Ксенія Костюченко вже вдруге переживає евакуацію: у 2014-му вона поїхала з Горлівки - залишатися в окупації проукраїнськи налаштованим людям було небезпечно. Харків став місцем прихистку, життя почало налагоджуватися. Але 24 лютого 2022 року все повторилося в масштабній - жорстокій і агресивній формі. І знову втрачений спокій і понівечене життя...
Восени чотирнадцятого зустріти переселенця в Харкові було не так просто, якщо ти не ходиш по волонтерських центрах, не береш гуманітарку і взагалі не тусуєшся в переселенських місцях. Всі, кого ми зустрічали в той час, були або свої, або через своїх.
Тому Харків тоді здавався нам іншою реальністю. Особливо після Святогірська, де, здавалося, місцеві мешканці з розчинника перетворилися на розчинену речовину.
В Харкові в листопаді 2014 тривало Абсолютно Нормальне Життя. Люди ходили по справах, гуляли в парках, вечеряли в ресторанах. Не було натовпу на зупинках, якихось особливих пробок на дорогах.
Всі розмовляли з нами так, ніби ми місцеві. Наша переселенська історія цікавила інших тільки коли ми шукали житло в оренду, чи комусь документи пред’являли. В решті випадків всім було пофіг. Наше вимушене переміщення і справді виглядало як.. ну ніби ми не через війну поїхали, а просто вирішили перебратися в інше прекрасне місце. Для нас така ситуація була на той час чудовою, бо дуже не хотілося визнавати, що з нами сталася справжня біда. Тому чорну діру в душі замурували чим попало, не дме - і добре. Будемо жити далі.
Зараз в Чернівцях теж на перший погляд абсолютно нормальне життя. Почали відкриватися літні майданчики, на туристичній Кобилянській цілий день двіжуха. Морозиво, кава, скрипалі грають, гітаристи. Діти бігають за місцевими собаками, які в свою чергу бігають за машинкою на радіоуправлінні. Дорослі п’ють капучино, купують квіти, шукають парковку…
Але різниця є, і вона просто приголомшлива, насправді.
Багато дітей в легких кофтах, але в зимовому взутті. Помічаю, тому що мій старший теж так ходить. В шортах та зимових чоботах. Купувати нове взуття, коли дома є… Таке, треба наважитися. Діти сумно дивляться на поодиноких місцевих із самокатами, скейтами та роликами. Часто чутно: “Мам, а ми заберемо мій велосипед? Ну може хоча б пеніборд?” В нас весна теж асоціюється з самокатом, він був би зараз дуже доречним.
Постійно лунає: “Звідки ви?” На зупинках, на вулиці хтось до когось звертається, зав’язується маленька розмова. Відповіді: “з Харкова”, “з Києва”, “з Ірпеня”, “з Маріуполя”. Не чула, щоб запитували: “Як там у вас”, просто зітхають, часто кажуть: “Слава Богу, ви тут! Нормально влаштувалися?”. На базарі, куди я ходжу практично кожного дня, вже всі знають, що я з Харкова. Хоча розмовляю українською, але звісно різниця є. Ні, знижок не роблять, їм теж треба якось жити. Але підкажуть, де що дешевше, де краще, відведуть, познайомлять. Кури домашні 120 гривень кілограм, а фермерські 80. “І от знаєте, фермерські теж хороші, не буду брехати, просто не можу продавати дешевше, нема сенсу”.
Дуже багато розмов про родичів десь в небезпечних місцях. Сьогодні біля лотка з цукерками: “Як справи, Тоня, як Сергій? Дзвонив?” “Ох, дзвонив три дні тому, каже важко, не знаю, але голос був бадьорий. А справи в мене, начебто, нормально, принаймні торгівля йде гарно, за рахунок приїжджих, бо наші ніхто не купує, ти ж ціни бачиш?” І таке скрізь. Розповідають у кого скільки зараз живе людей. Обговорюють сестру з Бучі, яка приїхала і не могла їсти і спати. Племінника в ЗСУ, що посилає кружечки в телеграм, де не видно взагалі нічого, крім того, що живий. Плачуть, обіймаються, обіцяють, що переможемо.
Люди посміхаються самі собі на вулицях, і у відповідь. Так чи інакше, хтось відкрито, хтось несміливо. Дівчата, жіночки, особливо хлопці в формі, їм ми з дитиною завжди кажемо “доброго дня” і “дякую”. Малий вже на автоматі це робить.
Зараз я відчуваю себе приблизно як в чотирнадцятому - дещо розгублена, спустошена, невпевнена. Не хочу, наприклад, купувати весняну куртку і лікувати підступний зуб. Та й таке.
Але щоб настільки всім було очевидно не байдуже… Не окремим чудовим спільнотам, а ВСІМ взагалі. Не волонтерам і державі, а кожній людині - зі мною такого ще не було.
В Харкові був період відчуття себе трохи винною цьому місту.
Дякую, що прийняли. Дякую, що не відмовляєте в оренді житла. Дякую, що можна навіть голосувати…
А зараз ми ніби приїхали до рідних. Ніби на нас чекали і готували борщ і вареники. І нарешті можна сказати, крім “дякую, що приймаєте”, ще “які ж ми молодці, що вибралися до вас!”
Ксенія Костюченко, Горлівка-Харків-Чернівці
