Виповнилося сто років з дати приняття історичного документу в історії Української лержави – прийняття Акту Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. Давайте відтворимо ті далекі події.
Злука українських земель – акт проголошення об'єднання Наддніпрянської (Великої) України і Західно-Української Народної Республіки (Галичина, Буковина та Угорська Русь) в єдину незалежну Українську Народну Республіку. Відбулася 22 січня 1919 р. в Києві на Софійському майдані.
Бурхливими і драматичними були революційні події на західноукраїнських землях. Австро-Угорщина, “клаптикова імперія”, до складу якої вони входили, зазнала поразки у світовій війні і розвалилася. Тут перемогла демократична революція. 18 жовтня 1918 року виникла Чехословацька держава, 29 жовтня – Югославія, 7 листопада 1918 року було проголошено створення Другої Речі Посполитої – Польщі (1918-1939 рр.). Відновлення польської держави привело до конфронтації з західними українцями, на землі яких поляки дивились як на власні, бо до 1772 року вони входили до складу Першої Речі Посполитої (1569–1795 рр.). Українці ж мріяли про створення самостійної соборної (об’єднаної) держави на всіх етнічних територіях.
31 жовтня 1918 року у Львові група молодих українських офіцерів і солдатів австрійської армії на чолі з капітаном січових стрільців Дмитром Вітовським захопила центральні установи, підняла жовто-блакитний прапор і проголосила про переобрання влади. Активісти українських політичних партій, громадських організацій, депутати австрійського парламенту утворили Українську Народну Раду (парламент), обрали Державний Секретаріат (уряд) на чолі з Костянтином Левицьким і 13 листопада урочисто проголосили Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Але поляки її не визнали і почали збройну інтервенцію.
Дмитро Вітовський. Міг би стати видатним політичним діячем України. Але загинув у авіакатастрофі, маючи всього 31 рік.
Вже 22 листопада 1918 року польські війська зайняли Львів. Однак державне життя ЗУНР продовжувалося. У кінці листопада було проведено вибори до парламенту, на яких було обрано президентом ЗУНР Євгена Петрушевича, сформовано центральні і місцеві органи влади, суд і фінанси, а також боєздатну, майже 100-тисячну Українську Галицьку Армію (УГА).
Євген Омелянович Петрушевич (1863-1940 рр.) – український громадсько-політичний діяч, доктор права. Член Народного комітету УНДП. У 1907-1918 рр. – депутат галицького крайового сейму. Під час Першої світової війни 1914-1918 рр. – член Головної української ради та Загальної української ради. У 1917-1918 рр. – голова Української парламентарної репрезентації в австрійському парламенті. 13 листопада 1918 р. як президент Української національної ради, проголосив створення на українських землях Австро-Угорщини української держави. Після проголошення 22 січня 1919 р. акту злуки ЗУНР і УНР став членом Директорії УНР, а з червня – уповноваженим диктатором ЗУНР. З листопада 1919 р. – в еміграції. Помер та похований у Берліні.
Навесні 1919 року вона перейшла у контрнаступ проти польських військ (Вовчухівська офензива), але зазнала невдачі. Поразкою закінчилася і Чортківська операція влітку цього ж року. Поляки окупували майже всю Західну Україну і Антанта санкціонувала цю окупацію.
Таким чином, після радянсько-польської війни 1920 року, за умовами Ризького миру (1921 р.), Галичина і Західна Волинь переходили до складу II Речі Посполитої і тільки в 1939 році вони будуть возз’єднані з УРСР. У листопаді 1918 року Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття Версальська конференція у 1919 році передала Чехословаччині.
В той же час Директорія затвердившись в Києві фактично стала вищим виконавчим органом УНР. 26 грудня 1918 року вона видала “Декларацію”, за якою відновлялися усі закони періоду Центральної Ради, зокрема про націоналізацію землі та передачу її селянам, 8-годинний робочий день, грошову систему, громадянство і адміністративний поділ УНР на “землі”. Для посилення своїх позицій Директорія у кінці січня 1919 року скликала “Трудовий конгрес” своєрідний парламент, який затвердив акт “Злуки” – об’єднання УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року.
До того Ініціаторами об'єднавчого руху виступили Українська Національна Рада та Директорія УНР, які ще 1 грудня 1918 року уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох республік в одній державі.
А уже 3 січня 1919 року Українська Національна Рада у Станіславі прийняла ухвалу про злуку і надала повноваження своїй делегації завершити процес оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з'єдинення не було між нами двох думок».
22 січня 1919 р. Із спогадів учасника тих подій:
“Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно задекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати.
Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство.
Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський. Незабаром поперед війська стали нові шереги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з'явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: Слава українським Героям! Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков.
Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Її правив єпископ черкаський Назарій. На майдані стає дедалі тісніше. Займають свої місця члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати.
О дванадцятій під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.
У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під'їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками.
Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а профессор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець.
Наступного дня почав роботу Трудовий Конгрес. Першим на порядку денному було прийняття Акта Соборності, і на знак цілковитої згоди депутати повставали з місць, аплодуючи.”
Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951 рр.) – політичний і державний діяч, письменник. Народився в с. Веселий Кут на Херсонщині. Навчався в Єлизаветградській гімназії, а також на юридичному факультеті Київського університету. Був одним із організаторів РУП. З утворенням УСДРП у 1905 р. увійшов до складу її ЦК і редагував партійний орган – газету “Боротьба”. 1903 р. Винниченка заарештували за революційну діяльність, виключили з університету. У боротьбі за утвердження національної державності посів одне з чільних місць. У 1917 р. – член Української Центральної Ради, заступник її голови, голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Він – автор (або співавтор) багатьох декларацій і законодавчих актів УНР. У 1918 р. – голова Українського національного союзу, Голова Директорії УНР. Як політик, В.Винниченко часто змінював лінію поведінки і за це зазнавав нападок як зліва, так і справа. Дотримуючись марксистських поглядів, водночас схилявся до лібералізму та гуманізму. Ворогом народу його оголосили 1921 р., після того, як В.Винниченко, котрий бачив Україну соціалістичною, але неодмінно незалежною, опублікував памфлет “Революція в небезпеці”, в якому відверто критикував компартію.
Ситуація, в яку потрапила Директорія УНР, була дуже вкрай несприятливою. Всередині її послаблювали безкінечні суперечки між її поміркованими (С.Петлюра) і лівими (В.Винниченко) частками, щодо шляхів і цілей розбудови держави – національне визволення чи соціалістична революція за російським взірцем. Ззовні держава була оточена ворожими військовими силами: з півночі почався другий наступ більшовиків, з південного-сходу загрожувала “біла” Добровольча армія А. Денікіна, за спиною якої стояла Антанта, з заходу тиснули поляки Ю.Пілсудського. Це був дійсно справжній “ трикутник смерті”, вирватися з якого Україні забракло сил. Так, 6 лютого 1919 року більшовики вдруге захопили Київ і Директорія переїхала до Вінниці, звідки намагалася створити новий фронт проти червоних військ. 9 лютого В.Винниченко подав у відставку і емігрував, а Директорію очолив Симон Петлюра. Навесні 1919 року ситуація в Україні дещо поліпшилася. Деморалізовані французькі війська, які з грудня 1918 року знаходилися на Півдні України, примушені були повернутися додому, а більшовицький режим скомпрометував себе політикою воєнного комунізму” з його “продрозкладкою” і здирливими реквізиціями, які обурювали селян. Вони стали схилятися на бік Директорії і поповнювати Наддніпрянську армію УНР, до якої приєдналася і сильна УГА, і повстанські отамани Данило Зелений та Матвій Григор’єв.
Більшовикам прийшлося вести боротьбу на два фронти: на південному сході проти Добровольчої армії А.Денікіна, яка захопила Донбас і просувалася до Харкова та Києва, і на Правобережжі, де почала наступ на Київ та Одесу армія УНР. 31 серпня війська Директорії зайняли Київ. Але в той же день сюди прибули і денікінські частини. Командування української армії, намагаючись найти порозуміння з “білими” для боротьби проти спільного ворога – більшовиків, наказало своїм військам залишити Київ і відступити на Поділля. Однак А. Денікін – прихильник “єдиної і неділимої” Росії – відкинув пропозиції союзу і розпочав воєнні дії проти військ УНР. Це згубне рішення послабило армію під час наступу на Москву і було одним з факторів його поразки.
Восени 1919 року ситуація в Україні кардинально змінилася. Червона армія розгромила денікінців і відновила радянську владу. Це був третій наступ більшовиків на Україну. В результаті страшної епідемії тифу українська армія втратила до 70% складу і опиратися червоним військам була вже в невзмозі. Тому у грудні 1919 року було вирішено перейти до партизанської форми боротьби у тилу більшовиків. Почався перший Зимовий похід військ УНР під командуванням Юрка Тютюнника. С.Петлюра відправився до Варшави, сподіваючись на допомогу Польщі і Антанти, а лідер ЗУНР Є. Петрушевич, не поділяючи намірів С. Петлюри, у Відні сформував український уряд у вигнанні (екзилі).
Про Акт Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. було надовго забуто. Тільки в 1939 році у Карпатській Україні відбулося перше офіційне святкування свята Соборності. За радянської влади про Акт Злуки згадувалося тільки в негативному контексті.
Сергій Євсеєнко, кандидат історичних наук, доцент. Бахмут.
