Український поет, прозаїк, публіцист, есеїст, перекладач Василь Піддубняк родом з Вінничини. Саме тут, 1951 року на хуторі (присілку) Червоний Кут Теплицького району в сім’ї робітника цукрозаводу і колгоспниці народився майбутній щирий і талановитий поет.
Романтична мрійлива вдача повела його до Одеси – філологічний факультет приморського міста був відправною точкою для багатьох українських митців – саме звідси вони торували свій шлях. Саме з Одещиною, а потім – уже на всі роки – з Херсонщиною пов’язала його доля.
Після закінчення Одеського держуніверситету у 1974 році почався шлях Піддубняка-журналіста. Працював кореспондентом і редактором радіо, газет Теплика (Вінниччина), Одеси, Кривого Рогу, директором видавництва «Степ» (Херсон), головним редактором альманаху «Степ», начальником редакційно-видавничого відділу видавництва «Наддніпрянська правда», власкором газет «День» і «Сільські вісті», «Голос України», Національного радіо України. Нині – власкор газети «Сільські вісті» у Херсонській області.
Василь Піддубняк першим із журналістів обнародував у пресі факти голодомору на Херсонщині («Жниво Молоха», газета «Ленінський прапор», 1989). У 1979 році став членом Національної Спілки журналістів України , а у 2001 – увійшов до Асоціації українських письменників.
- Коли ви почали писати вірші і що вони значать для вас у житті? Як взагалі прийшли в літературу?
- У літературу і журналістику входив із невеличкої ліричної поезії, надрукованої у районній газеті «Зірка» у 1965 р. Публікував різні замітки на робітничу тематику, іноді – вірші. Любов до красного чесного слова прищепила мені матуся, Віра Іларіонівна (до заміжжя Рудь). Кругла сирота, вона самотужки вивчилася читати, писати, складати вірші. Часто плакала над двома улюбленими книжками – «Кобзарем» і романом Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Крізь ті дорогі мені сльози дивився і дивлюся і я на світ, на людей, на соціальну несправедливість.
Батько, Григорій Васильович, який все життя працював на цукрозаводі молотобійцем, ковалем, машиністом ТЕЦ, книжками цікавився мало, правда, іноді цитував «Кобзаря», зате любив читати газети, в тому числі газетну літературу тих часів.
- Чи був, на перших порах, взірець, на кого б хотілося походити в творчості?
- Натхненниками моїми у ранній творчості були мати, Тарас Шевченко, мандрівні кобзарі і лірники, які тоді час від часу прибивалися до присілка чи то з Умані, чи то з Христинівки, дещо пізніше – Максим Рильський і Андрій Малишко. У них я навикав писати і громадянську, і любовну лірику. Таку, щоб душі людські розчулювала.
На тому й стою. Один із моїх друзів, гарний поет інтелектуально-іронічного світосприйняття, лауреат Шевченківської премії, ознайомившись кілька років тому з рукописом книжки «Храм», зауважив: «Така поезія зараз не модна…» І подумалось: «Виходить, що і Шевченко з Рильським уже не модні?..»
Віршувати продовжував, навчаючись в університеті, але друкувався мало, звіряючи написане з думками моїх старших друзів – Б. Нечерди, Вал. Мороза, В. Сагайдака… Два-три вірші присвятив «будовам віку», а от складати «паровози» так і не навчився.
Після публікацій у колективному збірнику «Вруна» і в збірці чотирьох авторів «Весняний ранок» (Одеське видавництвово «Маяк») подав новий рукопис. Але один із рецензентів рукопису біля рядка пейзажної замальовки «а обрій – золоте на синім» олівцем написав: «сумнівні кольори». І ця «безневинна» рецензентська репліка, а ще відмова від «пропозиції» КДБ поїхати в ролі журналіста на Олімпіаду-80 у Москву закрили мені шлях до книговидання. Став писати «у стіл». Іноді друкувався у газетах, використовував вірші у радіопередачах. І лише після того, як Україна стала незалежною, відкрив шухляду із пожовклими записниками…
- Які теми у творчості турбують більше за все?
- Найбільше болять мені теми духовної руйнації, що вразила суспільство, розповзлася по ньому метастазами, приблудившись від мегаполісів до колиски нації – села. Що таке простий люд, коли навіть священнослужителі все більше вдаряються у матеріальний і моральний блюд.
Отака «безневинна» переорієнтація людності призводить до агресії, ворожнечі, кровопролиття. Духовно багаті люди не підуть з мечами «брат на брата», їм не зіб’ють з пантелику ніякі інформаційні війни, вони не зрадять ні собі, ні вітчизні. Не пам’ятаю хто сказав: поет не лікар, поет – біль. Якщо ж викласти свій творчий принцип одним реченням, то він виглядатиме так: від болю до задуму, від задуму до… болю, від болю – до поезії. Такий принцип за складовими найближчий до катарсису: збуджувати, очищати і просвітлювати душі людські через біль і потрясіння. Тут нічого нового: до такого творчого принципу схилявся ще давньогрецький мислитель Арістотель.
- Чи є хтось з поетів і прозаїків минулого і сьогодення, кого ви перечитуєте?
- Серед «камертонних» книжок, які є перечитую, коли потрапляю у короткочасний (тривалого не буває!) творчий застій, - поезії Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Миколи Рубцова, Олексія Прасолова, прозу Василя Стефаника, Михайла Стельмаха, Григора Тютюнника… Список можна продовжувати.
- Яка, на вашу думку, доля поезії в Україні і що з цим робити?
- Доля української поезії залежить від… неї самої! Як на мене, мода на надмірну інтелектуальність, як колись на соціалістичну «барабанність" на велелюдних толоках пройде. Схлине дев’ятий вал графоманії, якої нині на душу населення (читача) в Україні вже через край. І читатимуть, перечитуватимуть поезію так, як я перечитую «Слово о полку Ігоревім», «Велесову книгу», «Літопис Руський». Можливо і катарсис колись буде не через трагедію, а через моління (молитву). Справжня, природна поезія – це не ребус, хай і вельми інтелектуально наснажений, а молитва у відродженому храмі Духовності – без отих всяких модних «прибудов».
- Як пропагувати поетичну творчість?
- Як пропагувати поезію? Не знаю… В усякому разі – не через літературні премії, «кришталеві троянди чи через різні «книжки року». Надто багато тут суб’єктивізму. Признатися? Твори не одного-двох, багатьох поетів, наділених навіть високою Шевченківською премією, не хочеться навіть до рук брати. Навчився наш брат-письменник «проштовхуватися» у лауреати! Щодо пропаганди поезії чи взагалі будь-якої творчості, то наш народ спрадавна мудро казав: «Гречана каша сама себе хвалить».
- Чи є потреба спеціально просувати українську книгу?
- А для чого? Треба регулярно видавати і перевидавати справді талановиті твори. Я давно хотів би придбати твори Василя Стефаника чи повне зібрання творів Василя Симоненка. І що? Не перевидають! Не знайдете у переліку книжкових видань, передбачених до випуску за програмою «Українська книга» цих (та хіба тільки цих?) творів. А це ж державна програма! Кому ж потрібне таке «просування» справжньої літератури? Зате несправжня просувається!
- Чому ви переклали «Тараса Шевченка» Костянтина Паустовського?
- Повість К. Паустовського «Тарас Шевченко» я переклав українською тому, що її, як виявилося, ніколи ніхто державною мовою не перекладав. Це по-перше. По-друге, Костянтин Георгійович – один із улюблених моїх письменників з часу, коли я зріднився з «його» Одесою, коли певний час працював у легендарній (тоді) газеті «Моряк». І не побачила б ця повість світу, якби не випадок. Рукопис перекладу мій друг письменник Анатолій Крат, який живе і працює у столиці Чехії, розмістив на празькому сайті «Українська Європейська Перспектива». Там цей переклад знайшли співробітники Одеського музею К.Паустовського, вийшли на мене, допомогли підготувати рукопис до друку, відновивши вилучені радянською цензурою місця. В Одесі (в Києві таких не виявилося) знайшлися добрі люди, які дали кошти на видання повісті «Тарас Шевченко». На друге видання кошти знайшла Одеська облдержадміністрація. Я радий, що тепер повість у моєму перекладі знаходиться в усіх музеях К. Паустовського. Гадаю, що знайдуться добрі люди, які допоможуть мені видати новий рукопис – переклад «Слова о полку Ігоревім», у якому я вмістив однойменну поезію у прозі, а також літературознавчий словник на основі древньої пам’ятки, аби довести що наші предки були не менш талановиті, ніж ми, що той же стиль «потоку свідомості» не французи ввели в обіг, а українці.
- Чи змінилися ми, чи змінилася Україна?
- Все тече, все змінюється, казали древні. Змінилася Україна і ми змінилися. На жаль (не вважайте мене за песиміста чи нитика), не в кращий бік. Традиційна українська толока іноді перетворюється на стадність, патріотична патетика – на політичне заробітчанство, вишиванки – на театральну одіж… Кажу так, бо маю, напевне, моральне право. Я стояв біля витоків Народного руху України у Херсоні, випускав опозиційну газету «Голос Таврії», виступав на численних багатолюдних мітингах, у дні серпневого путчу передавав репортажі на радіо «Свобода»… Мені і моїм друзям так хотілося економічних перемін, соціальної справедливості, свободи слова зрештою. Ні, далі не буду, аби не розбудити тих, хто нині спить у Верховній Раді, «сидить» на іноземних грантах, хрюкає під коритом, спився або спивається…
- Чи є світло в кінці тунелю?
- Поки що не бачу. Світло буде тоді, коли здорові сили (а такі, на щастя, є!), почистять цей тунель, дійшовши до його кінця і засвітять світло. А я ж нині один, мов той одинак Діоген, котрий на запитання «кого шукаєш?» відповідав: «Шукаю людину!» Сподіваюся. Що таки знайду. І не одну!
У Василя Піддубняка поезія наповнена щирістю, ніжністю і болем. Йому болить те, що відбувалося століттями у Вкраїні, щемить серце від того, що відбувається сьогодні. Як поет він достойний того, щоб його вірші, як і вірші багатьох сучасників, вивчали у школах і вишах. Але все менше у школі «шагренева шкіра» поезії і прози, все більше прагматичного сприйняття світу…
Василь Піддубняк має публікації у обласних і всеукраїнських виданнях, у перекладах – у США, Росії, Дагестані. Вийшли збірки поезій «Пізній листопад»(1997) і «Храм» (2016), «Словник журналіста і видавця» (2005), публіцистичний нарис «Жниво Молоха» (2006), літзапис розповіді Героя України В. Сілецького «Сонячні скарби «Білозерського».
Василь Піддубняк активно займаєтьсяся перекладацькою діяльністю, зокрема перекладами із давньоруської і білоруської мов. Переклав і підготував до друку «Слово о полку Ігоревім» із коментарями, а також літературознавчим словником на основі видатної пам’ятки.
Переклад нецензурованої повісті К. Паустовського «Тарас Шевченко» (1938 р.), який минулого року відзначений у Одесі, є першим перекладом в Україні державною мовою. За короткий час книга вийшла двома виданнями в Одесі і поширена безкоштовно у бібліотеках, ліцеях, школах Півдня України.
Олександрина Кругленко, InfoKava
Василь Піддубняк. Вірші.
МАЙДАН
На зимнім бруку паморозь синіє.
А може то імли таємний знак?
..Учора вирувала веремія,
Сьогодні ж казна що і хтозна як…
Така навкруг бентежна самотинність,
Що й тіні на будинках –
Ножові.
І думи наче лист у павутинні
На гострій, хоч похиленій, траві.
…Дажбожі внуки, бувши у дрімоті,
Прокинулись врешті!
Шум і гам…
Продажні півні на хисткому плоті
Своєї знов співають ворогам.
А ті мов ждали…
Як же вони ждали!
І знов по колу, знову на граблі…
Все менше нас…
Але не так вже й мало,
Щоб повернути долю цій землі.
Ця доля не в захмарній височіні,
Де хмар отари
Блискавки пасуть...
Вкраїна вже не в рабській Україні,
Хоча й не вся…
Проте не в рабстві суть…
***
У лісі рук незатишніш стає!
Над сяєвом новітньої корони
Вже не шумлять
Так одностайно крони,
Вже не кричать
Одноголосно:
«Є!..»
…Вернувся батько.
Гірко збори крив
Від імені села –
Правдивим словом:
- Бодай сказиться все це… тимчасове!
Поводирі?..
Та грім би вас побив!
Кого він мав на оці в ту добу,
Розхристану,
Розверсту,
Непрозірну?..
…Мовчали ми.
Мовчало небо зірне,
Невпевненість наситила юрбу.
Над лісом рук голодний крук – мов тать:
Про щось волає, темних сил оракул.
…А нагорі –
Крадуть без переляку,
А унизу все знають, та – мовчать.
І скільки сплине, схлине літ і вод
З Дніпра-ріки у чорноморське лоно,
Щоб нам не снились марші і колони,
Щоб лісом рук
Не багатів народ?..
Вже батько там, де й рід –
У тих світах
Де тліють думи й кості.
А ворон все кружля у високості, -
Над нами чи над ворогом в кущах?
***
В розруях — гнізда,
Вишні — в глеї…
В якому небі ти летиш?
У швидкоплинних емпіреях —
Тремтіння знаків,
Тиша з тиш.
Така, що космос наближає,
Дніпро тамує на бігу!
…Неначе й вийшло з урожаєм,
Чому ж тоді душа в боргу?
В боргу перед людьми країни,
Котрі — подвижники її,
В боргу перед кущем калини
І перед співом солов’їв.
«Борги належить всі віддати!..»
Оглянувсь — хто се нагадав?
Ніде нікого,
Тільки хата.
І став.
І я над ставом став.
Переді мною України
Пливе іще гіркіший дим.
І що робить з боргами тими,
Яких набрав ще молодим?
Ніхто — нічого.
Безгоміння
У вузлик в’яже павучок.
А вслід — незрозумілі тіні,
Чи гетьман знов, чи… колобок?
***
Це б радіти: їду на Поділля!
В гамірливім поїзді — бедлам.
Маму в рідний край везу,
в неділю, —
Мама не потрібна лікарям…
Птах кричить…
На шмаття рвуться крона…
Вже копають села
Картоплі…
Поїзд мчить.
І мати безборонна
На великій і малій землі.
— Це б пожити… —
Наче відчуває,
Що не все сказали лікарі.
А над звечорілим тихим краєм
Світить всесвіт думам ліхтарі.
Та не видно думам вже нічого:
Гасне даль у матері в очах.
…От і все: ні краю, ні дороги.
Дяк з Росоші…
Біблія…
Свіча…
Довго — ніч.
Невже це батьківщина?
Сонце угорі, внизу — імла.
Тільки слід у небі журавлиний —
Він, мабуть, назовсім —
від села…
