"Підтримати"
Новини
Всі новини

Як маріупольська «швидка» помирала разом із містом

"Я живу, жив у Приморському районі…" Живу чи жив? Андрій Кононов, заступник головного лікаря Маріупольської станції швидкої медичної допомоги, весь час плутається в цих словах.

 Ми ще живемо у Маріуполі? Чи це вже у минулому? Бо ж міста більше немає.

Але чи варто сумувати за стінами, якщо в місті не залишилося головного – з нього повільно витікає саме життя.

Два десятки відважних людей усіма силами намагалися рятувати це життя, бинтуючи, зупиняючи кров, збираючи порвані кінцівки. Сьогодні станція швидкої допомоги у Маріуполі практично припинила роботу.

Андрій Кононов розповів, як працювала швидка допомога із початку війни.

"Почалась війна. І ми всі лишилися працювати на центральній підстанції. До нас приїхали співробітники з Кальміуської, Приморської підстанцій. Лівобережна – закрилася десь із 3 березня. Навіть 2 березня було вже важко виїхати на Лівий берег. Але після третього ми вже не могли потрапити туди ніяк, і ми не знали, що там відбувається.

Коли в місті зник зв'язок, ми ще могли приймати виклики супутникового зв'язку, приймали виклики. Там підбитий, там поранений... І так безперервно. Потім і радіозв'язок почав погано працювати. Але люди все одно везли своїх поранених до нас – проїжджали повз лікарні та везли чомусь у «швидку». Бомбіжка тільки закінчується – і одразу ж у нас натовп уже на швидкій. І тут же на місці ми вже надаємо допомогу.

У нас було шість бригад спочатку. Потім чотири, потім дві. А потім взагалі машин не стало.

Військові медики забирали машини. Їм потрібно було. Тими машинами, які ми ще були на ходу, ми намагалися надавати допомогу, виїжджали, забирали людей.

Уявіть, бомбардування. 23-й мікрорайон. Прилітає вантажна машина. Пронеслася повз обласну  лікарню – до нас. Ми думали нам воду привезли. Відкриваємо фургон – там поранені лежать. Чоловік десять. Ми скоріше їх знеболювати. Джгути, на «швидкі» - та розвозимо.

Спочатку в Маріуполі працювали друга лікарня (обласна), третя, ЛШМД (БСМП, але там хірургів майже не було), перша лікарня. До четвертої (Лівий берег) дуже швидко перестали возити.

У другу возили, але коли там почалося захоплення лікарні та жорстка війна поряд, ми перестали. Востаннє наша бригада зіткнулася там із російським танком. І ми туди не їздили. Після цього доставляли лише до першої та третьої лікарні.

Потім і першу почали обстрілювати. Наші фельдшери потрапили там під тяжкий обстріл. Сховалися у підворіттях, потім приїхали і сказали, що туди більше проїзду немає. Але через тиждень ми знову намагалися доставляти поранених у першу і навіть якось проривалися.

Поранених військовослужбовців ми не мали. Ми возили лише цивільних.

Після 16 березня ми, крім ЛШМД, вже нікуди не возили. Якщо до нас на станцію привозили поранених, ми їх просто на каталках переносили в ЛШМД, і там уже оперували.

На той час у нас залишалося лише дві машини. А до 25 березня – вже жодної машини не залишилось. Спочатку машини брали наші військові, а згодом – російські.

На початку березня ще працювала диспетчерська у нас. Щоранку я збирав усіх, проводили оперативку, готували коридорчик до роботи. Був у нас такий коридорчик, - як заходиш, одразу наліво – ми там до ранку кожного дня готували перев'язувальний матеріал, усі медикаменти, заправлені системи вже стояли. І як тільки починали надходити поранені, ми прямо тут починали надавати допомогу людям: зупиняли кровотечі, знеболювали. Працювали.

Привозили дітей убитих. Не можу сказати, скільки їх було. Запам'ятався один. Батько приніс його після бомбардування, загорнутого в покривало. Ми подивилися – мертвий він.

Як же плакав його батько, як плакав... Досі у мене у вухах цей плач.

Взагалі такий потік людей був… Все змішалося в моїй голові. День за рік проходив.

Щодня трьома бригадами ми перевозили до 20 тяжко поранених. А дрібні поранення, перев'язки там усілякі – ми навіть не рахували.

Добре, що центр закупив, ми мали великий запас перев'язувальних матеріалів, знеболювальні. Було чим працювати. Навіть бронежилети у нас були – три штуки. І хлопці їх по черзі вдягали.

Ми постійно працювали під обстрілами. Іноді не доїжджали – просто не могли через важку артилерію. А іноді лізли під обстріли, коли люди кричали: «Тут діти! Допоможіть! Врятуйте!»

Я не можу посилати людей на смерть. Не маю права. Була нагода, 23-й обстрілювали, і прибігла жінка, кричить, там діти, там чоловік. Поясню їй: ну не можу я під гради бригаду посилати. Коли дивлюся, водій наш сідає за кермо та заводить машину. Я йому: Ти куди?! А він: "Мені вже 65, і я пожив".

І поїхав, і один вивіз чотирьох поранених. Вітошинський Володя його звуть. І інші водії також – сміливі у нас дуже хлопці. Вони ганяли містом 120 км на годину. Не можна було інакше. Під обстрілом, під перехресним вогнем проскакували. Поряд вибухали снаряди. Один раз уламок влетів у задні двері машини. А у нас там стояв спеціальний матрац для перевезення поранених, зі спеціальним наповнювачем. І ось цей уламок пробиває двері автомобіля, цю масу всередині матраца. І, мабуть, вона затримала уламок. Він долетів до кабіни і застряг там. І людей не травмував.

17 числа – я пам'ятаю цей переломний момент – прийшли росіяни. Бригада поїхала на виклик на вулицю Мальовничу. Тільки виїжджає – а там уже блокпост стоїть російський. Нашу швидку зупинили і стали питати, куди їдете. Наші пояснили, їх пропустили. А на наступному блокпосту їх поклали всіх на землю і кажуть: «У нас наказ розстрілювати всі швидкі. Їдьте назад і більше ніколи сюди не лізьте».

І з того часу ми більше нікуди не виїжджали. Надавали допомогу на місці. На молокозаводі ховалося від обстрілу дуже багато людей. Там було багато дітей. Ми намагалася всіх лікувати.

18 березня наша основна робоча сила – студенти-фельдшери із медуніверситету – виїхали з Маріуполя. Це вони, хлопчики та дівчата 22-24 роки, витягли на собі все це пекло. Викопували людей з-під завалів, діставали з підвалів, рятували поранених під безперервним обстрілом. Вони здійснили подвиг. Без перебільшення. Це подвиг. І я дуже радий, що всі вони вціліли, всі виїхали, і зараз уже рятують людей у Запоріжжі. Вже там працюють.

Коли розпочалася війна, нас було на станції 70 людей. Додому ніхто не їздив. Прийшли до нас співробітники із сім'ями, будинки яких розбиті. А 19 березня на станції залишилося нас всього 2 лікарі та 2 фельдшери. І ми якось зрозуміли, що це - кінець.

Цього дня на станцію та до лікарні увійшли денеєрівці. Вони прийшли, стали заспокоювати, мовляв, усе буде добре, «ми все відновимо, працюватимете, у Микільському, мовляв, уже всі бригади вийшли, працюють під днр».

Аааа. Що ви поновите? Що? Міста немає! Це так жахливо. Встаєш вранці, а воно все бахає, бахає і страшно так, що здається тіло розлучається з душею. Але наказуєш собі підвестися, зробити зарядку і працювати. Говориш собі: треба, треба, треба.

У кожному дворі – могили, могили та хрести.

Важко сказати, скільки людей загинуло у Маріуполі. Є ті, хто загинув унаслідок обстрілу. Є ті, хто помер пізніше після травм, тому що травми такі, що шансів вилікується і зберегти життя у людей не багато. Є ті, хто помер унаслідок хвороб. До нас приходили люди, просили, дайте пігулку для діабетиків, дайте пігулки при епілепсії. Ну що було – давали. Але люди вмирали від хвороб без ліків.

Прийшла жінка, каже, у матері – інсульт, допоможіть. А мати – під обстрілом. Забрати нам її нема на чому. Дав уколи, сказав, що робити. За два дні ця жінка повертається і каже: мама померла, як поховати.

Тисячі людей померли. Міста немає.

Російський солдат, який зайшов до лікарні, каже мені якось: «А я дивлюся, нам тут якось не дуже раді. І не дуже я розумію, від чого ми вас тут звільняємо».

Я не став йому нічого казати. Звільнили – так звільнили: від міста, від життя…»

Ось імена лікарів-героїв, які рятували маріупольців під бомбами:

Найсміливіші фельдшера та лікарі - Коновалов А., Подвійних Т., Чорнобривець Сергій, Шаульський, Галій Аня, Саховчук А., Касимов Антон, Глобчанська Аліна, Чекригін С, безстрашна Скірда Олена, Писанюк, Посохіна, Левченко, лікар Кононов Олександр, Безхле І., лізли під кулі, рятуючи поранених.

Працювали також

Казимир А, Нестеренко, Тіаги А, Баранов (після зміни йшов додому, був поранений), Колодинський Є., Щербина О., Кабаков О., Перепічка, Чернявська В.,

Брітвіна Т.В., Посохіна Н., Пігушин, Кабаков, Мірошник Людм. Леонід., Саховчук А, Безхлібні Іван та Вікторія, Кобилинська Ірина Ірина Михайлівна, диспетчер, лікар Стасенко С.

Гуменюк, Шаруга, Віташинський, Мезіков, Єнгаличев Дмитро, Біла Федя, Кірюта – водії.


Джерело: 0629.com.ua


Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Twitter.

Ctrl
Enter
Если вы заметили ошибку в тексте
Выделите её и нажмите Ctrl+Enter
Также по теме