У дитинстві, навіть якщо воно було зовсім недавно або дуже давно, майже всі співали одну смішну пісню з шаленим веселим мотивом: «На сонячніїй галявинці чомусь-то, чомусь-то, чомусь-то дуже рад, там коник був малесенький колінцями, колінцями, колінцями назад...»
Багато хто, напевно, згадав.
І ніхто з дітей навіть не підозрював, що виспівував пісню, без перебільшення, великого композитора. Звичайно, з іншими словами. Музика «Коника» була банально вкрадена, а пісня, справжня, називалася «Великі бульвари». Шансон, що став легендою минулого століття, з'явився в 1949 році, і заспівав його знаменитий французький співак Ів Монтан. Музика була написана Норбертом Гланцбергом ...
...землею батьків якого була Україна.
Дивно, але факт: музику цього чудового композитора знають в Україні практично всі, але мало кому відомо його ім'я.
Так, маленький хлопчик з невеликого затишного містечка Рогатин на нинішній Івано-Франківщині, який народився і перші роки життя провів на Галичині, через багато років стане відомим композитором, чию музику знатимуть, без перебільшення, всі, хто хоч коли-небудь слухав велику Едіт Піаф.
В офіційній біографії Норберта Гланцберга немає згадки про Рогатин - його батьківщиною називають баварське місто Вюрцбург. Але насправді саме тут, біля підніжжя Карпат, пройшли перші роки його життя, і саме тут він помітив, що музика «сміється і плаче». А потім, значно пізніше, коли напише найвідомішу свою пісню, розповість, що в ній звучать слов'янські мотиви.
Сім'я Гланцбергів була звичайною єврейською сім'єю, в якій батьки не шкодували сил на те, щоб у дітей було все, що потрібно і навіть трохи більше. І в надії на гарне життя вони і поїхали з Рогатина до Німеччини. Там народилася друга дитина - дочка Лізель.
У день, коли батько Норберта - в Баварії маленький Натан перетворився в Норберта за один день - був закликаний до лав солдатом Першої світової, в будинок привезли піаніно. Напевно, варто цей день вважати днем народження композитора Норберта Гланцберга.
Мелодії буквально переслідували його, а руки, здавалося, жили своїм життям на клавішах. У 14 років Норберт став відвідувати консерваторію, не будучи студентом. Йому дозволяли - навколишні бачили величезну обдарованість хлопчика.
Батько, який був дрібним торговцем, навіть не мислив, що його син, на якого він покладав стільки надій, займеться музикою. Він хотів бачити його лікарем, юристом, фінансистом. Але не помітити таланту дитини він не міг, хоча і побоювався, щоб його не наздогнала доля музиканта на весіллях.
Але підростаючий Норберт і сам не бажав ставати таким музикантам - перед ним уже лежав величезний світ музики, куди його кликав розквітаючий талант. Зовсім юним його запросили концертмейстером в Вюрцбурзький театр, він навіть зміг показати себе там як диригент. При цьому йому ще не було й вісімнадцяти років! Нескладний підліток зовні, він вже був зрілим музикантом.
А коли йому було 20 років, його запросили працювати в Аахенский театр, і ця удача стала початком його кар'єри композитора, який пише музику до фільмів, бо відкрила шлях до знайомства з багатьма знаменитими акторами, режисерами, музикантами. Про нього прихильно пишуть газети, фільми з його музикою радують публіку і відзначені критикою...
Все закінчилося в один момент. Фашистський шабаш 1933 року поклав кінець кар'єрі в Німеччині. Композитор був дуже відомий і талановитий, щоб його не помітили. І особисто Геббельс сказав: «Цей маленький галицький єврей Гланцберг злизує у молодих світловолосих композиторів масло з хліба».
Він був змушений тікати: квартирна хазяйка попередила, що його чекає гестапо.
Доля привела Гланцберга до Франції. Еміграція, та ще під час війни - гірка доля. Заробляти шматок хліба довелося будь-якими способами, навіть граючи для публіки в ресторанах, кафе, маленьких забігайлівках і кінотеатрах. Ось тоді і згадав Норберт побоювання своїх батьків...
Саме в цей час він зустрів Едіт Піаф, яка тоді співала на вулицях Парижа. Він побачив худеньке дівчисько, яке, як йому здалося, навіть толком не вміло співати. Але у дівчини був якийсь надрив, душа і бажання донести те, про що вона співає, слухачам. Так почалося їхнє знайомство, яке пізніше переплете їх долі найхимернішим чином.
Коли Гланцберг втік до Франції, його, як уродженця Польщі, чиєю територією тоді була Галичина, записали поляком. І закликали на війну - почалася Друга світова. Але він - музикант, пацифіст, знав, що війна для нього - просто крок в могилу. І ухилився від призову і знайшов притулок в центрі для біженців в Марселі.
Доля - така річ, що її не обійдеш. Саме в марсельське кафе, де любив бувати Норберт, зайшла Едіт Піаф. І треба було статися, що їй потрібен був музикант-акомпаніатор для запланованих гастролей. Вона запропонувала цю роботу Норберту.
Але все було не так просто. У захопленій німцями Франції шукали євреїв. Їх доля була зумовлена: депортація і концтабір в Німеччині. Норберт вже боявся навіть просто вийти на вулицю - там йшли облави. Едіт Піаф знайшла можливість заховати Гланцберга в замку графині Лілі Пастре. Він був там не самотній - там жили кілька діячів мистецтва, які склали своєрідний салон графині, вечори в якому прикрашали невеселі будні війни.
Едіт Піаф стала для Норберта подругою, коханою, партнером і рятівницею.
А після війни, коли Едіт Піаф постала перед «Комісією по чистці», Норберт Гланцберг і інші врятовані нею люди захищали вже її добре ім'я.
Щастя писати музику, бути живим і вільним співпало ще з одним: його батьки були живі. В останню мить перед арештом вони теж змогли втекти. Доля привела їх до Америки.
Слава Гланцберга росла. У 1949 році він пише музику до пісні «Великі бульвари». Її виконує шалено популярний тоді Ів Монтан, і пісня стає однією їх культових в 20-м столітті.
А Едіт Піаф раптом згадує про мелодію, яку ще в чорному 1942 році награв їй на фортепіано Норберт: «падам... падам... падам...» Вона звучить, як удари серця, вона скорботна, гірка і світла, вона переслідує співачку, яка до цього часу вже завоювала Францію. Слова до пісні пише поет Анрі Конте, і пісня в лічені дні стає популярною у всьому світі. Один раз - і більш ніж на півстоліття.
У 1950-х роках Гланцберг одружився. Не з єврейкою, з католичкою, вона теж була вихідцем зі Східної Європи. Народився син. Сім'я жила розміреним життям, якщо не брати до уваги, що композитора вже переслідувала по п'ятах слава: він написав музику до кінофільмів з Бріжит Бардо, Мариною Владі (це була знаменита «Чаклунка»), писав пісні і виступав.
Сім'я, після багатьох років шлюбу розпалася - син поїхав шукати долі в Англію, а дружина Маришка Мазурик - просто пішла. Хто знає, можливо, тому, що з генієм жити важко. А може, десь в душі у нього жив спогад про тяжкі та щасливі дні з «горобчиком» - Едіт Піаф? Ніхто не знає. Ніхто не скаже.
Він залишився один. Громадянин світу (він не мав громадянства тих країн, де жив, а країна його народження вже була іншою), самотній мандрівник на дорозі музики. В останні роки свого життя він побував в місті свого дитинства - Вюрцбурзі і навіть дав там концерт. Він писав єврейські мелодії, в які вплітав мелодії Карпатських гір - навіть веселі, вони мають мінорні ноти, як і єврейська музика. У 2001 році він покинув цей світ.
В Рогатині Норберт Гланцберг так і не побував, хоча, кажуть, подумував. Але ж без цього міста не було б такої сили пісень, мелодій і такої пісні, приспів якої стукає, як зранене серце, а душа плаче і сподівається. І коли ви будете слухати знамениту «Падам... падам... падам...», знайте, її написала людина, яка народилася в Україні.
©Олександрина Кругленко, InfoKava
