Несподівано в голову приходить спогад - кілька рядків з вірша. І раптом виявляється, що саме зараз день пам'яті Івана Франка. Ні, в цьому році некругла дата: він помер 101 рік тому, в 1916 році, на 60 році життя. Але згадувати його треба постійно: поета, письменника, публіциста, дослідника такого гатунку годі й шукати в Україні.
Франко – особистість планетарного масштабу, але навіть у нашій країні він до кінця не вивчений і не знайомий багатьом співвітчизникам, то що ж говорити про увесь світ?
Його називають великим українським поетом і письменником, і це дійсно так. Творча спадщина цієї люди настільки величезна, що дивуєшся, як могло таке відбутися, що за досить коротке життя він встиг зробити так багато: поезія, проза, драматургія, фольклорні дослідження… Він талановито перекладав з різних мов і видавав часописи, а ще ж займався просвітницькою діяльністю і політикою. При тому був людиною не дуже міцного здоров’я та жив важким і не дуже забезпеченим життям трударя-літератора, що, може й спричинило його досить ранню смерть.
Навіть не дуже цікавлячись його творами, ми їх знаємо з дитинства. Хіба не читали з цікавістю збірку казок «Коли ще звірі говорили», або історії про лиса Микиту, не жаліли хлопчика з оповідань про стару школу?
Йому завжди боліло людське життя, і тому з-під пера виходили повісті та оповідання, які жаринами пекли душу. Читати їх було, та навіть і є зараз, важко, бо вони відкривали той пласт життя українців, який завжди замовчувався у імперській Росії.
Академічна освіта, знання багатьох мов (Франко знав 14 мов і перекладав з 48 мов), широка обізнаність і політична активність, інтенсивна літературна діяльність – це був один бік його життя. Але був і інший – звичайний, побутовий, який не став тріумфальним. Та й просто спокійним і забезпеченим життя Франка ніколи не було.
Іван Якович Франко народився у присілку Війтова Гора у селі Нагуєвичі на Галичині. Родина була заможна. Батько, за професією коваль, був дуже вправною, а може й вельми талановитою людиною. Дружину собі взяв молоду – аж на 33 роки молодшу. Але родинне щастя було коротким: спочатку помер батько – хлопчику було 9 років, а потім, уже після повторного одруження матері, - пішла і вона із життя. Іванові було тоді 16 років. Але все ж у дитинстві йому пощастило, навіть незважаючи на втрати. Спочатку, малим, батько віддав розумну дитину вчитися, а потім допомагав вітчим – з ним дуже Франкові пощастило, і все життя він підтримував з чоловіком покійної матері приязні і довірливі стосунки. Коли померла мати, до хати прийшла мачуха, яка виховувала дітей свого чоловіка. Але на той час Франко вже відійшов від дому.
І батьки Івана Франка, і він сам хотіли, щоб отримана ним освіта була г’рунтовною, він старався вчитися і отримав дуже хорошу на ті часи освіту. Але саме тому, що вже не мав рідних батьків, з раннього часу почав підробляти репетиторством, а потім, все життя, - професійно заробляв літературою, хоча це була велика рідкість на ті часи, а може, і взагалі він був першим літератором такого рівня.
Коли ще був дуже молодим, захопився політикою, та так гаряче, що чотири рази був ув’язнений австрійською владою за соціалістичну пропаганду. Але все ж отримав вищу освіту, навчаючись спочатку у Львівському, а потім у Чернівецькому університеті. У студентські роки і почалася його спочатку журналістська, а потім літературна діяльність.
Працював дуже продуктивно і різнобічно. Видавався і видавав, бо пробував себе і у видавничій діяльності. Але це допомагало тільки, що називається зводити кінці з кінцями, а заможного життя у нього ніколи не було.
У житті Івана Франка було немало стосунків з жінками, але вони були чомусь гіркими і печальними. Цікавий матеріал з цього приводу минулого року опублікував сайт
Вісті Калущини, тому я не буду зупинятися на цій сторінці життя письменника. Скажу тільки, що у власному сімейному житті він мав у дружині хорошого друга і захисницю, яка народила йому трьох синів і доньку, а от коханої так в ній і не побачив, хоча вона кохала його усе життя. Але трагедія у сім’ї – загибель сина - спричинила психічний розлад, і півжиття дружина Івана Франка хворіла, а він переймався тим, бо камінь, який кидали у нього, попав у голову синові, і від цього хлопець, прохворівши декілька років, помер…
Писати, перекладати і займатись філологічними дослідженнями не переставав, хоча увесь час доводилося боротися зі злиднями, гострою ненавистю оточення, яке не розуміло його творчості і уподобань, владою, яка бачила у ньому революціонера и розхитувача законів. Та ще й хвороба – ревматоїдний поліартрит – покрутила суглоби, і останніми роками перед смертю він вже навіть погано міг вправлятися руками, не міг писати.
Історичні дані кажуть, що поховали Івана Франка у чужій вишитій сорочці - її дав батько Романа Шухевича, у благенькому піджачку, а могила була загальною – на шість домовин. Дружина якраз була у лікарні і проводити його не змогла. Геній української літератури, номінант на Нобелевську премію (всі вважають, що він би отримав її, якби не помер, а премія присуджується тільки живим) помер у страшенній бідності, потрібний тільки найближчим…
Сучасники вважали, що Іван Франко був безжально недооцінений. Я вважаю, що і зараз так є, тому що пам’ятники і найменування – то мало. Ті п’ять тисяч творів різноманітного направлення, що залишив Іван Якович за собою, чекають свого часу. Вже скільки дисертацій зроблено на його дослідженнях, але, мабуть, повністю не видана його літературна спадщина. Мені б хотілося, щоб з’явилися фільми за його творами – вони цікаві і сучасні, щоб виходили недорогі і яскраві дитячі книжки. Він вважався русином, але звертався до своїх сучасників, щоб називали себе українцями, бо не хотів ділити Україну на частини.
Ми маємо у своїй історії надзвичайну людину, не кожна країна може похвалитися таким величним талантом. І якщо його недооцінили сучасники, нехай це виправлять нащадки.
©Олександрина Кругленко, InfoKava.
