Радянська влада соромилася деяких термінів, тому називала своїх противників не політичними в'язнями, а «ворогами народу», «особливо небезпечними державними злочинцями», «жалюгідними відщепенцями».
Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. З 1 березня 1980 по 8 грудня 1987 через нього перейшло всього 56 в'язнів. Зазвичай тут містилося одночасно до 30 осіб. Ця «установа» скоро стала відомою в світі як «табір смерті», бо 8 її в'язнів загинули, у тому числі члени Української Гельсінкської групи Олекса Тихий (27.01.1927 - 5.05.1984), Юрій Литвин (26.11.1934 - 5.09. 1984), Валерій Марченко (16.09.1947 - 7.10.1984), Василь Стус (7.01.1938 - 4.09.1985).
Власне, тільки Стус загинув безпосередньо в Кучино, а перші троє - по тюремних лікарнях.
На початку 70-х років у таборах, в'язницях, психіатричних лікарнях та на засланні перебувало не так багато ув'язнених - всього кілька тисяч. Політичні табори були зосереджені в управлінні «Дубравлаг», в Мордовії. Але з цих таборів стало виходити у «велику зону», як називали тоді СРСР, і за кордон надто багато інформації. Тому КГБ вирішив зруйнувати канали її виходу радикальним чином: перевезти найактивніших політв'язнів подалі від центру. Вибрали Скальнинське управління таборів, в Пермській області, на середньому Уралі. Там табори зустрічалися частіше, ніж села.
13 липня 1972 в умовах надтаємності (навіть конвоїри були одягнуті в спортивні костюми) на станцію Чусовская прибув перший ешелон з декількома сотнями мордовських в'язнів суворого режиму. В дорозі він був три доби. Рухався ночами. Удень в'язні знемагали в розпечених «столипінських» вагонах (того спекотного літа горіли ліси і торфовища). Непритомніли. Один 25-літній, Григорій Никитюк з Рівненської області, помер у вагоні. Багато хто, коли вивантажували, що не трималися на ногах. Їх розмістили у звільнених від карних в'язнів зонах ВС-389/35 (ст. Всіхсвятська, пос. Центральний), 36 (сел. Кучино) і 37 (сел. Половинка).
Ще один великий етап мордовських в'язнів суворого режиму прибув на Урал улітку 1976 року.
Нарешті, незадовго до Московської Олімпіади, 1 березня 1980 року, в Кучино були перевезені з Соснівки, що в Мордовії, 32 в'язні особливого режиму. Знову один у дорозі помер. Серед етапованих були члени Української Гельсінкської групи Левко Лук'яненко, Олекса Тихий, Богдан Ребрик, Данило Шумук.
Під нову «установу особливого режиму ВС-389 / 36-1» пристосували дерев'яне приміщення колишнього тартака (пилорами), в декількох сотнях метрів від зони суворого режиму.
У різний час і в різних камерах тут були, крім уже згаданих, члени УГГ Олесь Бердник, Іван Кандиба, Віталій Калиниченко, Василь Овсієнко, Юрій Литвин, Михайло Горинь, Валерій Марченко, Іван Сокульський, Петро Рубан, Микола Горбаль, іноземні її члени естонець Март Ніклус і литовець Вікторас Пяткус, які вступили в УГГ в найтяжчу годину - у 1982 році.
Поруч, на суворому режимі, сиділи Голова Групи Микола Руденко, Мирослав Маринович, Микола Матусевич. Всього 19 чоловік.
Тут каралися також українці Іван Гель, Василь Курило, Семен Скалич (Покутник), Григорій Приходько, Микола Євграфов. Отже, як і в кожному політичному таборі, українці становили більшість його «континґенту».
Найтяжче було витримувати психологічний тиск. Якщо в сталінські часи, коли винищувалися цілі категорії населення, непридатні для будівництва комунізму, кинутою на перетворення в табірний пил людиною влада більше не цікавилася, то у часи Андропова винесений судом вирок не був остаточним. У той час уже рідко хто потрапляв у політичні табори «ні за що». Це були активні люди, які, звільнившись, могли повстати знову.
Тому влада пильно стежила за кожним, визначала значущість особи, її потенційні можливості - і відповідно до неї ставилася. Це була свого роду експертиза: вивчали тенденцію розвитку (занепаду) тієї чи тієї особи і вживали заходи обережності, щоб з нього не виросла більша для держави небезпека.
З цієї точки зору український поет і правозахисник Василь Стус на справді становив особливу небезпеку для російської імперії, що маскувалася під назвою СРСР.
Стус, разом з іншими правозахисниками, справді підривав комуністичний тоталітарний режим, який лицемірно називав себе радянською владою. І він таки впав - вичерпавши свої економічні можливості, не витримавши військового протистояння з Заходом, зазнавши ідеологічного краху.
Відбувши 5 років ув'язнення в Мордовії та 3 роки заслання на Колимі, знову Василь Стус був заарештований 14 травня 1980 під час «олімпійського набору»: Москву і Київ, де мала відбутися частина ігор, очищали від небажаних елементів, у тому числі від залишилися дисидентів, які об'єднувалися в Гельсінкських групах.
(Тоді жартували, що дисиденти бувають трьох видів: до-сіденти, сіденти і від-сіденти - вони ж знову до-сіденти). Стус після першого ув'язнення пробув у Києві всього 8 місяців.
Про свою готовність вступити до Групи, попри дещо критичне до неї ставлення, Стус неодноразово писав із заслання, починаючи з жовтня 1977 року. Однак його прізвища кияни обачно не ставили під документами Групи. Та коли Стус у серпні 1979 року повернувся до Києва, то втримати його вже не міг ніхто.
Зі стандартним вироком 10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання і з «почесним» титулом «особливо небезпечний рецидивіст» Василь Стус прибув в Кучино в листопаді 1980 року.
Тут його пильнували особливо. Більшість написаного на суворому режимі в Мордовії Стус якось зумів переслати на волю, в тому числі дещо в листах, іноді писав вірші в суцільний рядок та замінюючи незручні для цензури слова (тюрма - юрма; колючий дріт, колючий дріт - болючий світ, хворобливий світ, Україна - батьківщина, батьківщина).
З Уралу ж йому вдалося відправити у листах до дружини лише 6 віршів. На особливому ж режимі дозволялося писати один лист на місяць.
Інколи було таке, що того листа посилають на переклад до Київа, а потім вирішують, чи його відсилати адресату. Пропонувал поету писати листи російсько, але Стус відмовлявся.
В останні тижні життя Василеві надійшла телеграма від дружини про народження онука Ярослава. Майор Снядовський викликав Стуса в кабінет, привітав і зачитав частину телеграми, але до рук не дав: недозволена інформація. Це дуже обурило Стуса.
Обшуки. Їх проводили два-три рази на місяць, але були періоди, що обшукати в'язня могли кілька разів на день - щоб познущатися. У камері можна було тримати 5 книг, брошур і журналів, разом узятих. Решту - винось до каптерки. А кожен передплачує журнали, газети, намагається над чимось працювати, хоч би вивчати іноземну мову. Це вже треба тримати словник і підручник. Але режим невблаганний: понаднормові книги викидали у коридор.
Ув'язнені брали на роботу папірчики з іншомовними словами, щоб заучувати їх (Стус володів німецькою, англійською, вивчав французьку). Їх відбирали.
Особливо пильнували, коли наближалося побачення. Якщо в КГБ вирішили не надавати тобі побачення, то позбавити його - справа техніки: наглядачам дається завдання знайти порушення режиму. Говорив через кватирку з сусідньою камерою. Не виконав норму виробітку. Оголосив незаконне голодування. Начальник режиму майор Федоров особисто виявляв пил на вішалці. Той же Федоров покарав Баліса Ґаяускаса за те, що «в розмові не був відвертим». А якби відверто сказав, що про нього думає - був би ще більшим порушником режиму. У Стуса було лише одне побачення в Кучино. Коли вели на друге - він не витримав принизливої процедури обшуку і повернувся до камери.
Стус писав і там, де писати вже було злочином. Тим паче такі речі, як «З таборового зошита». Ці 16 клаптів конденсаторного паперу займають у книжці 12 сторінок, але їхня вибухова сила була така потужна, що вразила і самого Василя.
Ще за життя вірші Василя Стуса вже публікувалися іноземними мовами. Світ бачив рівень таланту українського поета не через призму дисидентства, а як видатне художнє явище.
Василь Стус лише ненадовго виходив з карцерів. Влітку 1985-го сидів у камері № 12 з Леонідом Бородіним (російський письменник, згодом головний редактор журналу «Москва», помер 24.11.2011). Камера була маленькою. Подвійні нари, дві табуретки, одна на двох тумбочка і унітаз. На нарах можна було перебувати лише 8 годин на добу. Сидіти на них в інший час - порушення режиму.
Цілком можливо, що смерть настала від серцевого нападу. Нагадаємо, що Стус тримав голодування в холодному карцері. На ньому були лише штани, куртка, труси, майка, шкарпетки та капці. Постіль не видавалася. Хіба що капці під голову. Температура тоді вдень навряд чи сягала 15 градусів. Сонце в той карцер не заглядало.
Вдові Валентині Попелюх адміністрація табору мала повідомити про смерть чоловіка. Валентина замовила цинкову домовину і вибралася в дорогу з сестрою Олександрою Ловейко та подругою Ритою Довгань.
В аеропорту «Бориспіль» кадебісти категорично порадили їм не брати домовину, бо тіло їм все одно не віддадуть. (Треба знати, що найгуманніший у світі радянський закон не дозволяв забрати або перепоховати тіло померлого в'язня, поки не закінчиться термін його ув'язнення. Так що мертві залишалися під арештом.)
У Москві до матері приєднався син Дмитро, який служив тоді у війську. Приїхали в Кучино 7 вересня, і майор Долматов сказав їм: «Ну що ж, пройдемо на кладовищі». І привіз їх на щойно засипану могилу в селі Борисово, кілометрів за три від зони.
При ексгумації 17 листопада 1989 група експертів не помітила, щоб обличчя було спотворене. Тільки носовий хрящ (кінчик носа) був запавшим. Організатор перепоховання Володимир Шовкошитний пише: «Поки оператори знімали тіло, я звернув увагу Чернілевського [Станіслав, режисер фільму «Просвітлої дороги свічка чорна». - В. О.] на те, що над скронею Стуса чітко видно пошкодження шкіри, що дуже схоже на таке, яке могли залишити нари, якщо їх несподівано опустити (така можливість у наглядача була).
Загадку загибелі Василя Стуса знають виконавці. Деякі з них не випадково незабаром померли. Знають замовники, і деякі з них досі живі. Але вони в злочині не зізнаються.
Можна сказати впевнено - це був наказ Кремля: не допустити, щоб українець став лауреатом Нобелівської премії. Та ще й у камері.
khpg.org.ua
