Міфи - річ подекуди приємна, але часом дуже небезпечна. Особливо, коли їх творять, щоб переписати та спотворити історію задля пропаганди та створення шкідливих ілюзій. MediaSapiens попросив сімох істориків, які досліджують різні періоди українського минулого, назвати історичні міфи, які, на їхню думку, найбільше поширені в суспільстві.
Русько-українська давнина
Держава «Київська Русь». Професор Українського католицького університету Ярослав Грицак каже, що держави з такою назвою ніколи не існувало — цей термін вигадали російські історики ХІХ століття, щоб відрізняти Московську Русь від Давньої. «Назвати Русь державою у перші сто років її існування важко, — каже Ярослав Грицак. — Це воєнно-торговельна компанія, яка намагалась установити свій контроль і збирати данину з великої території між Балтійським і Чорним морями».
Велика культура Русі. «У плані мистецтва й писемності Русь була дуже бідною, — каже Ярослав Грицак. — Кількість книжок, що існували на Русі у ХІІ-ХІІІ століттях, була десь такою, як у бібліотеці пересічного візантійського монастиря. Освічений русин у XVI столітті читав ті самі книжки, що у XII. В цей проміжок у Європі творили Шекспір, Сервантес, Коперник, а в арабській культурі Омар Хайям. На Русі такого не було».
Русь — частина візантійської цивілізації. Мовою освіченої Європи була латина, яку поширювала християнська церква. Натомість Візантія, поширивши християнство на Русь, не поширила грецьку мову — вона не стала мовою православного світу. Її знали грецькі митрополити, яких присилали на Русь із Константинополя, але не русини. «Русь була відрізана від джерел античної цивілізації, — каже Ярослав Грицак. — Європейський літописець міг вільно цитувати Вергілія чи Ціцерона, але жоден руський літописець не цитував Аристотеля».
Український міленіум. Завідувач відділом Інституту історії України НАН України Георгій Касьянов каже, що в кінці ХІХ століття виник тип опису історії, що демонструє тяглість існування України й українців упродовж щонайменше тисячоліття. «Зрозуміло, що це був політичний проєкт, — коментує науковець. — Українців як єдиної нації, культурної й мовної спільноти в сучасному розумінні тоді ще не існувало. Саме спільне, узагальнене уявлення про українців як спільноту (народ чи нація) виникає саме у ХІХ столітті серед культурної еліти. Й лише в кінці ХІХ — на початку ХХ століття воно починає транслюватись у ширші кола, стаючи основою формування політичної та етнічної нації – спочатку в уявленнях, а потім і в реальності».
Українці й росіяни — один народ. Одним із аргументів на доведення тези, яку так любить Володимир Путін, є нібито існування єдиного політичного, культурного, цивілізаційного та релігійного простору з часів Давньої Русі. «Але для єдиного народу щонайменше потрібні спільна територія, спільна мова і спільні уявлення про своє минуле й самих себе. Уявити все це на колосальній території Давньої Русі — фантастика», — каже Георгій Касьянов.
Козаччина
Козацтво — державотворча сила. Доцент кафедри археології, етнології та культурології Ужгородського національного університету Володимир Гуцул каже, що цей міф сильно вплинув на формування української політичної ідентичності. Козаки у XVII столітті справді творили політичні спільноти й не без успіху добивалися політичних прав на території сучасної України. «Але слід урахувати, що в козацькому середовищі найактивнішими були вихідці зі шляхти Речі Посполитої, — коментує історик. — Саме вони надавали озброєній, півмаргіналній козацькій спільноті вигляду політичного організму». Яскравим прикладом «шляхетської основи» козацтва є кар’єра польського шляхтича Богдана Хмельницького.
Іван Сірко — викладач Сорбонни. Володимир Гуцул називає цей фейк хрестоматійним. «Не існує жодного джерельного історичного свідчення, що отаман Сірко був у Франції», — каже він. Образ козацького отамана, який латиною читав лекції для французьких студентів, захоплює, — але не перестає бути вигадкою. Вишенька на цьому фейковому торті — історія про приїзд Шарля де Ґолля на могилу «героя Франції» Івана Сірка в Капулівці. Французький президент 1966 року справді побував у Києві, але до Капулівки не їздив.
Конституція Пилипа Орлика. Документ, який так називають, — не основний закон держави, а станова угода між гетьманом і шляхтою, що стосувалася налагодження відносин між різними групами козацької еліти. «Називати цей договір конституцією в сучасному розумінні цього слова неправильно, — коментує історик Георгій Касьянов. — Це називається презентизмом — коли сучасні поняття переносять у часи, коли їх не існувало».
Двадцяте століття
Розстріляний з’їзд кобзарів. У тридцятих роках усіх кобзарів Радянської України зібрали на з’їзд у Харкові і розстріляли. Ця історія стала основою сюжету кінофільму Олеся Саніна «Поводир». Дослідник архівів радянських спецслужб і автор каналу KGB Files Едуард Андрющенко каже: жодних доказів, що це справді було, немає. «Більшість документів 1930-х відносно добре збереглася, — пояснює Едуард. — Цей з’їзд описують як масштабний захід, який довго організовували. Мають бути якісь афіші, оголошення, вирізки з газет. Подія мала лишитись у спогадах». Історик каже, що в основі цього міфу лежить дещиця правди: репресії проти кобзарів в Україні були.
Російський Донбас. Є міф про Донбас - мовляв, цей споконвічно російський регіон подарували Україні більшовики в перші роки існування радянської України. «Ще за козацької доби частину Донбасу колонізували козаки Запорозької Січі, — заперечує історик Владлен Мараєв, який працює в Науково-дослідному центрі гуманітарних проблем Збройних сил України. — Ці землі офіційно входили у XVIII столітті до складу Війська Запорозького Низового. Інша частина входила до Війська Донського, яке зберігало спершу незалежність, а потім автономію у складі Московії і Росії. Тотальна русифікація Донбасу почалася в кінці XIX століття. До того, як більшовики захопили територію Донбасу, ці землі входили до складу Української Народної Республіки. Тож червоні не лише не дарували Україні Донбас, а навпаки — відірвали від нього Таганрозький і Шахтинський регіони та приєднали до Росії».
Крим — російська етнічна територія. Звучить абсурдно, але в росіян є аргумент: мовляв, першим населенням Криму в історичний період були скіфи, а скіфи — предки слов’ян (а отже й росіян). Історик і публіцист Сергій Громенко підтверджує: перебування скіфів у Криму зафіксовано й археологічними, й писемними джерелами. А ось твердження, що скіфи були предками росіян, утвердилося за часів Катерини ІІ. «1778 року Олександр Суворов за вказівкою Катерини ІІ організував депортацію християн із Криму, — розповідає історик. — Він нарахував понад тридцять тисяч переселенців — греків, вірмен, грузинів, румунів. Ані росіян, ані інших слов’ян серед переселенців не було». Згодом, після невдалої для Росії Кримської війни, уряд почав змушувати кримських татар виїжджати до Османської імперії. Вже у 1860-х роках кримських татар у діаспорі було більше, ніж у Криму. Водночас на ці землі почали переселятися росіяни. «Вони стали більшістю виключно внаслідок адміністративного тиску імперського, а згодом радянського уряду на кримських татар, — говорить Сергій Громенко. — Із трьох тисячоліть писемної історії Криму росіяни на півострові становлять відносну етнічну більшість лише 115 років, а абсолютну — 72 роки».
Степан Бандера — супермен. Степан Бандера був, безперечно, важливою постаттю української історії, однак чи був він генієм? Про лідера українських націоналістів було чимало міфів. Поляки, німці та радянці демонізували його, змальовуючи злочинцем. А ось міф про Бандеру як надзвичайного вождя з неймовірними здібностями, за словами історика Георгія Касьянова, створив сам Бандера та його найближче оточення. «Бандері було 50 років, коли його вбили, — каже історик. — Значну частину свого життя він провів у тюрмі, в концтаборі чи під домашнім арештом. Говорити, що він був видатним теоретиком та організатором — очевидне перебільшення. Він був видатним будівничим партійної фракції та видатним організатором власного культу».
Галичани завжди були націоналістами. «Один із найпоширеніших міфів про Галичину — уявлення про неї як про батьківщину й оплот лише однієї ідеології: радикального націоналізму», — каже професор кафедри нової та новітньої історії України Українського католицького університету Олександр Зайцев. Насправді ж до початку 1930-х галицький український політикум був демократичним і переважно ліберальним. Більша його частина була в опозиції до польської держави й не приховувала відданості образу самостійної, соборної і демократичної України. «Попри перешкоди, українські партії успішно виступали на виборах, мали доволі сильне представництво в найвищих державних органах. Проте революційний шлях здобуття власної держави, який пропагували радикальні націоналісти, багатьом видавався коротшим і ефективнішим, ніж шлях, яким ішли легальні партії та громадські організації», — коментує Олександр Зайцев. Українське націонал-демократичне об’єднання було найвпливовішою політичною течією Галичини до кінця 1930-х. Роль Організації українських націоналістів різко зросла з вересня 1939 року, коли радянська влада знищила всі легальні національно-демократичні й соціалістичні українські партії. Ліберали, на відміну від націоналістів, не були готові до роботи в підпіллі.
