"Підтримати"
Новини
Всі новини

Ксенія Костюченко: Такі різні обличчя війни. Чернівці. Евакуація

Ксенія Костюченко вже вдруге переживає евакуацію: у 2014-му вона поїхала з Горлівки - залишатися в окупації проукраїнськи налаштованим людям було небезпечно. Харків став місцем прихистку, життя почало налагоджуватися. Але 24 лютого 2022 року  все повторилося в масштабній - жорстокій і агресивній формі. І знову втрачений спокій і понівечене життя...

Восени чотирнадцятого зустріти переселенця в Харкові було не так просто, якщо ти не ходиш по волонтерських центрах, не береш гуманітарку і взагалі не тусуєшся в переселенських місцях. Всі, кого ми зустрічали в той час, були або свої, або через своїх. 

Тому Харків тоді здавався нам іншою реальністю. Особливо після Святогірська, де, здавалося, місцеві мешканці з розчинника перетворилися на розчинену речовину. 

В Харкові в листопаді 2014 тривало Абсолютно Нормальне Життя. Люди ходили по справах, гуляли в парках, вечеряли в ресторанах. Не було натовпу на зупинках, якихось особливих пробок на дорогах. 

Всі розмовляли з нами так, ніби ми місцеві. Наша переселенська історія цікавила інших тільки коли ми шукали житло в оренду, чи комусь документи пред’являли. В решті випадків всім було пофіг. Наше вимушене переміщення і справді виглядало як.. ну ніби ми не через війну поїхали, а просто вирішили перебратися в інше прекрасне місце. Для нас така ситуація була на той час чудовою, бо дуже не хотілося визнавати, що з нами сталася справжня біда. Тому чорну діру в душі замурували чим попало, не дме - і добре. Будемо жити далі. 

Зараз в Чернівцях теж на перший погляд абсолютно нормальне життя. Почали відкриватися літні майданчики, на туристичній Кобилянській цілий день двіжуха. Морозиво, кава, скрипалі грають, гітаристи. Діти бігають за місцевими собаками, які в свою чергу бігають за машинкою на радіоуправлінні. Дорослі п’ють капучино, купують квіти, шукають парковку… 

Але різниця є, і вона просто приголомшлива, насправді. 

Багато дітей в легких кофтах, але в зимовому взутті. Помічаю, тому що мій старший теж так ходить. В шортах та зимових чоботах. Купувати нове взуття, коли дома є… Таке, треба наважитися. Діти сумно дивляться на поодиноких місцевих із самокатами, скейтами та роликами. Часто чутно: “Мам, а ми заберемо мій велосипед? Ну може хоча б пеніборд?” В нас весна теж асоціюється з самокатом, він був би зараз дуже доречним. 

Постійно лунає: “Звідки ви?” На зупинках, на вулиці хтось до когось звертається, зав’язується маленька розмова. Відповіді: “з Харкова”, “з Києва”, “з Ірпеня”, “з Маріуполя”. Не чула, щоб запитували: “Як там у вас”, просто зітхають, часто кажуть: “Слава Богу, ви тут! Нормально влаштувалися?”. На базарі, куди я ходжу практично кожного дня, вже всі знають, що я з Харкова. Хоча розмовляю українською, але звісно різниця є. Ні, знижок не роблять, їм теж треба якось жити. Але підкажуть, де що дешевше, де краще, відведуть, познайомлять. Кури домашні 120 гривень кілограм, а фермерські 80. “І от знаєте, фермерські теж хороші, не буду брехати, просто не можу продавати дешевше, нема сенсу”.   

Дуже багато розмов про родичів десь в небезпечних місцях. Сьогодні біля лотка з цукерками:  “Як справи, Тоня, як Сергій? Дзвонив?” “Ох, дзвонив три дні тому, каже важко, не знаю, але голос був бадьорий. А справи в мене, начебто, нормально, принаймні торгівля йде гарно, за рахунок приїжджих, бо наші ніхто не купує, ти ж ціни бачиш?” І таке скрізь. Розповідають у кого скільки зараз живе людей. Обговорюють сестру з Бучі, яка приїхала і не могла їсти і спати. Племінника в ЗСУ, що посилає кружечки в телеграм, де не видно взагалі нічого, крім того, що живий. Плачуть, обіймаються, обіцяють, що переможемо.

Люди посміхаються самі собі на вулицях, і у відповідь. Так чи інакше, хтось відкрито, хтось несміливо. Дівчата, жіночки, особливо хлопці в формі, їм ми з дитиною завжди кажемо “доброго дня” і “дякую”. Малий вже на автоматі це робить.  

Зараз я відчуваю себе приблизно як в чотирнадцятому - дещо розгублена, спустошена, невпевнена. Не хочу, наприклад, купувати весняну куртку і лікувати підступний зуб. Та й таке. 

Але щоб настільки всім було очевидно не байдуже… Не окремим чудовим спільнотам, а ВСІМ взагалі. Не волонтерам і державі, а кожній людині - зі мною такого ще не було. 

В Харкові був період відчуття себе трохи винною цьому місту. 

Дякую, що прийняли. Дякую, що не відмовляєте в оренді житла. Дякую, що можна навіть голосувати… 

А зараз ми ніби приїхали до рідних. Ніби на нас чекали і готували борщ і вареники. І нарешті можна сказати, крім “дякую, що приймаєте”, ще “які ж ми молодці, що вибралися до вас!”

Ксенія Костюченко, Горлівка-Харків-Чернівці


Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Twitter.

Ctrl
Enter
Если вы заметили ошибку в тексте
Выделите её и нажмите Ctrl+Enter
Также по теме