдналася... і була розчарована. Університет Шевченка – це більше 25 000 студентів, а нас стояло близько тридцяти. І ми тоді вирішили визначити координаторів від кожного факультету. Я стала координатором від свого економічного.
Тоді були такі цікаві тусовки (назвемо їх так): позаду стели і в "Глобусі", "чайкофф" збиралися студенти різних університетів, обговорювали, що робити далі... Все це було досить сумбурно.
Пам'ятаю, ми вирішили написати звернення від студентства до Президента. Не погодивши його до кінця, на наступний день одна з організацій висмикнула цей лист, зачитала його зі сцени, закликала людей іти до Адміністрації Президента.
Ми зрозуміли, що далі так тривати не може, і один з наших львівських колег, теж студент, запропонував зібрати по двоє представників від кожного вузу. Ми так і зробили – це були Могилянка, Шевченка, Драгоманова, КПІ та львівський Франка. Таким чином утворилася перша Студентська координаційна рада. І вже перші мітинги, які організовувалися, були нашою ініціативою.
Як ми обирали представників від університетів? Правило просте: вибирали найбільш активних – тих людей, які брали на себе відповідальність. Ми дуже часто говорили, що на Майдані була ця відповідальність, самоорганізація. І її, цю відповідальність, треба було не побоятися взяти на себе. Тому управління віддавалася, мабуть, найсміливішим.
Коли нарешті з'являється шанс на якийсь краще майбутнє – перед тобою відкриваються перспективи, європейський вектор розвитку, і раптом в один момент тобі кажуть: "Ні. Не так. Розвертаємося на 90 градусів і рухаємося в іншу сторону". Тому головним рушійним мотивом, на мою думку, було перш за все ось це відчуття несправедливості.
Перші дні були досить сумбурні. Була машина, з якої все виголошували промови. Була Руслана. Тоді почалися збиратися студенти. Я пам'ятаю, мене покликав мій одногрупник: "Ти знаєш, збираються студенти університету Шевченка, під стелою" (там було звичайне місце збору всіх студентів).
Читайте на InfoKava.com: Реалії нашого життя в карикатурах.ФОТО
Я приєдналася... і була розчарована. Університет Шевченка – це більше 25 000 студентів, а нас стояло близько тридцяти. І ми тоді вирішили визначити координаторів від кожного факультету. Я стала координатором від свого економічного.
Тоді були такі цікаві тусовки (назвемо їх так): позаду стели і в "Глобусі", "чайкофф" збиралися студенти різних університетів, обговорювали, що робити далі... Все це було досить сумбурно.
Пам'ятаю, ми вирішили написати звернення від студентства до Президента. Не погодивши його до кінця, на наступний день одна з організацій висмикнула цей лист, зачитала його зі сцени, закликала людей іти до Адміністрації Президента.
Ми зрозуміли, що далі так тривати не може, і один з наших львівських колег, теж студент, запропонував зібрати по двоє представників від кожного вузу. Ми так і зробили – це були Могилянка, Шевченка, Драгоманова, КПІ та львівський Франка. Таким чином утворилася перша Студентська координаційна рада. І вже перші мітинги, які організовувалися, були нашою ініціативою.
Як ми обирали представників від університетів? Правило просте: вибирали найбільш активних – тих людей, які брали на себе відповідальність. Ми дуже часто говорили, що на Майдані була ця відповідальність, самоорганізація. І її, цю відповідальність, треба було не побоятися взяти на себе. Тому управління віддавалася, мабуть, найсміливішим.
Софія Бориско, студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Джерело: vk.com
