У цивільних із військовими в Авдіївці більше спільного, ніж відмінного – і ті, й інші перебувають під обстрілами, і ті й інші є мішенями.
На вигляд йому років п'ятдесят. Тепла куртка, чорна шапочка, червоні від морозу долоні. Приїхав на своєму мікроавтобусі. "Ось, куля потрапила, - показує на автобус. – Сидимо з сином всередині, чуємо – удар. Куля зрикошетила, не пробила обшивку". Говорить про це з гумором, хоча й без позування: просто ось така пригода. Пройшла б ця куля на метр убік – ми б із ним не говорили. З ним такі пригоди постійно – то снаряд в гараж прилетів, то в сусіда легковик згорів від потрапляння. Живе в Авдіївці, але регулярно їздить "на той бік" – у Донецьку живуть син із невісткою, купили до війни квартиру, не хочуть виїжджати. "Я, - розповідає, - своїх поглядів ніколи не приховував і не приховую. І "з того боку" теж усі знають, за кого я". "У мене, - говорить, - навіть прапор український завжди з собою. Щоправда, коли в Авдіївці, в машині його не вивішую – щоб скло не розбили. А ось коли їду на Харків – завжди чіпляю". Розповідає про родича, який пішов до "ополчення". З 14-го вони не розмовляли. А ось нещодавно зустрілися на похоронах. "Ополченець" був невеселий, поводився тихо, не сперечався. "Коли це все закінчиться?" – запитав нашого знайомого. "Коли в Росії гроші закінчаться", - відповів той. "Значить, скоро", - чомусь припустив "ополченець". – А що ж із нами тоді буде? – запитав знову. – З тими, хто воював". "Не знаю, - відповів наш знайомий, - не знаю". Не склалася розмова, одне слово. Прощаємось, завантажуємо до його бусика буржуйку, яку привезли йому з Харкова. "Хай буде, - говорить, - у мене генератор є, поки що працює, навіть телевізор дивимось. Але з буржуйкою – спокійніше". Говорить про це так, ніби для повного спокою йому саме буржуйки й бракує. Все інше гаразд – можна жити, працювати й не вимикати телевізор. Головне, як він говорить – повісити тарілку, щоби не дивитись російські канали. Або хоча б не лише російські.
Довго зідзвонюємось зі знайомими десантниками, питаємось, чи можна до них доїхати, аби передати теплий одяг та газові балони. Вони відраджують – краще, говорять, не їхати, неспокійно тут. Але відраджують якось непереконливо. Скоріш за все, просто не хочуть із нами возитись. Тому вирішуємо їхати. Виїжджаємо з Авдіївки, проїздимо одне село, натрапляємо на пост. Військові довго й плутано пояснюють, як саме їхати далі. Схоже, самі не надто добре знають. Заїжджаємо до наступного села. Довга порожня вулиця, будинки через один розбиті. Натрапляємо на жінку – тягне снігами старий велосипед. Питаємось, як проїхати. Вона охоче пояснює, проте зрозуміліше не стає. Дорога забирає праворуч, тягнеться під гору. І ось там, за горою, регулярно вибухає. Над синіми снігами стоїть дим, ніби там працює завод. Видзвонюємо десантників. "Добре, - говорить один із них, - зараз приїду". За півгодини з'являється вантажівкою, накритою парашутом. "Як ти проїхав?" – питаємо. "Що тут їхати? – Дивується він. – Бачили б ви, як на ній в аеропорт заїжджав". Говорить теж спокійно, без бравади. Мовляв, ну заїжджав, і що? "У ваших сусідів двоє загиблих сьогодні", - говоримо. "Буває", - стримано відповідає він. За лісосмугою починає бабахати. Важкий металевий звук, ніби згори кидають залізо. "Що це?" – питаємо в нього. "Танк, - пояснює. – Виїжджає від аеропорту, відпрацьовує, ховається". Перекладаємо до його вантажівки балони з газом, питаємо, чи потрібні ліки. "У нас є, - відказує, - віддайте тим, кому потрібніше".
У цивільних із військовими тут більше спільного, ніж відмінного. І ті, й інші перебувають під обстрілами, і ті, й інші є мішенями. І для мирних, і для військових щоденна війна стала частиною реальності, чимось буденним, із чим слід рахуватись. Може навіть здатися, що вони до неї звикли. Хоча не звикли, звісно – як можна звикнути до смерті, яка блукає, яка весь час десь поруч, яка будь-якої миті може проявитися в зимовому повітрі. І ті й інші не збираються нікуди звідси йти, не збираються лишати свої доми (свої позиції), не планують відмовлятися від своєї території (своєї батьківщини). Говорять вони про це спокійно й упевнено. І це теж є спільним. Кожен робить свою роботу, кожен займається своїми справами. Просто робота в мирного населення в умовах війни дещо специфічна – то лінії електропередач відремонтувати під обстрілами, то розбиті вікна замінити. Умови специфічні, але вдома все одно спокійніше. Особливо, якщо ти кінцево визначився з тим, що це твоя країна, твоя армія, і твоя відповідальність. І їхати тобі звідси просто немає куди. Тому треба лишатися й ремонтувати будинки. Головне – не дивитись російські канали. І ділитися необхідним із тими, кому потрібніше.
Сергій Жадан
ТСН.Блоги
