"Підтримати"
Новини
Всі новини

Дивовижні місця України. Деревляни: на краю епохи.

18:00, 24 вер 2021
534

...Поліський заповідник розташований на півночі Житомирської області в долинах річок Перга, Жлобниця і Болотниця, які впадають в Уборть, приток Прип'яті - це стародавня заповідна Деревлянь, Дерева, Полісся. Тут один з найбільших лісових масивів в Центральній Європі: він безперервною смугою тягнеться від Горині до Дніпра по обидва береги Прип'яті і впадаючих у неї річок. З боку Білорусі ліс більш природний і дикий. А з боку України він молодий, світлий і прозорий. Дістатися до заповідника непросто. Від Києва - до Коростеня, з Коростеня електричкою до Овруча, а з Овруча - майже 80 кілометрів єдиним вечірнім автобусним рейсом до Селезівки...

Журналіст Ірина Шевченко багато років їздила на Деревлянщину - чарівний, стародавній український край. Ми публікуємо сьогодні розповідь про мандри 2003-2010 років. Це були щасливі довоєнні часи. Зараз Сергій Жила все ще директор заповідника. Доля інших героїв публікації наразі невідома.  Можливо, хтось відгукнеться, розповість, що змінилося на стародавній землі...

Заповідник надії

...Маленький автобус жалібно скрипить від старості. Майже порожній, він не поспішаючи труситься по типово сільській, вщент розбитій дорозі повз деревлянські села та хутірці: Бондарі, Млинки, Черевки, Мацьки, Козулі... Нечисленні пасажири мирно дзюрчать чистою, майже класичною українською. Усміхнені, невисокого зросту, ясноокі, круглоголові та кремезні - корчІ: люди лісів. Тому що свій ліс вони іноді називають корчАми - міцними розлогими деревами-кущами. Корчі - Карачарово... Спадає на думку одвічна суперечка між росіянами і українцями про походження Іллі Муромця-Моровленіна...
...Після Сирниці ми з водієм залишаємося удвох. Асфальтована частина шляху закінчується, і ми повземо по уїждженій грунтівці, що надвоє розтинає безкрає болото-топило. Водій розповідає про те, що ночує у Селезівці, щоб о шостій ранку відправиться назад до Овруча; про гриби та  лісові ягоди; про мешканців хуторів, у яких немає електрики. Опор лінії електропередач дійсно уздовж дороги більше не видно. У марному пошуку мережі замовкла й мобілка.
Через дві години тряски по бездоріжжю, в'їжджаємо в село і гальмуємо біля сільського млина. Темнішає. Біля входу на місток, що веде через греблю у сосняк, виникає дивна кривувата фігура у підвернутих майже до колін штанях і майці не першої свіжості. Поруч з'являється ще один дідько, явно напідпитку, з велосипедом, він мовчки підхоплює мою сумку і... зникає у лісі. У мене по спині біжать мурашки...

Млин. фото І.Шевченко

- Я проведу! - деренчить мужичок в майці і направляється за моєю зниклою сумкою.
Нічого не залишається, як йти за ним. Після мосту, за поворотом, на щастя, не хатинка Баби Яги, а цілком цивілізована центральна садиба заповідника. Мене зустрічає директор - Сергій Миколайович Жила, селить в маленький затишний готельчик, обіцяє віддатися в повне моє розпорядження з самого раннього ранку і зникає. Доїти корову і годувати порося. Тому що живе разом з родиною прямо тут, у заповіднику. Як приїхав в 1985 році, пообіцявши дружині, що років на п'ять, так і загруз в трясовині справ.
...Ранок - вологий та паркий - зустрів комарами, які радісно накинулися на мою екзотичну заїжджу кров.
Ліс дивно юний, сосни тоненькі, помаранчеві, як простенькі свічки у храмі. Директор не тримає слова - не віддається у мої журналістські обійми, але дає у провідники наукового співробітника.
Олег Панасевич веде мене по екологічній стежці. Він тільки руками розвів у відповідь на моє потрясіння, викликане молодістю лісу, який я очікувала побачити древнім, замшелим та казково-темним:
- 90 відсотків лісів сучасної України - дійсно рукотворні! Віковічні ліси ми вирубали, а цьому - всього років тридцять. Є, звичайно, ділянки корінних лісів, але й ті не старіше 100-120 років...

Юний ліс. фото І.Шевченко

- Тобто, стародавніх, непрохідних, казкових лісів з дубами у три обхвати, я не побачу?
- У цьому житті - ні. Хоча є надія, що вони відновляться. Років через триста. Якщо нічого не зміниться на гірше...
І розповідає:
- ...Я з дитинства мріяв працювати в лісі. Врятувати його хотілося. Адже раніше все було по-іншому. А потім корінні ліси вирубали, болота осушувати взялися, Чорнобиль грянув... У нас - зона добровільного відселення. Якщо б хто тоді хотів - отримав би житло та поїхав. Але мало хто скористався цією пільгою. А зараз вже і не дають ніякого житла. Наче радіація кудись зникла...
...У стародавні часи тут пролягав прямий торговий шлях з Києва на Туров. Наша Болотниця, наприклад, була цілком судноплавною. Навколо багато торфовищ. Ось в цьому році під час повені вода високо стояла, і дивіться - річки бурі від розмитих порід з оксидами заліза. І в колодязях вода в цьому році погана, тому що водоносні шари лежать поверх кряжа, близько до поверхні, і не встигають очиститися. Ліс у нас, звичайно, штучний і без людини йому живеться непросто, наприклад, падає продуктивність. Адже ми в нього кошти вклали, а їх повертати треба, тому ведемо господарську діяльність. У лісгоспах це планові заготівлі деревини, а у нас - тільки охорона і підтримка санітарного стану за допомогою санітарної рубки. Ну, і, звичайно, люди збирають гриби, ягоди і мед. Тоннами. Тому що цього добра поки, на щастя, вистачає. Ось бачите - борть на сосні. Велика, дубова, довбана. Її затягують туди один раз і назавжди за допомогою спеціального колеса і прив'язують сирими ременями. Медоносів в лісі вистачає. Основний - верес. Вересовий мед - темний, ароматний, дуже смачний. У одного господаря десятків зо два таких вуликів. Шкода тільки, що тепер хмільних медів вже не варять...

Борть на сосні. фото І.Шевченко

...Звірів у лісі чимало. Але щоб їх побачити - потрібно виходити зранку і довго абсолютно тихо сидіти в засідці на їх стежках. Взимку простіше - знаходимо по слідах. Взимку взагалі звірів більше: вони з Білорусі до нас від браконьєрів йдуть. У нас спокійніше, тому що з того часу, як Сергій Миколайович став директором - у 2000 році - браконьєрів ми винищили! Не ризикують вони у нас тепер розважатися...
...Сергій Жила все ж не забув про мене. Після простого, сільського, але напрочуд смачного обіду, він розповів, що починав лісничим на Луганщині в Юницькому лісництві. На Поліссі він закохався й у свою справу, й у жінку, що стала його дружиною, закохався всерйоз і назавжди. 
По заповіднику Жила не їздить, а ганяє, як божевільний, по ледь помітній колії на старенькому, але доглянутому червоному УАЗику. Видно і чутно його здалеку, тому розбігаються не тільки звірі, але й браконьєри.

Сергій Жила. фото І.Шевченко

Ми мчимо по комариному раю, він віртуозно крутить баранку і захоплено розповідає про справу всього свого життя:
- ...Заповідник створено в 1968 році для охорони типових ландшафтів Поліської низовини. Це - Словечансько-Овручанський кряж. У деяких місцях - виходи гранітів та кварцитів - дуже красиві кам'яні гряди. Тут безліч цікавої живності. 528 видів вищих рослин, 137 мохоподібних, 134 лишайникових. Живуть лось, вовк, рись, кабан, заєць-біляк, лисиця, косуля, лісова куниця, тетерев, глухар, рябчик, сіра куріпка. Є чорний лелека, який в Червону книгу занесений. Видра, норка американська, єнотовидний собака, тобто - якого тільки звіра не водиться! Птахів без числа! Дуже багато реліктових рослин, які тут з давніх-давен живуть. Є червонокнижні види - орхідеї та плавуни. Наприклад, рододендрон жовтий (азалія понтійська) - рослина сімейства вересових - релікт третинного періоду. Місцева назва у нього унікальна - дряпоштан, тому що це колючка, по чагарників не продертися. Болота у нас - цінність особлива. Хто їх тільки не виводив, що не осушував, а вони, на щастя, збереглися. Це - унікальний біотоп з абсолютно приголомшливим набором тварин, птахів і рослин. Брали звідси корабельний ліс. В кінці 19 століття тут працювала Західна експедиція: осушували болота, щоб прокласти залізницю Київ-Ковель. Прорили для осушення великий Замисловецький осушувальний канал в районі річки Перга. Але проект, на щастя, зірвався. З болотної руди виплавляли тут залізо в селах Кричне, Сирниця, Рудня, Кованки. У 30-х роках тут був оборонний рубіж з Польщею з дотами, навколо яких вирубали корінні ліси. І в Другу світову тут рубали на всю, а через спеку влітку і через бомбардування ліс горів гектарами. У 60-х роках - знову взялися за меліорацію. Спорудили Жлобницьку осушувальну систему, і значна площа боліт була знищена. І ліс рубали без розбору. Це неподобство припинилося тільки коли заповідник створили. Але на той час лісу колишнього вже не було, болота мало не знищили, кабан пішов.
До недавніх часів тут без докорів сумління полювали всі, кому не лінь. Але чисельність косулі та лося збереглася. Є зграя вовків - до 10 особин. Є 6 рисей, 4 самки брали участь в розмноженні. Це - один з найвищих показників щільності таких тварин в світі. Ведмідь зник майже сто років тому, але іноді заходить з Білорусі.
За останні 35 років практично не було рубок (максимум 2-5 відсотків). Тому є надія, що відновиться ліс. А ми - намагаємося допомагати...
...Шлях перегородили повалені недавнім буревієм берези. Кидаємо машину і йдемо дивитися боброві загати. Сподіваюся побачити бобра. Сергій Миколайович сміється:
- Вони зараз сидять у своїй норі і на нас сердяться, що ми по їх території шастаємо. Бачите, який тут бедлам? Це вони спеціально дерева навалюють, щоб ніхто не ходив до їх загати.

Загата для бобра. фото І.Шевченко

- Канал схожий на штучний. Це ви його для бобрів спорудили?
- Ми. Треба ж допомагати цим природним регуляторам гідробалансу освоювати територію! Для того ми тут і поставлені.
- По заповіднику зараз у вас працює два проекти. Розкажіть про них.
- Перший проект - створення екомережі в усьому Поліссі. Раніше вважалося, що створили заповідник і цього вистачить. А сьогодні європейське і світове співтовариство вже веде мову про екологічну мережу. Заповідники - як ядра, а між ними - природоохоронні території нижчого рангу. Наприклад, заказники. І всі вони повинні бути об'єднані в мережу, щоб у тварин, що охороняються, була можливість переходу з однієї зони в іншу. Сьогодні дуже популярні міждержавні природоохоронні території - білатеральні резервати. На базі Поліського заповідника і білоруського Прип'ятського національного парку повинен бути в перспективі створений такий міждержавний біосферний резерват.
Поліський заповідник багато в чому унікальний. У нас через ліси та болота дуже низька щільність населення - менше однієї людини на квадратний кілометр, хоча в звичайній сільській місцевості від 20 до 40 осіб. В радіусі 40-50 кілометрів практично немає доріг, і це сприяє збереженню дикої природи. А природу відновлювати треба. Другий наш проект як раз на цю тему: ренатуралізації або відновлення природної рослинності і гідрологічного режиму після антропогенного впливу. Територія наша буде рости. Зараз - близько 20 000 га, а хочемо мати близько 50 000, це мінімальна площа для нашого регіону. У Прип'ятському - близько 80 000 і ще їм додані 102 000 га для активного мисливського туризму. Нам потрібні фахівці мисливських господарств, потрібен хоча б один ВНЗ, який буде їх готувати. Потрібно охоронне право розвивати: закон для всіх повинен бути один. В цьому плані дуже показовою є історія з Кушнарьовим. У Штатах була схожа історія з чиновником високого рангу. Він був поранений на полюванні, стали розбиратися, з'ясувалося, що у нього непорядок з документами на полювання, і довелося чиновнику відповідати за порушення згідно із законом. У нас закон порушується набагато частіше. Раніше «сафарі» в колгоспах організовував, хто хотів, а бригадири просто змушені були приймати таких мисливців-браконьєрів. Ще на початку двохтисячних років це була проблема: олігархи наїжджали і полювали на тетеревів і копитних. Але ми активізували лісову охорону, і це дало свої результати.
- А чим озброєні?
- Наша охорона не озброєна. І ніколи браконьєрство не припинялося за допомогою зброї. Збройне протистояння єгеря і браконьєра нічого не дасть. Тут важливі закони і штрафи. На заході якщо хто побачить браконьєра, відразу викликають поліцію і пресу! Журналісти знімають, показують порушення в прямому ефірі, а це у кого завгодно відбиває бажання побракон'єрничати. Їхні рейнджери - це щось середнє між науковим співробітником, екскурсоводом і журналістом. І нам теж потрібні такі фахівці.
- Науковою діяльністю займаєтеся?
- Так, але я не вважаю це нашим пріоритетом. Цим повинна займатися Академія наук та організації різні. Ми - охороняємо і відновлюємо. Але ми підтримуємо зв'язки, наприклад, з українським товариством охорони птахів. До нас часто приїжджають орнітологи, кандидати і доктора біологічних наук. Ось вони наукою і займаються. Ми теж іноді великі міжнародні наукові конференції збираємо, наприклад, по великих хижаках. І самі двічі-тричі на рік їздимо на конференції. Але це не вирішує проблему інформаційного голоду. Незручно поставлена ​​садиба, в глушині, непривабливо. І кадрів не вистачає, і інтернету немає, і навіть мобілки не працюють...
- А який заповідник в Україні найкращий?
- Нема кращих і гірших. У кожного свої особливості. Наприклад, в Рахові розвивається екотуризм. Добре чи погано це для природи? Думаю, здоров'я природі він не додає, це вимушений захід, тому що жодна держава в світі не може утримувати свої заповідники на сто відсотків. Потрібно вміти і самим заробляти гроші. А ще екотуризм - це модно, тому що Європа хоче для своїх людей мати дешевий і близький відпочинок. А ми - йдемо в Європу, і нам ще належить це все освоїти, хоча у нас і менталітет інший, і можливості не ті...

Ліс надії. фото І.Шевченко

...Надвечір притихли навіть комарі. Мобілка так і не запрацювала. Я відчувала себе в цьому молодому лісі відрізаною від світу, загубленою в часі та потонулою у топилах. Вночі хтось ухав у рідколіссі, тяжко зітхав і потріскував сухими гілками. Ліс, спочатку нами знищений, а тепер - ніжно плеканий в надії на відродження, жив своїм дивним олюдненим життям...

Під покровом Богині Матері

...Ранок був дзвінким і золотим. У кронах юних сосен ухнув пугач, проводжаючи світанкові сутінки. Дятел відклацав комусь таємниче повідомлення. Нахабні горобці і синиці влаштували справжній пташиний базар.
Виходжу з садиби заповідника, перетинаю греблю, фотографую мирно спляче млинове колесо і опиняюся на широкій сільській вулиці.

Селезівка. фото І.Шевченко

Стою, роздивляюся дерев'яні рубані хати, корів, що бредуть у череді на пасовисько, коней, що очікують хомута, вози, людей, зайнятих звичною ранковою метушнею, і думаю, що все було майже так само і тисячу років тому.

Деревлянь

А тисячу років тому це була дрімуча околиця Деревляні, землі Деревської, літописних Дерев, Древлянського князівства.
Є історики, які вважають, що саме тут, у колисці лісів і топил, народився слов'янський етнос. Мабуть, є підстави цим історикам вірити. Досить вслухатися в стародавні назви річок, міст і сіл. Славута, Норинь і Радич впадають в Уж-Ушу (Змію Мудру, Праматір Всесвіту). Горинь та Словечна впадають у Прип'ять. Центром цього краю була деревлянська фортеця Нор, залишки її укріплень досі вражають уяву. Однойменне з річкою село Словечне сьогодні теж центр округи, тут сільрада, до якої відносяться всі навколишні села. І десь на самоу краєчку деревської землі - містечко Олевськ. Вдумайтеся: літописні норці, річка Норінь, «норма», «рада», «вічність», «слово», «слов'яни», «горе» і «радість» і навіть «Змій-Горинич» і «княгиня Ольга» - чи не звідси всі ці основоположні для нас поняття?
Я стою у центрі зануреної у цю прадавність Селезівки, і згадую вулиці літописного Овруча, з якого до Селезівки тільки одна дорога і є...

Овруч

Деревлянське князівство було більше багатьох європейських держав, міст тут вистачало. Літопис розповідає принаймні про Коростень, Олевськ та Овруч. Про фортецю Нор літописець забув, зате пам'ятає про нього народний поголос, а археологи підтвердили міць її укріплень і важливість для оборони Словечанського краю. (А скільки ще містечок не розкопали археологи! Ось зараз - у 2021-му - дуже активно копають у Олевську на Бабиній горі: там рештки фортеці, де унікальний дубовий колодязь під п'ять метрів глибини...)
Овруч другий стольний град Деревлян. Від Коростеня до нього сьогодні всього годину на електричці.
Маленьке сонне містечко, ледь 20 тисяч населення.

Овруч. фото І.Шевченко

Але є в ньому щось дивовижне - якийсь дивний серпанок віковічної таємниці. Стоїть Овруч на річці Норинь, а літописець на самому початку своєї повісті розповідає нам про таємничих норців, об яких багато дослідників зуби зламали в нескінченних баталіях-суперечках. А що сперечатися? Ось вони, норці - переді мною: йдуть неспішно по своїх справах, сидять на призьбах дерев'яних розфарбованих червоним, чорним, жовтим і синім хат, обговорюють якісь споконвічно важливі справи...
Я стояла на високому тротуарі і заворожено дивилася, як за дерев'яним парканом, у дворі, розташованому трохи нижче рівня дороги, працювали троє голих по пояс чоловіків. Зверху мені ясно було видно, що дід, його син і внук вирубували сарай. Рубали сокирами, без єдиного іншого інструменту. Дзвінкі леза древніх знарядь у три голоси виконували одвічну пісню - тюк-тюк-тюк, тюк-тюк-тюк... Від злагоджених, відточених сотнями поколінь рухів древоділів, під вмілими руками деревлян-норців, як і тисячі років тому, народжувався міцний зруб споруди. Раптом виникло відчуття, що стою біля вікна, відкритого у дитинство стародавнього народу...
Околиця виявилася несподівано близько - за черговим поворотом вулиці.
Прямо переді мною, в окантовці недоречних тут акацій, текла літописна Норинь. Я дивилася в майже нерухому чорну воду, і на очі наверталися сльози: Норинь померла! Якимось, вибачте на слові, "меліораторам" заманулося спрямити русло річечки, воно в підсумку замулилося, загнило і перетворилося в брудну канаву...
І раптом на пагорбі, під вітром та сонцем, постала переді мною напрочуд гарна церква. Василівський храм - сучасник Нестора, бо побудований в 12 столітті з місцевого рожевого кварциту.

Василівський храм. 12 століття. фото І.Шевченко

Я підійшла і торкнулася долонями стародавнього, теплого, повного сонячного вогню, немов би живого каменю. Ходок та краєзнавець із Коростеню, Микола Брицун, проводжаючи мене до Овруча, наказував обійти давню церкву тричі. Обходжу. Раз, другий, третій, не відриваючи долоні від теплого каменю церковної кладки. Немов пов'язана ниткою часів з минулим. Точно таке ж завжди відчуваю, обходячи Софію Київську. І не дивно, адже Софія складена з тих же - деревлянських! - гранітів та кварцитів.
А там, на замковій горі, де в 10 столітті була князівська фортеця, сьогодні стоїть нова церква - висока і білостінна. Я не піду туди. Не хочеться уявляти собі, як лежав у рові під мостом завалений тілами своїх загиблих воїнів син Святослава Олег Деревлянський. А ще не хочеться дивитися з кручі на померлу Норинь...
Побродивши трохи по тихих вуличках, вирушаю до виконкому.
Заступник голови райадміністрації Михайло Іванович Левківський, колишній директор школи та історик за освітою, як і всі у Деревах, вражений моєю появою і тут же охоче погоджується показати все-все, що є в Овруцькому районі. Ми сідаємо в старенький, але витривалий легковик та відправляємося у подорож на тисячу років тому...
...Овруцький район величезний і безлюдний. Найбільший по території район України. На 2000 квадратних кілометрів всього 70 тисяч жителів. 20 тисяч з них живуть в самому Овручі.
Люди живуть в цих краях з давніх давен. Правда, археологам тут складно: культурні шари тонкі, на гранітах особливо не тримаються.
Ми їдемо повз хутірців та сіл, що потопають у зелених хащах. Сільце Кам'янець мало змінилося за безодню років: хати рубані, немазані, але іноді одна «парадна» стіна білена прямо по колодах. У лісах взагалі рідко білили, частіше у хуторах, що стоять у луках.
Річечок і озер, мостів і містків - безліч. Кварцит - унікальне багатство краю. Назви сортів - романтично-прекрасні: моріон - чорний, цитрин - жовтий, аметист - рожевий, прозеліт - гірський кришталь. Для промисловості найбільш цінні червоний і рожевий. З них роблять футіровку для печей України та Європи.

Пірофіліт - шифер з берегів Норіні - теж належить до унікальних багатств краю. Вся Європа свого часу робила з овруцького пірофіліту пряслиця та жорна. Шахти були в Збраньках та в Кур'янівці. Саме цим унікальним пірофілітом у Софії Київській хори обкладені, щоб акустика гарною була.
Приїжджали до Овруча в гості канадці. Вони порівняли Овруцькі ландшафти з Єлоустонським парком і порадили скоріше влаштувати тут заповідник і зберігати це багатство, тому що нічого вічного немає. А деревляни виставили Овруцький кряж на грант ООН серед таких українських красот, як Крим, Подільські Татри, Святогір'я і Канівські гори (Але щось не склалося... Ред. 2021).
...А потім автобус повіз мене повз Словечно, Бігуни, Побичі і Сирниці, де стародавні хати вростають в землю, ситі коні і корови пасуться на полях, а у глибині лісів тяжко зітхають скривджені людьми топила...

Ходаки та зберігачі

Віковічна Деревлянь, як Титанік, втопає у минулому. А Селезівський Сергій Жила і Коростенський Микола Брицун - ходоки та зберігачі - багато років з фотоапаратами, диктофонами та відеокамерами ходять по прадавній землі й фіксують все, що залишилося.

Микола Брицун-ходок за роботою. фото С.Жили

Розповідає Сергій Жила:
- Я - не історик і не можу дати оцінку всьому, що бачу і збираю. Але край - дивовижно цікавий. Ми з Брицуном походили по старим валам Нора. Вони величні навіть через тисячу років, а уявляєте, якою потужною була фортеця за часів війни з Ольгою? У літописі про неї немає згадки, бо вона в глушині і на час Нестора була зруйнована й забута. Як Ользі вдалося її взяти? Так само, як і інші міста - за допомогою хитрощів і зради. Знаєте, що в народі деревлянському говорять про вашого улюбленого князя Мала Древлянського? Що він найбільший зрадник і є. Він домовився з Ольгою і ціною загибелі князівства купив собі і своїй родині свободу. А йому в Коростені ще й пам'ятник поставили! Я б - зніс негайно! Через нього, через його підлості Ольга спалила всі деревлянські міста! А його - в герої! Хіба це справедливо?
...Люди в цих краях живуть як би і в сучасності, і в минулому одночасно. Скільки православна церква не б'ється, скільки не викорінює язичництво, а воно, немов саме життя, невикорінне. А останнім часом явно спостерігається відродження давніх традицій і вірувань. Хрести у нас ставлять у священних місцях, називають їх «фігура» і обв'язують стрічками, рушниками, предметами різними. Фігура - тому що старі люди кажуть, на цих місцях в незапам'ятні часи фігури древніх богів і стояли. А то, що велика частина ікон в хатах з зображеннями Божої Матері? А рушники в хатах на іконах? А зображення на рушниках стародавньої Богині Матері? Що це як не життя в народі найдавніших вірувань?

Фігура. Фото С.Жили

І камені. У народі безліч легенд, що з ними пов'язані. Люди до цього дня вважають їх священними, приходять і торкаються! Вже самі не знають, навіщо, але - торкаються...
...Каменів мені на власні очі побачити не вдалося. Але вразили навіть фотографії, що зробив Жила. Я вдивлялася в ці, не побоюся сказати, мегалітичні споруди і у мене виникало відчуття, що це елементи нашого українського, древлянського, нікому навіть з істориків ще невідомого Стоунхенджа.

Священні камені. Фото С.Жили

Але камені теж тонуть у землі. І якщо їх не досліджувати сьогодні, нащадки будуть тільки легенди переказувати...

Селезівка

Все було точнісінько так й безодню років тому, хоча Селезівка ​​- село молоде. Йому не більше сотні років. Його не було на карті до 1930-х років. Народ жив по-старому - в лісових хуторах по три-п'ять дворів, серед топил, віковічних дубів і сосен, брусниці, боровиків і інших лісових скарбів. Але місце це було людям відомо здавна. Тут проходили шляхи на ярмарок у Словечно. Ярмарок був знатний, тяглися на нього з усієї болотної країни, йшли кілька днів, і десь по дорозі ночувати треба було, тому і поставили в зручному місці - на лісовій дорозі - корчму. Так і називався цей хутірець - Корчма. Але в тридцятих роках молодому робітничо-селянському уряду заманулося і в цих незайманих краях влаштувати колгоспи. Лісовий народ, який жартома називали лєшаками та русалками (а вони самі себе - корчами, поліщуками та деревлянами), стали зганяти з насиджених місць і селити на великих галявинах. Люди чинили опір, ховалися в болотах і лісових нетрях, але довгі радянські руки діставали їх у самій глушині. Сива Деревлянь не змогла цього разу захистити своїх дітей від нахідников. Довелося по колоді розібрати родові хати і скласти їх на новому місці. Так поблизу корчми і виникла Селезівка. І колгосп, природно.
...У сорокових прийшла війна і німецькі окупанти. Народ знову розбігся по лісах, у курені та землянки. Але німецька адміністративна система виявилася ще більш настирливою, ніж радянська. У ліс на пошуки втікачів вирушили... свої ж, але такі вже чужі - поліцаї. Знайшлися і в Селезівці ​​продажні душі: і стежки таємні показали, і до схронів лісових привели...

Марія Гриб

...Біля однієї з хат - зграйка жінок. Вони з цікавістю розглядають заїжджого кореспондента, радісно вітаються, вихваляються здоровою молодицею з рожевощоким немовлям (діти в селі - щаслива рідкість!) І охоче позують.

Селезівка. Є спадкоємці. Фото І.Шевченко

А Марія Тарасівна Гриб кличе в гості у свою хату.
Торкаюся шорстких нефарбованих, але із залишками побілки колод зрубу, переступаю скрипучий дерев'яний поріг, перетинаю просторі сіни і потрапляю... в довгоочікувану казку. У правому кутку - Ємелина пічка, у лівому - мисник, біля грубки - ліжко (тут раніше «пол», «полаті» влаштовували), на стіні над ліжком - висять покривала і ще щось ткане, навпроти печі, в дальньому лівому кутку - божниця, під нею, у віконечка, стіл, лавки і ослін. А на підлозі - ткані строкато-смугасті доріжки. Чистота, затишок і... красотінь!

Марія Гриб. Фото І.Шевченко

Марія Тарасівна тішиться моїм захопленням:
- А що такого? У нас тут у всіх такі хати. З давніх-давен так.
Вона влаштовується біля віконця і розповідає:
- Мені - восьмидесятий рік пішов. Все життя в колгоспі працювала. Всі робили... А коли колгоспи розвалилися, так я вже на пенсії була. Хату чоловік після війни будував: на одну стіну 12 колод потрібно, а на всю хату - майже сто штук! Багато. Тому вже більше і не будують. У лісі тепер немає таких дерев, з яких хату скласти можна. Повиводили ліс-то, закінчився він...
А хата - тепла! Як ви там в своїх коробках кам'яних в місті - не відаю! А у нас покладеш у грубку березових полінець - і такий жар! Дрова - лісництво дає, машини на зиму вистачає. Пенсіонерам доплачують 280 гривень на дрова. Порося є, кури, гарбузи на городі. Я-то стара, а хто молодший - всі корів тримають. Ягоди і гриби збираємо і здаємо. Тож - не бідуємо...
А кілометрів за шість - межа. З Білоруссю. Кордон там завжди був, але раніше ми його не помічали. А тепер - митники. Якщо хто наш туди хоче - так з ними треба вирішувати. У племінника там сінокіс, і дружина у нього з того села - з Рунищ - так він поїхав, а у нього забрали мотоцикл і тримали три дні...
Рушники красиві? Це я вишивала. Вечорами, на п'яльцях, з подружками сиділи і вишивали. Такі ж, як і у старі часи... Моя небога - їй 40 років - теж дуже добре вишивала! Такі у неї рушники! А зараз - закінчилося все. Не потрібно більше нікому. Дівчата більше нічого не вміють. Ось ця краса постаріє - і все... Не буде більше рушників...

А оце бражка - три бідони (молочних)! Хіба це багато? Небога сина одружує, так все село прийде - чоловік з двісті буде! У нас велике село, 80 дворів, і школа, і лікарня з фельдшером, і дитячий садок. А якщо хто захворів - «швидка» зі Словечно приїжджає. А церква - в Бігунах. Священик сюди приїжджає, коли треба, а вінчатися туди їздять. Зараз без вінчання не буває...
Так... Раніше краще жили. Раніше про нас більше дбали. Може, так і треба, щоби все мінялося... Головне, щоби нам знову село не попалити, як під час війни... Он у Серафими запитаєте, вона розповість...

Партизанка Серафима

Серафима Дмитровна Онищенко стара, як світ. Сидить вечорами на лавці біля свого похиленого будиночка. Вона дивиться на мене із легким старечим скептицизмом:
- Кореспондент? О! Про війну розповісти? Це ще комусь цікаво?

Серафима Онищенко. Фото І.Шевченко

...Мені у 41-му двадцять було. Чоловік на фронті, дитя від тифу померло. Одна я в хаті була. Спочатку поранені партизани у мене прямо у хаті лежали. А потім в село прийшли німці, і всі люди пішли у ліс, у курені. І я пішла з партизанами. Все допомагала: і прати, і готувати, і поранених дивитися. А німці знайшли провідників - з наших же - і давай по лісах шастати, народ назад у село загоняти. За те, що партизанам допомагали - зігнали всіх в Побичі, постріляли і попалили... А кого і нестріляного попалили... Кричали люди страшенно... І Селезівку ​​нашу всю спалили. Тільки грубки залишилися. А одна поліцейська сім'я і донині тут живе. Я їм кажу - «поліцейські морди»! Так їм ще й не подобається - обурюються. Ти у Титовича запитай, він тобі все про поліцаїв розповість!

Адам Андросович

Адам Титович Андросович- людина бувала. Інтерв'ю у нього брала навіть сама Ліна Костенко - на всю Україну відома поетеса. Для розмови з кореспондентом він грунтовно влаштовується під розлогим кущем калини.
- Ми - лісовики, - філософствує Титович. - Польовики звичні до свого кисню, а ми - в кущах! Нам тут добре!
Хто я? В армії говорили - поляк, тому що Андросович. А я думаю - українець. А ще на нас кажуть - поліщуки. Але мені це слово не подобається! Тут Деревлянь, а ми - деревляни. Це українці такі лісові. І діди мої, і прадіди в лісі жили, і я тут народився, тут і гинути буду.
...Бої були під час війни страшні. Бомбили німці, щоб партизан викурити, і ліс горів. А мені було 16 років, і я возив партизанам боєприпаси. А в Левковичах страшна така банда була, і вони всі в поліцаї до німців пішли. Ось вони всіх і виказали - провели німців до куренів. А фашисти зігнали усіх з куренів в село, загнали в сараї і попалили. А перекладач про наших селезівскіх сказав - гинете через пару зрадників. Ось як Ольга всіх деревлян попалила, так з того часу такої трагедії більше не було. А німці попалили гірше за Ольгу. Останнє село вони попалили - Далет. Довго знайти його не могли, а потім знайшли таки... Потім, після війни, тих зрадників посадили. Вони відсиділи по 15 років і повернулися. Їх тепер уже немає. Іван Адамович Гриб, поліцай, і Тимоха Тарасович Андросович (Титович тяжко зітхає) теж поліцай...

Адам Андросович. Фото І.Шевченко

...Після війни тяжко було. Знову радянська влада прийшла, в Бігунах сільрада стала, зробили перепис по лісі: хто живий залишився, знову всіх з лісу повитаскали, стали знову будувати село і колгосп. Пиляли ліс, будувалися... Працювали на коровах. А мене, пацана, поставили над бабами бригадиром. А нічого ж не було! Техніка з'явилася тільки в 54 році, коли я вже з армії прийшов і знову став бригадиром. Здавали хліб за 40 кілометрів. Возили коровами: поки дотелепаешься туди і назад - чотири дні проскочить! А ще треба було здати в рік з одного господарства 150 літрів молока, 5 кілограмів масла, 24 кілограми м'яса і 150 яєць... І ліс люди різали - заробляли на життя. Так весь і порізали. Тільки молодняк залишився. А для побудови дев'яносто років деревини потрібно чекати, доки визріє, тому хат більше і не будують. Це ось - останні...
Тільки камені святі ось залишилися в лісах. Нічого їх не бере. Тільки в землю глибше вгрузають від старості...

Камінь любові

...Вони завжди хотіли жити в лісі, біля своїх дубів віковічних, фігур священних і каменів чарівних. Але їх з лісу «повитаскали», ліс «порізали», фігури перетворилися на православні хрести, а молодь забула мистецтво ткацтва і гаптування, втратила обереги і орієнтири.
Епоха, яка тривала десять тисяч років, на наших очах йде, зникає, втопає у безодні часів...
А що залишається нам? Священні камені і легенди. Наприклад, такі.
...Один юнак закохався у дочку князя, але дівчина не відповідала йому взаємністю. І не стало у нього більше сил жити без неї, і виліз він на березі річки Уборть на камінь, і хотів стрибнути в воду, щоб втопитися. А тут як раз дівчина ця. Побачила, підійшла і... віддалася йому на цьому камені.

Камінь любові. Фото С.Жили

І зачали вони здорове і красиве дитя. А люди все бачили! І пішла про цей камінь чутка, що він чудодійний - з'єднує душі, дарує божевільну пристрасть і спадкоємців бездітним. І стали приходити сюди закохані. І донині йдуть. І жодна дівчина не може відмовити хлопцеві на цьому камені. І стоїть цей Камінь Любові між селами Хочине і Майдан Копищанський. А вершина каменя від людської пристрасті відполірована і стала рівною як стіл. Щоб зручніше було творити велике таїнство любові...

Ірина Шевченко, Ізюм, InfoKava

Ctrl
Enter
Если вы заметили ошибку в тексте
Выделите её и нажмите Ctrl+Enter
Также по теме