Сьогодні виповнюється 80 років Василю Стусу, правозахиснику і дисиденту, рідкісного поетичного таланту людині, якого - тільки за те, що він любив Україну, радянська влада відправила до в'язниці. Він прожив на світі всього 47 років, але залишив слід в історії України - на віки.
Василь Стус народився в селі Рахнівка на Вінниччині, але з трьох років жив в Донбасі, де розквітав його талант і кувалося переконання в тому, що в України забрали право говорити рідною мовою. Йому не простили нічого: ні міцніючої поетичної сили, ні вільної думки, ні боротьби за право бути українцем.
Одного разу він написав: "До січня 1972 року я був українофілом. Мордовія мене зробила УКРАЇНЦЕМ. Тепер мені байдуже, як мене називатимуть: націоналістом чи шпигуном, чи зрадником. Я знаю своє: занадто катастрофічне духовне існування мого народу, щоб можна було сидіти, склавши руки".
Він міг би ще бути живий. Але його вбили.
ВАСИЛЬ СТУС
переклад з української Олександрини Кругленко, InfoKava
* * *
Господи, гніву пречистого
благаю — не май за зле.
Де не стоятиму — вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене від біди вберегти.
Господи, гнева пречистого,
сердцем молю, – не держи.
Всюду, где нужно, - выстою.
Спасибо за то, что жил.
Жизнь мою, пусть надеждой,
Я продолжаю в веках.
Мысли мои по-прежнему
Воспринимают всё так,
как меня мама учила
в часы расставаний и встреч.
Так что, не зря не случилось
меня от беды уберечь.
* * *
Верстаю шлях — по вимерлій пустелі,
де мертвому мені нема життя,
за обріями спогаду — оселі
ті, до котрих немає вороття.
А все ж — бреду, з нізвідки до нікуди,
а все ще сподіваюся, що там,
де кубляться згвалтовані іуди,
мале є місце і моїм братам.
Побачити б хоч назирці, впівока
і закропити спраглий погляд свій.
Зміїться путь — вся тьмяна, вся глибока,
і хоч сказися, хоч збожеволій.
Бо вже не я — лише жива жарина
горить в мені. Лиш нею я живу.
То пропікає душу Україна —
та, за котрою погляд марно рву.
Та є вона — за міражів товщею,
там, крізь синь-кригу світиться вона
моєю тугою, моєю маячнею
сумно-весела, весело-сумна.
Тож дай мені — дійти і не зотліти,
дійти — і не зотліти — дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
упасти зерням в рідній борозні.
* * *
Торю свой путь по вымершей пустыне,
где мёртвому мне жизни больше нет.
За горизонтом памяти доныне
все те, к кому давно забыт и след.
А всё ж – бреду, куда-то ниоткуда,.
а всё ж надеюсь на благую весть,
что в том краю, где мечутся иуды,
хоть малое для братьев место есть.
Увидеть бы, хотя бы на мгновенье,
утешить взгляд, пусть дальше – только тьма.
Змеится путь, и нет отдохновенья,
и хоть взбесись или сойди с ума.
Ведь я – не я, лишь искорка живая
горит во мне. Лишь ею я живу.
Мне душу Украина обжигает –
та, о которой грежу наяву.
Но есть она – за миражей стеною,
сквозь сини льдов - сиянья забытьё,
сквозь бред ночной, моей души тоскою
я слышу смех и горький плач её.
О дай, судьба, дойти - мой путь очерчен,
сквозь мрак и бездну – в путь, к родной гряде.
Позволь же мне, о свет мой предвечерний,
зерном упасть в родимой борозде.
* * * Б.
Посоловів од співу сад
од солов’їв і од надсад
і од самотньої свічі
і од тяжких зірок вночі
а ген за плотом висне дим
проклятий місяцем рудим
І світло випурхнуло птахом
і розплатало два крила
над віковим страпатим страхом
жалкого як голки зела
Повстань і ти на два світання
на два сполохані вогні
аби отут на однині
пізнати тьми розкошування
і світло як вода з криниці
на віти порснуло пругкі
де як видіння полохкі
стрибали золоті жар-птиці
Диміли ружі. З того раю
радів я згублений в світах
що тут по звомплених зірках –
сам і смеркаю і світаю.
* * * Б.
Посоловел от пенья сад
от соловьёв и от надсад
от одиночества свечи
тяжёлых, плотных звёзд в ночи
а за плетнями – дым стеной
он проклят рыжею луной
И птицей сонной свет взметнулся
и распластал свои крыла
колючим страхом встрепенулся
в траве, разящей, как стрела
Восстань и ты на два рассвета
на два испуганных огня
чтоб тьму познать при свете дня
наедине с собою где-то
и яркий свет водой криницы
плеснул, где тень мечты дрожит
где, как в пустыне миражи
сияли золотом жар-птицы.
Дымились мальвы. В том раю
Я счастлив был своей судьбою
Что здесь, под горестной звездою
И свет и тьма - всю жизнь мою.
* * *
Ще й до жнив не дожив,
в полі жита не жав.
Досі — не долюбив,
і не жив, і не жаль.
Що життя — то хіба
твоя сутня межа?
Смерть заріже раба,
і нехай — без ножа.
Але жити — замало.
Боротись — умій,
щоб нащадок твій змалку
бува не знімів.
Не знімів на уста
і на вуха не зглух.
Хай помреш!
Та за нами
останеться рух.
Згинем — хай!
Хай — ославлені.
Хай — не біда,
вікова чортопхайка
наближує даль.
По роках, по кістках,
по обмерзлих гробах
витрамбовує повінь
для річища шлях.
А до жнив не дожив,
в полі жита не жав,
і замало любив —
то, їй-богу, не жаль.
* * *
До косьбы не дожил.
Рожь на поле не жал.
Не по полной любил
И не жил, и не жаль.
Разве жизнь и судьба -
Между сутью – межа?
Смерть зарежет раба -
Ну и пусть – без ножа.
Только жить – это средство,
Ты – бороться сумей,
Чтоб потомок твой с детства
Сердцем не онемел.
Не утратил бы голос -
Стал беззвучен и туп.
Пусть умрёшь,
Но за нами
Пусть другие пойдут.
Сгинем – пусть!
Оклевещут?
Не беда и не жаль!
Время движет тележку,
Приближает нам даль.
Там, где кости и годы,
И гробы глубоки,
Половодье проводит
Русло новой реки.
А что рожь не косил,
И что жатвы не знал,
И так мало любил,
То, ей-Богу, не жаль…
* * *
Тільки тобою білий святиться світ,
тільки тобою повняться брості віт,
запарувала духом твоїм рілля,
тільки тобою тішиться немовля,
спів калиновий піниться над водою -
тільки тобою, тільки тобою!
Тільки тобою серце кричить моє.
Тільки тобою сили мені стає
далі брести хугою світовою,
тільки Тобою, тільки Тобою.
* * *
Только тобой белый святится свет,
только тобой ветви идут в расцвет,
сладкие, словно сон, запахи пашни – твои,
у малыша улыбка – только твоей любви,
песня цветом калины стелется над водой –
только тобой, только тобой!
Лишь о тебе сердце кричит моё.
Ради тебя в жизни силы есть на неё.
Через метель и бури дальше идти судьбой –
Только Тобой, только – Тобой.
* * *
Моє життя, мій Києве, прощай!
Прости мені оцю тяжку розлуку
і до побачення! Подай же руку
і витиши мою смертельну муку,
і твердості в убоге серце дай.
Дай віри, Києве! Моє життя!
Білоколонний, ти наснився ніби,
як вітражів багатобарвні шиби,
і вже пішла дорога без пуття
кудись у прірву, в смертну чорноту,
де сонце ледь ворушиться на споді.
Та виростає у красі і вроді
крилатий птах і клякне на льоту.
* * *
Вся жизнь моя и Киев мой, – прощай!
Прости мне эту тяжкую разлуку
и до свиданья! Дай на счастье руку,
уйми на миг смертельной силы муку,
и твёрдости душе убитой дай.
Дай веры, Киев! Жизнь и боль моя!
Белоколонный, ты приснился словно,
весь разноцветьем витражей наполнен,
но уплыли пути небытия
куда-то, в безвесть, злую черноту,
где солнца луч едва лишь в сердце выжжен.
Так птица, счастьем воли не обижена, -
Расправив крылья, гибнет на лету.
* * *
Утрачено останнi сподiвання,
Нарештi - вiльний, вiльний, вiльний ти.
Тож приспiшись, йдучи в самовигнання:
безжально спалюй дорогi листи,
i вiршi спалюй, душу спалюй, спалюй
свiй найчистiший горнiй бiль - пали.
Тепер, упертий, безвiсти одчалюй,
бездомного озувши постоли.
Що буде завтра? Дасть бiг день i хлiба.
А що, коли не буде того дня?
Тодi вже гибiй. Отодi вже - гибiй,
Простуючи до смертi навмання.
* * *
Утрачены последние надежды.
Свободен, наконец, свободен ты!
Поторопись, идя в изгнанье: прежде
Безжалостно сожги свои мосты.
Сожги стихи и письма, выжги душу
Чистейших, горних чувств – огнём дотла!
Упрямый, всё утратив, всё разрушив,
Уйди в безвестье, в бездомь без тепла..
Что завтра будет? Бог даст день и хлеба.
А вдруг не будет светлой силы дня?
Тогда и гибни. Вот тогда пусть - небыль,
Тогда и скажешь – не было меня.
