У Бахмутському районі Донецької області в затоплених штольнях, де раніше видобували гіпс, тепер можна пройти курси печерного дайвінгу. Про це розказав інструктор з печерного дайвінгу (кейв-дайвінгу), житель Бахмута Роман Ованесов, пише Укрінформ.
Екзотичний спорт
«Унікальність наших підводних печер у тому, що такі маршрути зібрані в одному місці і дають змогу пройти практично всі курси навчання дайвінгу, аж до так званих технічних печерних. Це такий майданчик для навчання, цим місце й унікально. Тут ми маємо печерний об'єкт протяжністю близько 1 км. Взагалі для навчання печерного дайвінгу в Україні більше подібних місць немає ніде», - розповів Ованесов.
Він нагадав, що з середини XIX століття на Донеччині почали добувати гіпс, і навколо Бахмута утворювалося безліч штолень, тобто, горизонтальних або похилих гірничих виробок. Тоді тут видобували гіпс вибуховим методом, і сьогодні відомо кілька таких рудників - «Іванградський», «Нирківський», «Воєнведський» ( «Зайцівський», родовище «Попасні Ліски»), «Стряповський», «Михайлівський» і т.д.
За словами Ованесова, у період 1960-70-х років видобуток гіпсу підземним способом було призупинено, рудники закрили, вони стали економічно невигідними. У більшості штолень під час видобутку гіпсу підземні води відкачують, але потім це робити перестали і шахти затопило.
«І ось, починаючи з 2011 року, група дайверів з Горлівки, Макіївки, Одеси, Дніпра і Києва вирішили ці штольні обстежити, вони здійснили перші спроби занурення, а вже до 2013 року там розпочалася прокладка підводних маршрутів», - розповів Ованесов.
Але потім дослідженню штолень у Бахмутському районі дайверам завадили військові дії, пов'язані з російським вторгненням і окупацією українських територій.
Ованесов зазначив, що вивчення і прокладку підземних маршрутів у цих штольнях поновили у 2020 році. «Більшість штолень на Донеччині розташовано неподалік від лінії фронту, а Воєнведський рудник - за 10 км від неї. Але сьогодні тут відносно тихо і це дає можливість пірнати і досліджувати підводні печери, прокладати нові маршрути », - пояснив інструктор. І додав, що продовжувати дослідження штолень також підштовхнув нинішній карантин, пов'язаний з COVID-19, і неможливість вильоту за кордон для дайвінгу.
«Є одеські затоплені катакомби, і в них намагалися проводити курси, але вони сильно відрізняються - це прямі тунелі, вузькі, для проходу лише однієї людини. Ще були такі в Криму, але зараз вони недоступні. У нас же печери більше підходять», - розповів Ованесов і запросив всіх охочих дайверів на Донеччину для навчання печерного дайвінгу. Він запевнив, що всі, хто пройде необхідні курси, отримає сертифікат міжнародного зразка після навчання. Ованесов зазначив, що в майбутньому бачить ці затоплені штольні на Донеччині саме туристичним об'єктом для навчання дайверів з України, а також із країн ближнього зарубіжжя.
Підводні зйомки дайверів викликають непідробний інтерес, а вже якщо вони зроблені у печерних гротах - і поготів
Товща води, що видається бездонною, і камені, осяяні світлом ліхтарів, породжують і романтичне, і тривожне сприйняття якоїсь абсолютно незвіданої таємниці. Печерний дайвер (кейв-дайвер) – нирець особливої кваліфікації, який проникає в глибину печерної водойми, сприймається нами як героїчний божевільний, що ризикнув кинути виклик пітьмі і чомусь незвіданому.
А тим часом самі печерні дайвери цей романтичний страх практично не відчувають і навіть готові навчити своєму «глибинному» спорту будь-якого охочого. Один з таких дайверів - мешканець Донеччини Роман Ованесов, який сьогодні досліджує затоплені штольні закинутих гіпсових копалень у Бахмутському районі свого рідного краю. Місце його підводних досліджень також викликає особливий інтерес.
У нашій бесіді він розповів про історію виникнення цих штолень, особливості печерного дайвінгу, про унікальність цих місць, про дайверів, їхнє навчання, про свої плани і мрії, пов'язані із захоплюючим плаванням у підводних печерах.
Бахмутські штольні
Роман розповів, що на Донеччині з середини XIX століття почали видобувати гіпс. Потужність гіпсових шарів у Бахмутській улоговині коливається від 4 до 10 м. Закономірно, що навколо Бахмута утворювалася величезна кількість штолень, тобто, горизонтальних або похилих гірничих виробок. Колись тут добували гіпс вибуховим методом. Відомо кілька таких рудників - «Іванградський», «Нирківський», «Воєнведський» («Зайцевський», родовище «Попасні Ліски»), «Стряпівський», «Михайлівський» тощо. Насправді їх дуже багато і у кожного своя історія.
Раніше штольні належали різним власникам, у тому числі іноземцям. Тоді був модним стиль "ампір" і з гіпсу виливали різні балюстради, ліпні прикраси для будинків тощо. У Бахмуті на багатьох старих будівлях їх можна бачити і сьогодні.
Більшість рудників з видобутку гіпсу діяли і до Другої світової війни, і після, коли на деяких з них працювали у тому числі полонені, навіть японці. За радянських часів гіпс зі штолень поставлявся на Микитівський алебастровий завод і на інші підприємства Бахмутського (тоді Артемівського) району. Але у період 1960-70-х видобуток гіпсу підземним способом припинили, рудники закрили, вони стали економічно невигідними. У більшості штолень під час видобутку гіпсу підземні води відкачувалися, але згодом це робити перестали і шахти затопило. У Воєнведській штольні рівень ґрунтових вод був вищим, ніж зараз, тому що клімат змінюється, стає більш сухим, зими вже менш снігові.
І ось, починаючи з 2011 року, група дайверів з Горлівки, Макіївки, Одеси, Дніпра і Києва вирішила ці штольні обстежити, вони здійснили перші спроби занурення, а вже до 2013 року почалася прокладка підводних маршрутів. Були прокладені маршрути у штольнях «Іванградська» і «Воєнведська». Загалом протяжністю близько 1,5 км. Останній маршрут прокладався на початку 2014 року, навесні, коли вже починалися бойові дії.
Більшість штолень на Донеччині розташована у Бахмутському районі, що недалеко від лінії фронту, а Воєнведський рудник – за 10 км від неї. Але сьогодні тут відносно тихо і це дає можливість пірнати і досліджувати підводні печери, прокладати нові маршрути.
Підводні маршрути
Що означає прокласти маршрут? Це не просто пройти під водою 1,5 км. Печерні дайвери ходять по мотузках товщиною від 2 до 4 мм, залежно від складності маршруту. Ось ця мотузка і прокладається - її намотують на усілякі підводні виступи, на камені, а потім дайвери рухаються по таких маршрутах в абсолютній темряві, виключно з ліхтарями. Якщо з якоїсь причини дайвери втратили видимість, вони виходять, тримаючись за цю мотузку. Це ніби "лінія життя", вони її називають "ходовиком". Протягнути ці мотузки - це і означає прокласти маршрут, тому що печерні дайвери не рухаються довільно – просто побачив хід і поплив туди, вони йдуть за спеціальними маршрутами. А усі ці маршрути, звичайно, прокладаються в особливий спосіб - за маршрутом ставляться маркери, так звані стрілки, іноді міститься інформація, хто цю стрілку встановив, назва маршруту, відстань до виходу і, звичайно, вказано напрямок у бік виходу зі штольні.
Першовідкривачі спочатку прокладають дослідницький маршрут - це проста мотузка товщиною 2 мм на великій котушці. Зазвичай, коли дайвери пливуть, перший тримає в руках цю котушку і намотує її на якісь камені на відстані 20-30 метрів один від одного. А другий дайвер, який пливе слідом, стежить, щоб цей "ходовик", ця мотузка не чіплялася за його ноги, і щоб вона була завжди натягнута. А якщо з ними є третій дайвер, то він може вести зйомку. У команді завжди розподілені завдання. Якщо дайвери вирішують цей прокладений ними "ходовик" змотати, а не залишати, то перший дайвер під час розвороту, при поверненні стає останнім, і він змотує мотузку. Так буває, якщо маршрут був помилковим або невдалим. Наприклад, йшли-йшли і в стінку вперлися, в глухий кут – і ні направо, ні наліво не можна пройти далі. Взагалі маршрут прокладається в певній логічній послідовності - або він йде чітко рівно, прямо, поки дозволяє тунель, такий у нас є - 700 метрів, може йти за принципом правої або лівої руки (правий або лівий маршрут).
«Воєнведська» штольня є найбільшою, вона дозволяє прокласти безліч різноманітних цікавих маршрутів. В інших штольнях прокласти теж можна, але вони коротші і менш захоплюючі. З 2013 року були прокладені маршрути у «Воєнведській» штольні і в «Іванградській», а в інших поки ні.
До активних бойових дій останні відвідування штолень відбулися у лютому-березні 2014 року, а після цього повністю припинилися і всі дані про маршрути були умовно засекречені. Оскільки печерні дайвери не поширюють свою інформацію про місце занурення, поки його до кінця не обстежать. Тому точка входу, маршрути, все це трималося у великому секреті. Навіть Роман довгий час не міг з'ясувати цього. А взагалі дайверам, які не пройшли спеціального ("печерного") навчання, інформацію не надають, щоб шибайголови не потрапили в це місце і не потонули.
Особлива кваліфікація
Звичайно, печерні дайвери (кайв-дайвери) - це особлива кваліфікація. По-перше, обладнання у них відрізняється від оснащення дайверів-любителів, які, наприклад, занурюються в Червоному морі. Планування занурення теж дуже відрізняється, воно більш консервативне. Бо, якщо звичайний дайвер може плавати, поки у нього не закінчиться запас газу, то печерний дайвер, якщо у нього закінчиться газ, то він «вже труп». Тобто, печерний планує так, що, коли він виринає, у нього завжди залишається запас газу про всяк випадок. Якщо цей "всяк випадок" настає, він однаково виходить з якимось резервом. Якщо такий дайвер вийшов взагалі без газу - то це був дуже екстрений випадок, і він витратив газ, наприклад, на порятунок свого напарника. Тобто, діючи за протоколом, дайвер завжди виходить зі значним запасом газу.
Тому дайвери, які сертифіковані як печерні, проходять спеціальні курси.
«Я теж проходив такі. У нас, на жаль, до певного часу такі курси були взагалі неможливі. Доводилося летіти або в Домінікану, або в Мексику, або, коли ще були більш-менш нормальні відносини, до нинішньої війни, їздили до Російської Федерації, а також до Франції, до Угорщини, де відвідували печерні системи», – уточнює Роман Ованесов.
Він зазначає, що взагалі печерний дайвінг у світі розвинений давно - починався з Флориди, і з 1970-х років люди з аквалангами вже активно пірнали. І Флорида, і Мексика – це міжнародні центри печерного дайвінгу. Там підводних печер величезна кількість. Наприклад, у Мексиці протяжність однієї підводної печерної системи сягає 22 км.
В Україні цього нічого немає і не було до певного часу, та й зараз, якщо у нас, припустимо, звичайних дайверів в Україні більше 10 тисяч, то "печерників" – всього лише сотні. А інструкторів "печерних" в Україні взагалі до 10 осіб. Відомі такі інструктори є у нас в Дніпрі, Києві, в Одесі.
Роман розповів, що він теж «печерний» інструктор, і свій сертифікат отримував у Домінікані. Але кожен "печерник " отримує його де може і де дозволяють фінанси. Це сертифікат міжнародного зразка. Треба спочатку поїхати і стати печерним дайвером, здійснити певну кількість занурень, а вже після цього можна стати інструктором. Для цього треба пройти спеціальні семінари, і після складання іспитів тренер присвоює кваліфікацію і реєструє печерного дайвера у міжнародній системі вже як інструктора.
Роман свій сертифікат як печерний дайвер отримав на початку 2020 року, а вже у січні 2021 року отримав сертифікат як introductory cave instructor (інструктор «входу до печери»). А звичайним інструктором для дайверів-любителів він був ще з 2018 року – їздив, пірнав, занурювався у різних середовищах - в Хорватії, Італії, на Чорному морі, в кар'єрах України.
Всіх інструкторів можна перевірити через базу даних в Інтернеті. Можна про кожного сертифікованого інструктора дізнатися, чого він навчався і що може тепер викладати. Це захищає дайвера від шахрая з липовим сертифікатом. Асоціація, членом якої є Роман, називається IANTD (International Association of Nitrox Divers). Існують також всесвітньо відомі асоціації PADI, TDI, SSI, PSAI, або давня Асоціація CMAS, першим президентом якої був дослідник океану Жак-Ів Кусто.
Карантин змусив шукати "домашні глибини"
Роман Ованесов розповів, що у 2020 році у зв'язку з карантином він почав шукати можливість занурюватися десь недалеко від дому.
«Мені просто хотілося знайти якесь місце домашнє, щоб можна було виїхати і на вихідних попірнати. Я намагався побільше дізнатися про наші штольні. Тому зв'язався з Михайлом Кулішовим, який займається просуванням промгеотуризму в Донецькій області та збереженням природних об'єктів, їх дослідженням. Він мені розповів, що у нього є повна інформація про наші печери. І ми поїхали з ним спочатку до села Іванград, пробралися туди з великими труднощами. Я все-таки там занурився, перевірив, подивився. Ми туди їздили кілька разів. Іванградська штольня на 90% знаходиться над поверхнею води і лише на 10% затоплена. Там ходять, проводять екскурсії, катають на човні по напівзатоплених місцях, там прозора вода, дуже красиво. Природно, ми пірнали, видимість там - до 15 метрів. Іванград вразив, але хотілося чогось більшого. І я наполягав поїхати до Зайцевого, де розташована штольня Воєнведська, але проблема була у тому, що ми не знали, як туди потрапити», – розповів Роман.
І тоді вони зв'язалися з Володимиром Веселкіним - головою Зайцевської військово-цивільної адміністрації, який і дозволив приїхати.
«Ми приїхали, я занурився, перевірив – "ходовики" на місці, але отвір, в який ми залазили, був як нора - дуже вузький, небезпечний через те, що туди було важко забратися і зверху стирчав гострий гіпсовий камінь. Я поки заліз, обдер все своє обладнання, балони і сам трохи обдерся. І кожного разу, коли занурювався туди, це супроводжувалося такими муками. А оскільки я сам за освітою будівельник, у мене виникла ідея розкопати глибше і зробити нормальний вхід. Це було спонтанно, ніяких довгострокових планів у мене не було. Ми з сином і розкопали цей вхід, залучили для цього ще одну людину. В результаті ми зробили більш зручний вхід. Одного разу ми приїхали і виявили сліди відвідування печери іншими людьми. І ми занепокоїлися, що місцеве населення може туди полізти, особливо діти, і потонути, оскільки затоплена печера – не відкрита водойма, це пов'язано з великою небезпекою. Ми зателефонували Веселкіну і запитали дозволу поставити двері на вхід до печери. У підсумку ми поставили там двері і зробили ще сходинки», – розповідає Роман.
За його словами, згодом виникла ідея зробити платформу для зручності занурення. І вони зробили цей поміст, поставили там лавочки, стіл, окультурили вхід. Також зробили освітлення від акумуляторів.
Після цього почали запрошувати сюди дайверів. Спочатку приїхали хлопці, які були тут 7 років тому. Вони пройшли по своїх маршрутах, сказали, що все на місці. А далі виникла ідея: а чому б не проводити в цих місцях курси.
«Оскільки я став інструктором і відчуваю в собі сили і бажання когось чогось цікавого навчити, то дав оголошення і запросив інших інструкторів. І тепер вони приїжджають, вільно заходять, привозять своїх студентів, занурюються тощо. Отже, це місце стало такою собі навчальною базою. Оскільки на сьогодні законодавчо не передбачено, щоб підземні закинуті штольні якось за кимось закріплювалися або реєструвалися, то ми просто приїжджаємо і пірнаємо».
Роман повідомив, що наразі вони вже створили громадську організацію, зареєстрували її як "Центр спелеологічних і підводних досліджень "Донбас". І оскільки це вже юридична особа, то можна офіційно звертатися до глави ВЦА і просити, щоб це особливе місце зберегти, щоб його не зруйнували.
Унікальне місце
«Тому що сьогодні дуже складно пояснити чиновникам, що це унікальний для України об'єкт, єдиний в країні на сьогодні, – підкреслює Роман. - На жаль, у нас такі об'єкти тримаються лише на ентузіастах, а там постійно треба щось робити, підтримувати все у гарному стані. Ось я, наприклад, щотижня виділяю 2-3 години на занурення – це час, який я знаходжуся під водою для того, щоб щось там зробити. Нещодавно перекладав один з маршрутів, міняв старі мотузки на нові, більш товсті, встановлював стрілки, вказував відстань. Так вже пройшов і позначив 270 метрів маршруту. Виявив, що там є ще якийсь простір, оскільки цей маршрут веде на другий вільний вхід з води. Тобто це наскрізний маршрут, бо там кілька рудників, з'єднаних між собою. Глибина цих маршрутів - в районі 7-8 метрів, а найбільша - 20 метрів», - пояснює Роман.
Він розповів, що вони взагалі дійшли там до старого маршруту, де була стара штольня – приблизно в 800-900 метрах від входу вже йдуть криві ходи, обвалені, завалені, це якась старовинна частина. Там треба вже йти або з великою кількістю балонів, або на спеціальних підводних буксирувальниках.
«Далі почалися космічні пейзажі з величезними, на одну-дві тонни, валунами, за ними величний каменепад з невеликими проходами. Від шахтних просторих тунелів не залишилося й сліду...», - ділиться враженнями Роман від одного з занурень.
Загалом під водою у печерах тут йдуть довгі ходи, іноді широкі, лежить каміння велике, є місця, де багато каміння – напевно, там колись були або сильні обвали, або, можливо, бойові дії велися близько, були вибухи. Але стеля тут досить міцна, плюс тут завжди був доломіт (мінерал – ред.). У цій місцевості гіпс завжди покритий доломітом, який захищав його від вимивання, вилуговування, тому цей природний купол – дуже міцний. Взагалі, сухі частини печери більш схильні до руйнування, ніж заводнені.
«Я проходив тут маршрут, він красивий в плані печерного дайвінгу, це практично місячна поверхня, дуже все цікаво. А мені є з чим порівняти. Зрозуміло, що мексиканські печери красивіші, але ці – наші, рідні. Унікальність наших підводних печер у тому, що такі маршрути зібрані в одному місці і дозволяють пройти практично всі курси навчання, аж до так званих технічних печерних. Це такий майданчик для навчання, цим місце й унікальне. Тут ми маємо печерний об'єкт протяжністю близько 1 км. Взагалі, для навчання печерному дайвінгу в Україні більше подібних місць немає ніде. Є одеські затоплені катакомби, і в них намагалися проводити курси, але вони сильно відрізняються – це прямі тунелі, вузькі, для проходу тільки однієї людини. Ще були такі в Криму, але зараз вони недоступні, – розповідає Роман, – у нас же печери більш підходящі, але їх, звичайно, треба розвивати ще – прокласти серйозні маршрути, зробити більш міцні і безпечні стаціонарні такі "ходовики". Для кваліфікованих печерних дайверів вони безпечні, а для новачків - поки ні. Вода в печерах у нас - 7 градусів за Цельсієм, ця температура практично постійна, і з глибиною змінюється приблизно на один градус».
Мрії та цілі
Роман Ованесов зазначив, що у своїх мріях бачить ці затоплені штольні на Донеччині туристичним об'єктом для навчання дайверів з України і, можливо, з країн ближнього зарубіжжя.
Тут, якщо людина пройшла курси, її можна реєструвати у міжнародній системі, і вона отримує необхідні документи через Інтернет. Тобто, людина проходить тут курси і може стати повноцінним дайвером – спочатку звичайним, а потім печерним. Тому і курси розписані, є ціла лінійка - для звичайних дайверів, а також для технічних. Перші потім літають, наприклад, до Єгипта раз на рік, пірнають і дивляться рибок там, а другі занурюються в кар'єри, на глибину 40-60 метрів, а у нас в Україні є кар'єри навіть до 90 метрів. А інші дайвери стають печерними. Але звичайного дайвера, наприклад, ніхто не пустить в печери у Мексиці, там законодавство не дозволяє таким пірнати.
Роман розповів про свої курси: «Платні курси, які я проводжу, дають можливість людині отримати певні навички, і коштує це відносно недорого, значно дешевше, ніж платив я у Домінікані. В останніх прайсах я написав, що для мешканців східних регіонів України даю знижку 20%».
Раніше інструктори кейв-дайвінгу з України проводили свої курси за кордоном. Вони починали тренування в басейні, потім в кар'єрах, і вже після разом зі студентами вирушали, наприклад, до тієї ж Мексики, Албанії або до Будапешта і там завершували навчання. Але треба було у будь-якому разі їхати зі своїм тренером за кордон, зараз у них з'явилася можливість робити це в Україні.
Роман зазначає, що ставить перед собою два завдання – по-перше, обстежити Воєнведську штольню далі, прокласти "ходовики" і зробити її безпечною, і по-друге – запрошувати сюди українських дайверів-печерників, які хочуть, але не можуть через карантин поїхати за кордон. Нехай приїжджають і пірнають тут. Це значно дешевше, ніж у Мексиці.
Печерний дайвінг є безпечним
Роман підкреслив, що всі протоколи дій печерного дайвера прописані кров'ю тих, хто не повернувся. Він згадав Шека Екслі - спелеодайвера, одного з піонерів підводних занурень у печерах, автора низки рекордів і винаходів у дайвінгу. Екслі написав книгу "Основи безпечного плавання з аквалангом у печерах. Абетка виживання", яка була опублікована у 1979 році. У ній він сформулював основні правила безпеки під час занурень у печерах. У книзі розібрані всі помилки, яких припускалися печерні дайвери.
Сьогодні можна з упевненістю сказати, що печерний дайвінг є безпечнішим навіть за керування автомобілем. «Я вважаю, що за належної підготовки печерний дайвінг – це абсолютно безпечне і захоплююче заняття», – переконаний Роман.
Дайвінг вважається спортом, хоча, на жаль, у деяких країнах ним не визнаний. А в Україні, наприклад, немає Федерації підводного плавання з аквалангом. Та й точок занурення у нас не так багато: в Одесі, кілька на кар'єрах, ну, і ось з недавнього часу – в печерах на Донеччині.
Олена Колгушева, Донецька область
