Історія наших родин складається з багатьох доль - батьків, дідів, родичів. Вони дивляться на нас зі старих портретів і нагадують про те, що були, існували - жили, кохали. І воювали, бо на долю кожного покоління приходилася своя війна, як на нашу - сьогодні. І та давня війна досі нагадує про себе. І незважаючи, що у якійсь сусідній країні невдячний її лідер дозволив собі сказати, що під час тієї війни можна було б обійтися без українців, час, історія і добрі люди нагадують - ні, не можна. Воювали чесно, гідно і гинули, як герої. Дмитро Вершинін з Кропивницького і вся його родина раптово отримали вісточку з минулого: знайшлися сліди його двоюрідного дідуся, який під час Другої світової був льотчиком і згибів десь на фронтах. Але ось - через десятки років - повернувся. Розповідь Дмитра Вершиніна показова у сьогоднішніх реаліях. І наповнена світлою печаллю.
Цю світлину пам'ятаю змалечку. Вона неодмінно була присутня в хатах моїх двоюрідних бабусь. У них теж, як колись в багатьох сільських хатах, фотокартки, що вважалися найціннішими, висіли на стінах, по кілька в одній рамі під склом.
Микола Дмитрович ДЯЧЕНКО
Тож знав, що зображений на ній гарний молодий чоловік - то дід Микола, рідний брат моєї бабусі, маминої мами. Та відомо про нього було лише те, що був він військовим льотчиком і зник безвісти під час Війни, - саме такою, з заглавної літери, була вона у нашому сприйнятті.
Як згодом дізнався, за ті світлини маємо завдячувати іншому нашому дідові, молодшому брату діда Миколи - Степану, теж військовому льотчику, якого усі ми - і дорослі і діти - надзвичайно любили за його безмежні доброту і лагідність. Важко повірити, що на рахунку Степана Дмитровича за час Другої світової війни назбиралося знищених ним 13 ворожих літаків.
Останній на правій стороні світлини - Степан Дмитрович ДЯЧЕНКО. Фото знайдене у просторах інтернету
Брати Степан та Микола ДЯЧЕНКИ
Він же свого часу, маючи неабиякий художній хист та захоплення фотосправою, власноруч перетворив чорно-біле зображення свого старшого брата у кольоровий фотопортрет.
І саме цей фотопортрет діда Миколи два роки тому можна було побачити у випусках новин на деяких російських телеканалах. А сталося тоді, в передостанній день лютого 2016 року, майже неймовірне.
Краснодарським пошуковцям на місці ймовірного падіння літака, визначеного за розповідями місцевих старожилів та свідків жорстоких повітряних боїв на Кубані 1943 року, вдалося виявити уламок двигуна винищувача Як-1Б з вибитим на ньому номером. Тож коли за кілька днів на тому місці вони проводили вже повноцінні розкопки, ім'я пілота завдяки знайденому уламку з номером теж було вже визначено за допомогою архівних документів.
Уламок двигуна з номером, завдяки якому було визначено ім'я загиблого пілота винищувача. Світлина з сайту http://kubplazdarm.tuapse.ru
Загиблим льотчиком винищувача і виявився Микола Дмитрович Дяченко - мій дід, якого 73 роки ми вважали зниклим безвісти, і останки якого теж були виявлені на місці розкопок.
Народився Микола Дяченко 1915 року у селі Оситняжка, яке знаходиться за якихось 25 кілометрів від теперішнього Кропивницького, до недавнього - Кіровограда, а тоді місто називалося Єлисаветград. Після завершення навчання у Конотопській військовій авіаційній школі пілотів з 1940 року служив у Далекосхідному військовому окрузі тодішнього СРСР. 28 квітня 1943 року Микола Дяченко не повернувся з бойового завдання...
В архівних документах - донесеннях про безповоротні втрати, які вже є у вільному доступі в мережі, я виявив одну прикру деталь, яка свідчить про причини нашої нездатності сповна оцінити масштаби іншої трагедії радянської доби. В таких донесеннях обов’язково вказувались імена та місце проживання батьків або інших членів родини загиблих.
Так от, у відомостях про Миколу Дяченка зазвичай вказували ім’я його батька і мого прадіда Дмитра Петровича Дяченка, який, згідно тих документів, жив у рідній Оситняжці. Насправді ж батька Миколи Дмитровича на той час вже десять років як не було серед живих. Він помер від голоду на руках молодшого брата Миколи, п’ятнадцятирічного на той час Степана, у чорному 1933-му...
Степан Дмитрович Дяченко під час відвідин рідного села Оситняжка Кіровоградської області 29 грудня 1945 року - у колі моїх рідних дідуся з бабусею - його рідної сестри, та своїх племінниць - моїх тіток. Першою з лівої сторони світлини, праворуч від бабусі, є моя мама. Світлина з родинного фотоархіву
Про те ж, що Микола Дмитрович був одружений, ми дізналися лише тепер, коли пошуковцям вдалося знайти його сина у Томську. Остання обставина і "дозволила" російським ЗМІ назвати тепер нашого діда Миколу "томським льотчиком". Хоча навряд чи він бував колись в тому місті. Адже за архівними документами його дружина, Герасименко Таісія Дмитрівна, теж проживала на Далекому Сході - на одній з станцій БАМЛагу Магдагачі, тепер це селище в Амурській області. Як вдалося виявити небайдужим амурчанам, саме звідти магдагачинським військоматом Миколу Дяченко й було мобілізовано. Туди ж надійшов документ, що свідчив про його зникнення безвісти.
Ось такою несподіваною для нас виявилася географія життєвого шляху сільського хлопця, який народився в степах центральної України, навчився льотній справі у Конотопі, служив на Далекому Сході, і загинув у 28 років у повітряному бою на Кубані. Можливо, через той обшир, який встиг охопити дід Микола за своє коротке життя, мені й запав наглибше у серце один знімок з місця розкопок падіння його літака, де зображено фрагмент прибору, що визначав швидкість.
Знайдений під час розкопок 12 березня 2016 року фрагмент приборного пристрою на місці падіння літака-винищувача Як-1Б лейтенанта Миколи Дяченка
Та повернувся Микола Дяченко з тієї війни не на свою батьківщину, на жаль, а саме у Томськ. Такою була воля його сина та онуків. 21 червня 2016 року знайдені краснодарськими пошуковцями останки Миколи Дмитровича було урочисто поховано на меморіальній дільниці томського кладовища "Южное".
Марно було очікувати від російських ЗМІ хоч якоїсь згадки про українське походження Миколи Дяченка. Окрім найперших повідомлень початку березня більше ніде і ніколи місце народження діда Миколи не згадувалося. Його називали то "томчанином", то "амурчанином", то просто "сибіряком".
Тому дуже зворушливою несподіванкою став знак уваги, який виявила мешканка Томська Ася Шулбаєва. Ця смілива жінка від самого початку агресії своєї держави проти України публічно виступала із зверненнями та акціями із її засудженням. Однією з таких акцій став її одиночний пікет наступного ж дня після урочистого поховання останків Миколи Дяченка. Після цього пікету, про який я випадково дізнався коли шукав інформацію про церемонію, я й познайомився із Асєю Федорівною, знайшовши її сторінку у Фейсбуці. А в травні 2017 року Ася Шулбаєва надіслала мені кілька світлин з її відвідин кладовища "Южное". Саме завдяки їй та її друзям-однодумцям на місці останнього спочинку Миколи Дяченка у Томську з'явився український прапорець.
Власне, такий прояв не був вже надто несподіваним. Я мріяв про нього, хоч і не смів сподіватися. Мені дуже хотілося якимось чином наблизити голос з рідної землі діда Миколи до місця його останнього спочину, дати знак, що ми усі, вся наша велика родина, пам’ятали і пам’ятаємо про нього.
Дуже вдячний пані Асі за цей вчинок, а пошуковцям - за повернення людини, яка вважалася втраченою безповоротньо...
Дмитро Вершинін, Кропивницький, InfoKava
