Кореспондент інформаційного порталу "Моя Київщина" поспілкувався з військовослужбовцем за контрактом у Збройних силах України Євгеном Драчем, який бере участь у війні на Донбасі. Євгену 25 років, він родом з невеликого села Гейсиха, Ставищенського району Київської області
Про це повідомляє Infokava.com з посиланням на military-informant.com
– Як і коли Ви потрапили на війну?
– Я пішов воювати в 2015 році, коли мене призвали в четвертій хвилі мобілізації. Але можна сказати, що я пішов добровільно: забирати повістку в військкомат поїхав сам. Пішов тому, що я до того часу вже відслужив строкову службу, і у мене були деякі навички зі стрільби. Крім того, стався напад на мою країну, а значить я повинен її захищати. Я відбув мобілізацію, провівши в зоні антитерористичної операції тринадцять місяців, звільнився кілька місяців посидів вдома і підписав піврічний контракт.
– Не змогли знайти себе у цивільному житті? ..
– Чому ж ... За цей час я вступив на перший курс Київського національного університету ім. Т. Р. Шевченка. І до речі моя участь у бойових діях мені допомогла. Це пов'язано з тим, що для атошників є певна кількість бюджетних місць. Зараз навчаюся на державному, на заочному відділенні.
– Як ставляться до Вас командири?
– Відношення – різне, тому що протягом проходження служби в АТО ми не служимо з одними і тими ж командирами.
Що можна сказати як про загальну тенденцію, так і про погане забезпечення. Перша форма, яку нам видали, плавилася при високій температурі, доводилося стягувати цю пластмасу разом зі шкірою. Пізніше видали іншу форму, але вона дуже швидко зношується і рветься. Тому доводиться купувати одяг собі самому. Хоча, незважаючи на все нас змушують ходити в офіційній, виданій державою формі.
– Що в зоні АТО такого, що, на Вашу думку, слід змінити керівництву держави, щоб наші хлопці знаходились у кращих умовах?
– Дуже багато команд і наказів, просто абсурдні. Таке відчуття, що деякі з офіцерів спустився з Місяця і не розуміє, що тут відбувається. Ось, наприклад, наказ начальника ВСП (військова служба правопорядку, – ред) поставити на штрафмайданчик всі волонтерські машини, тобто це ті машини, які підвозять боєприпаси на передову і які вивозять поранених. Ті машини, які надає держава, це стара техніка, в яку ще треба свої гроші вкладати. Поставка по запчастинах дуже слабка. І якщо волонтерські машини забрати, багатьох поранених просто не встигнуть довезти до шпиталів.
Забезпечення медикаментами взагалі дуже слабке. У мене є своя аптечка, яку я збирав по натовським стандартам. В аптечках, які нам видають, лежать таблетки від головного болю, можливо, попадеться старий бинт або старий джгут, який, швидше, не допомагає, а травмує. Тому ми самі складаємо собі аптечки.
З взуттям – трохи краще ситуація. Є і зимове і літнє взуття, але все ж я купую собі інше. Але коли я був вперше покликаний по мобілізації, траплялися такі випадки, що взуття не було, бігали бійці в кросівках. Зараз взуттям забезпечені, чого я навіть не очікував.
– Оцініть відношення держави до учасників АТО.
– Виділення землі – треба ходити, вибивати, домагатися. Ходячи між кабінетів, відчуваєш себе якимось мотлохом. Чиновники ставляться до «атошника», як до якогось «черв'яка». Інші допомоги для учасників АТО навіть ніде не озвучуються, і в основному «атошники» не знають про них.
Коли вони приїжджають додому, сільрада платить їм якихось 900 грн., А про інше – ні слова. Влада каже, що землі дуже мало і кажуть: на сільськогосподарські потреби не буде 2 га, виділяють всього 1 га. Більшості взагалі кажуть, що землі немає взагалі. Хоча вільної землі, зокрема, в Ставищенському районі дуже багато, але цю землю орендують фермери в змові з сільськими головами, і тому нам ніхто давати її просто так не буде.
Якщо з кимось із представників влади розмовляти віч-на-віч, то це добренькі, пухнасті люди: мовляв, будь ласка, звертайся в будь-який момент, ми допоможемо. Насправді, схоже на те, що ми для представників влади – додатковий спосіб отримати гроші. Адже ми не отримаємо бонуси від держави, а вони кудись йдуть.
