"Підтримати"
Новини
Всі новини

Метаморфози окупованого Донецька: кінець мегаполісу

11:34, 24 сер 2021
1 111

Україна святкує 30-річчя незалежності. Сім років тому масштабні і красиві святкування Дня незалежності проходили і в містах Донецької області, в тому числі і тих, які сьогодні в окупації. Вони не просто втратили право бути незалежними, що б там не шепелявили всілякі "ДНРівські" ватажки, вони втратили обличчя. Горлівка, Макіївка, Шахтарськ, Єнакієве - всі окуповані промислові міста опустилися на багато сходинок вниз - без перспективи, європейського майбутнього, без розквіту, до якого йшли. Особливо це торкнулося Донецька, який після 2012 року, року проведення Євро-2012, був містом, яке стрімко йшло до звання найкрасивіших міст Європи. Але все перекреслив рік 2014-й. Зараз місто ще користується залишками проектів, які здійснювалися тоді, сяк-так підтримує благоустрій і тихо повзе від гордого звання мегаполіса до задвірків.

Автор цих рядків - донеччанка, яка була вимушена виїхати з рідного міста в 2014-му році, вона іноді приїжджає туди - там живуть близькі люди. І кожен раз серце обливається кров'ю: бачити, як згасає колись блискуче місто, дуже боляче. Ці записи зроблені відразу після поїздки в Донецьк.

Чи повірите ви, що місто, яке приймало Євро-2012, можна перетворити в село? «Так, - скажете ви. - Будь-яке місто може перетворитися в село, якщо не розвивати, не займатися ним. Та що там місто, і країну можна!» І це правда.

Найпоказовіший приклад - це Донецьк в окупації. А які перспективи обіцяли прийшлі, які обіцянки давали і місцеві жителі, маргінального складу, з піною у рота, які, розмахуючи російськими триколорами кричали: «Геть бандер! Скільки можна годувати Захід ось цим ось горбом?!»

І ось так от. Ні Заходу, ні бандер. І що? Трава вище пояса, навіть навколо "Донбас-Арени", де завжди була зразково-показова чистота. Покинутий ландшафт, облуплена штукатурка на будинках по вулицях Артема та Університетської. Забиті вітрини магазинів і забиті офіси в центральних районах, які знову кидаються в очі як нагадування, про мародерство в 2014-му. Хіба що плакатів тільки немає про «300 Стрілківців-визволителів».

Так хотілося запитати донеччан: ви хоч пам'ятаєте про них, і про інших, які були вашими кумирами і «рятівниками від правосєків»? Де вони? Де те, що вони обіцяли вам тут все налаштувати? Нічого не змінилося в кращу сторону. Ні-чо-го. Стало гірше, хоч і не так стріляють, як в 15-м і 16-му роках.

Стрілянина йде на околицях Донецька, а в центрі міста гуляння, танці, працюють ресторани і кафе. І між жителями, які, як і раніше живуть під обстрілами, і тими, хто подалі від околиць, проходить незрима, але відчутна вже стіна презирства. Одні недолюблюють інших за байдужість і нерозуміння, інші - вважають, що ті заслуговують на таке «життя».

Жінка з прифронтового селища Олександрівка, яке регулярно регулярно потерпає від перестрілок, скаржилася в транспорті на випадково почуту розмову двох молодих донеччан: «Околиці обстрілюють, ну, і нехай. Там одні дебіли живуть, головне, у нас все нормально». Жінка від цих слів прямо розгубилася: як так, земляки бажають найгіршого своїм же?

І це не поодинокі випадки, в Інтернеті повно відео з обуренням жителів околиць. Вони змушені виживати під обстрілами, в той час, коли в центральних районах Донецька проводять свята і там живуть звичайним життям, як ніби в 10-15 кілометрах немає справжньої війни... А вона є, ця війна, кожен день. Постріли з різних калібрів, прильоти в будинку, поранені мешканці, окопи в городах. І не вийдеш тепер, чи не поорешь: «Путін забери війська назад!» Це ж не при Україну страйкувати, тут запросто можуть на підвал супроводити, а то і розстріляти без суду і слідства. Не прийнято тут права качати, немає тут ніяких прав. Тільки у можновладців. У простого смертного є одне право - померти. Своєю смертю чи ні, неважливо. Все, на цьому права закінчуються. Донецьк змінився не в кращу сторону. Якість життя погіршилося. Це видно навіть по мобільному зв'язку. З операторів тільки місцевий «Фенікс», який працює на отжатом обладнанні «Київстар». Працює в радіусі "республіки". За її межі з таким же успіхом можна дзвонити в рельсу - почують дзвінок тільки поруч стоять. З українських мобільних операторів пробивається «Vodafone». Часто блокується або глушиться, про що повідомляють донеччани в соцмережах. І тоді ниточка зв'язатися з рідними на підконтрольній частині України - Інтернет. Якщо є доступ і можливість оплатити послуги. Провайдерів раз-два та й усе. У користуванні всесвітньою павутиною є свої складності. Заплатити за Інтернет один варіант - їхати в головний офіс, навпаки цирку «Космос». По іншому ніяк. 

Терміналів немає і то, що українцям є на підконтрольних територіях, тут - ціла проблема. Покласти гроші на мобільний - йди на пошту, або в магазин. Зняти готівку - це квест з перешкодами. Банк один - "республіканський", причому, відділень критично мало. В Петровському районі (віддалений район Донецька - ред.) всього три, і розташовані вони в віджатих приміщеннях. Полінувалися перефарбувати, і видно, що раніше тут був «Приватбанк», просто змінили вивіски і все.

А якість послуг - радянська ощадкаса: черги, повільно обслуговують і багато пишуть від руки. Ні в одному з чотирьох відділень банку, де мені вдалося побувати, немає банкомату і терміналу. Вони або за рогом, або в двох кварталах, але готівки там часто немає. І вам доведеться гарненько побігати, поїздити, щоб зняти кошти з "республіканської" картки. І щоб оплатити комуналку, треба вистояти в черзі в банк або на пошті, не одну годину, а буває на це йде кілька днів.

З власного досвіду. Потрібно було закрити заборгованість по рахунках за електроенергію. Подивитися заборгованість через Інтернет можливості не було, а квитанції ніхто не приносить. Околиці Донецька під перестрілками, їздити і ремонтувати енергетики бояться. Але за світло платіть, інакше відключать. А ось підключити потім - ціла епопея: ніхто не поїде, так само як і швидка допомога. Тому люди платять. А місцеві умільці, знайомі з принципами роботи високовольтної лінії, беруть на себе функції енергетиків і лагодять самостійно електрику після перестрілок.

Мені вдалося заплатити за електрику. П'ять днів і купа нервів. Такої послуги немає в самій організації, треба шукати пошту або банк. Не забуваємо, що скрізь черги, ось прям реально, як в СРСР. У банк вишикувалися три: одна за отриманням банківських карток, інша в касу і третя - до операціоніста. Як нормальна людина, у якої все в порядку з логікою, з квитанцією на оплату електроенергії я встала в чергу в касу. Через півгодини була вже біля віконця і раділа, що так ще «швидко» впораюся з цим завданням. Але в касі був «сюрприз»: касирка вказала мені на другу чергу - до операціоніста. Мовляв, відразу туди, а потім до мене. На моє запитання, навіщо? «А потім, коли там дадуть іншу квитанцію, з нею тоді до мене, в касу».

Друга черга була більше і рухалася дуже повільно. З причини, що мадам, яка називалася операціоніст, від руки переписувала все, що було в квитанції і, не маючи навичок швидкого набору на клавіатурі комп'ютера, одним пальцем вводила дані в операційну систему. На мої здивовані і обурені "Навіщо? Чому потрібно так ускладнювати?" - черга похмуро мовчала, позираючи з обережністю. Ніхто не обурювався, не дзвонив на гарячі лінії, не погрожував, не кооперувався в групи, щоб добитися справедливості, не писав в соціальні мережі і не фотографував. Так неодмінно б зробили у нас, на підконтрольній частині України обурені клієнти. Це добило мене остаточно: вони звикли так жити: чекати, мовчати і боятися! Ну, не може ж їх таке життя влаштовувати? Чи може?

У всьому складності, в елементарних побутових речах, навіть в оплаті комунальних. Вп'яте вистоявши в черзі і заплативши за світло, я прямо прокричала в чергу: «Несу гроші в бюджет республіки, а вони брати не хочуть, в черзі мене тримають! Воістину народна!» Була німа сцена, як за Гоголем. Тільки один чоловік голосно засміявся і закивав, дивлячись на мене. І стало ще зрозуміліше: нічого не зміниться, в будь-якому випадку, поки там є озброєні бойовики. НІЧОГО не зміниться. Ви думаєте там цього не розуміють? Розуміють. Але, одні бояться мітингувати, інші, всі роблять для того, щоб боялися і не обурювалися.

Єдина можливість висловитися і розповісти правду про життя в окупації - соціальні мережі. Там, під прихованими іменами, жителі Донецька коментують ситуацію. І вже в суперечці, де краще жити, аргумент про низькі комунальні платежі, як це було раніше, не діє. Тому, що комуналка підвищується, зростає в геометричній прогресії, проїзд в міському транспорті теж, продукти з сумнівною якістю і захмарними цінами (булка «Хала» - 100 рублів, що відповідає 36 грн., морква в червні - 180 рублів, відповідно, 65 грн., в "республіканському" супермаркеті!) Ціни на ліки в аптеках просто вразили: «Флюколд-N», від застуди, 4 таблетки - 95 рублів! У нас близько 18 грн. З огляду на курс рубля, нескладно підрахувати, наскільки дорожчі ліки в Донецьку - вдвічі. Асортимент ліків в аптеках значно біднішими: багатьох не дістати, та й якість гірша, тому лікарі радять купувати українського або іноземного виробництва. 

Ось таку «народну» республіку побудували. З «народного» тут тільки назва мережі аптек, де вартість лікарських препаратів найвища в місті. Медицина, природно, платна, а не так, як обіцяли до референдуму. За флюорографію, загальні аналізи, УЗД треба платити, сидіти в черзі годинами, лікарів не вистачає. Фахівці їдуть подалі від цієї території. З коронавірусом ситуація плачевна: вакцини мало, варіантів вакцин немає, тільки російська. Лікування дороге, смертність висока, від вакцинації і від самої хвороби. Природно, офіційно така статистика недоступна, або істотно підкоригувати для інформування донеччан. Про це говорять знайомі медики, люди пишуть в соціальних мережах.

Все, що відбувається навколо дуже точно підмітив і прокоментував мені таксист: «Ееех! Таке місто було! А тепер - веееличезне село! Повірте, - сказав, - мені на слово. - Я багато їжджу і багато бачу: навколо одні магазини з написами «Молоко», але, щось я череди корів не спостерігаю».

А про сервіс та обслуговування окрема тема. Хамство процвітає, як і корупція. Ось про що тут не соромляться розповідати, так скільки коштує дати хабар чиновнику за посаду, даїшнику замість штрафу, лікареві за консультацію, операцію, викладачеві за іспити. Як і не соромляться вимагати ті, хто може. Дуже легко це роблять, не боячись ніяких покарань. Тут це норма. Як і бюрократія, а вона тут просто пахне: дайте мені довідку на цю довідку, що у вас є ця довідка. Про діджіталізацію тут і не чули. Загалом, погоджуся з таксистом: глибока провінція і вже ніякий не мегаполіс. Хоч мені боляче і прикро це визнавати.

Далі буде. Занадто багато вражень...

Діна Татаринцева, з Донецька 

День незалежності у Донецьку, 2013 рік.

Околиці Донецька, 2021 рік


Ctrl
Enter
Если вы заметили ошибку в тексте
Выделите её и нажмите Ctrl+Enter
Также по теме