Пішов з життя поет Борис Олійник - значна фігура сучасної української літератури.
Про це повідомив на свой сторінці у Фейсбуці журналіст Михайло Маслій.
"30 квітня о 11 годині 45 хвилин на 82-му році життя після важкої і тривалої хвороби спочив у Бозі легендарний український поет Борис Олійник... Царство Небесне...
Колись він сформулював своє життєве і мистецьке кредо: ”Писати, як живеш, а жити, як пишеш”. Активною громадянською позицією Борис Олійник довів, що поет відповідає за все, що було до нього, що відбувається за його життя і що буде після нього", - написав Маслій.
Борис Іванович Олійник народився на Полтавщині, у селі Решетилівці 22 жовтня 1935року. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Працював журналістом у газеті "Молодь України", у журналі "Ранок",був відомим політиком, депутатом ще з радянських часів і за часів незалежної України. Любив і відстоював українську мову. Мав комуністичні переконання, але на схилі життя проголошував, що найголовніше в людині - совість і патріотизм. Незважаючи на свої переконання, мав свого часу багато неприємностей з КДБ, переважно, за позицію щодо Голодомору: він першим сказав про це у Кремлі у 1988 році. Талановитий поет, перекладач, краєзнавець. Герой України. Дуже багато віршів Бориса Олійника покладені на музику і стали улюбленими народом піснями.
В пам'ять про поета InfoKava публікує вірші Бориса Олійника - у оригіналі і російською мовою (переклад Олександрини Кругленко).
ПІСНЯ ПРО МАТІР
Слова: Борис Олійник
Музика: Ігор Поклад
Посіяла людям
літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -
і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! -
сполохано кинулись діти.
- Куди ж ви, бабусю? -
онуки біжать до воріт.
Та я недалечко...
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,
У сон поведе у казках?
- А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями
І срібло на травах,
і золото на колосках.
Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
чекали на нас край воріт.
Та ми переробим
усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю.
Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
Махнула рукою —
злетіли увись рушники.
"Лишайтесь щасливі",-
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.
ПЕСНЯ О МАТЕРИ
Посеяла людям
года свои ласковой рожью,
планету убрала,
тропе наплела спорышу,
детей научила,
как жить по велению Божью,
вздохнула легко
и тихонько пошла за межу.
- Куда же вы, мама?! –
встревоженно бросились дети.
- Бабуся, родная,-
внучата к воротам бегут.
- Да я недалёко –
там солнце не спит, да не светит,
пора мне, родные…
пусть внуки уж сами растут…
- Да как же без вас мы?..
Да что ж вы надумали, мама?
- А кто же нам сказки
И песни нам кто – перед сном?..
- Я вам оставляю
все радуги над журавлями,
всё золото поля,
серебряный дым над прудом.
Зачем серебро,
Не хотим ни его и ни злота,
лишь только бы вы
ожидали всегда у ворот.
А мы переделаем
вечную вашу работу, -
лишь только останьтесь,
пусть время нескоро придёт.
Она улыбнулась,
прекрасная светлая - доля,
рукой помахала
прощально своим рушникам.
- Счастливыми будьте! –
и стала задумчивым полем,
планетой и памятью
жизни своей
на века.
ЧЕКАННЯ
Десь він згубивсь у степах,
у вселенській завії.
Так от... пішов.
І по ньому — лиш вітер і сніг.
...Жінка скрадливо
ховає сльозину за вію.
Спиться законному.
Діти літають вві сні.
Так і тоді завірюха
крутила вороже...
Журно обняв:
«Ти ж чекай, — обіцяв:
— повернусь».
Ще й під вінцем
завмирало під серцем: «А може?..»
Суджений нелюб
кусав насторожено вус.
Роки миналися.
Діти та будні обсіли.
Все ніби втихло. Спливло.
Увійшло в береги.
Тільки ж, бува,
щось заторгає двері у сіни, —
Скинеться чайкою,
а за дверима — сніги...
Весни дарують жіноцтву
манливі замрії.
Будять притайне,
на грудях хвилюючи шовк.
Тільки вона — понад весни —
чекає завію
З білих снігів.
У які він востаннє пішов..
ОЖИДАНИЕ
Он потерялся в степях,
Во вселенской метели.
Так вот… Ушёл.
И за ним – только ветер и снег.
…Женщина прячет слезу,
Расстилая себе
и супругу постели.
Спится законному.
Дети летают во сне.
Вот и тогда –
закружились бураны враждебно…
Обнял с тоской:
«Ожидай, - обещал, -
возвращусь».
И под венцом
Замирала с печальной надеждой…
Рядом немилый
кусал настороженно ус.
Годы уплыли.
Лишь дети и серые будни.
Всё в колее. Поутихло.
Как будто вошло в берега.
Только, бывает,
Средь ночи
вдруг что-то разбудит –
Чайкой взовьётся,
а там – тишина и снега…
Стаей весенней
мечты потаённо взлетели,
Нежной волной
на груди колыхается шёлк…
Только она – через вёсны –
Стремится к метели,
к белым снегам –
он когда-то в снега
и ушёл…
ПОХВАЛА НЕПІДКУПНІЙ
Коли здалось, що все пішло
за доляр —
Земля і честь, могили й вівтарі,
Коли вже навіть провіщати долю
Взялись не звіздарі, а крамарі;
Коли здається, що саме повітря
Настояне на лжі, немов одвар,
Коли поет, як сутенер -
повію
Кладе під владу Аполлонів дар;
Коли вам чорне видає за біле,
Не кліпнувши,
зело писучий син,
І під стильовку стрижені
дебіли
Полюють на людей, мов на тварин;
Коли, здалося, світ дійшов
до скону,
І все людське убито до осердь, —
За невблаганним всеблагим законом
Приходить смерть.
Коса її надземної ограни,
З металу, непідвладному іржі.
Вона не загляда у табель рангів
На суднім рубежі.
Для неї всі однакової міти —
Король чи старець,
щедрий чи скупий —
Вона — остання
справедливість світу,
Яку нікому в світі
не купить:
Ні фарисею, що служив мамоні,
І Україну гнув на свій копил.
Ні злодію державному в законі,
Що навіть Зевса з челяддю купив.
І відступає туга з-перед серця,
І щастя молить: «Зупинися, мить!»
І варто жить, і прагнути
безсмертя,
Коли є смерть,
яку не підкупить.
ПОХВАЛА НЕПОДКУПНОЙ
Когда казалось,что ушли
за доллар
земля и честь,могила и алтарь,
а будущее предсказал народу
не звездочёт,а лавочник и тварь.
Когда сам воздух, кажется, пропитан
лжи испареньем, и отвар тот – пьют!
Когда поэты,словно сутенёры
талант свой,словно шлюху,
продают.
Когда вам врёт в глаза
с улыбкой милой и не моргнёт
зело писучий сын,
и под нулёвку бритые
дебилы
так на людей плюют,как на скотин;
и кажется – последнее мгновенье
для мира,
и убито всё в душе,
тогда по всеблагому повеленью
приходит смерть –
близка она уже.
Коса её – неведомой огранки,
металла, что не взять ни дням, ни рже,
она не смотрит в табели о рангах
на судном рубеже.
Она для всех одну представит меру –
царю и нищему,
скупцу и добряку.
Она одна лишь – справедлива в мире,
её одну не купит
на веку
ни фарисей, что отслужил мамоне
и Украину бросил на распил,
ни вор державный в попранном законе,
что даже Зевса с челядью купил!
И отступает боль в убитом сердце,
и счастье просит миг остановить.
И стоит жить и думать
о бессмертье,
пока есть смерть,
её – не подкупить!
переклад російською - Олександрина Кругленко
