Хресний хід у Києві, організований УПЦ Московського патріархату, закінчився без провокацій. Владі вдалося забезпечити порядок, і Москва не може пред'явити Заходу картинку бійок як доказ недієздатності Києва. Втім, це лише перемога в битві, але не у війні, - пише журналістПавло Казарін для НВ[/i]
Людині властиво звикати до всього, включно з війною. Більше того: в якийсь момент війна просто перестає відчуватися. По мірі того, як скасовуються нові хвилі мобілізації, а економіку перестає лихоманити – гострота переживань починає притуплятися. Але це зовсім не означає, що війна Москви проти України пішла на спад. Вона просто змінила формат.
Останню чверть століття Росія не припиняла спроб перетворити колишню радянську республіку на свій безальтернативний протекторат. Аж до 2013 року Москва працювала у рамках класичних технологій hard і soft power. Кремль підгодовував тих українських політиків, які експлуатували прорадянські гасла. Корумпував фінансово-промислові групи, націлені на російський ринок. Використовував газ і свободу торгівлі як метод примусу до лояльності. І на цій шахівниці він конкурував з колективним Заходом – який теж намагався втягувати Україну в орбіту власного впливу.
Але все це закінчилося у лютому 2014 року. У той самий момент, коли у Москви здали нерви або ж вона вирішила, що весь світ забув значення слів «анексія» і «вторгнення». Після Криму і Донбасу будь-яка ідея про інтеграцію на схід – в Митний союз і ОДКБ – виявилася в Україні скомпрометованою. У публічному просторі на відстоювання ідеї «євразійської інтеграції» зважиться лише відвертий маргінал.
Ключі від світу сьогодні не у Києва – вони у Москви
Але це зовсім не означає, що Москва відмовилася від спроб повернути Україну в той самий «прокладочний» формат існування, в якому та існувала останні двадцять три роки. Ключова мета Кремля полягає в тому, щоб Україна залишилася в зоні виняткових стратегічних інтересів Росії, щоб кордон між Москвою і Заходом проходив на україно-польському кордоні, а не українсько-російському. І вся тактика вибудувана під вирішення саме цього завдання. У тому числі, за допомогою Мінських угод.
Треба розуміти, що завданням Мінських угод був не мир, а перемир'я. Не припинення конфлікту, а його заморозка, зниження інтенсивності бойових дій. Власне, самі угоди можуть спрацювати і на користь Києва, і на користь Москви – в залежності від послідовності виконання прописаних у них пунктів.
Тому Київ наполягає на тому, що спершу має бути передано контроль над кордоном, потім – вибори за українським законодавством за участю українських партій. А Москва – що спершу повинна пройти амністія, потім – вибори за участю ватажків бойовиків, а потім цим легалізованим колабораціоністам буде формально передано контроль над українсько-російською ділянкою кордону. У другому варіанті Київ, по суті, вдягає на себе нашийник: Москва зберігає вплив на Донбасі, а утримання регіону лягає на Україну.
Між цими двома стратегіями компромісу бути не може. Просто тому, що послідовність імплементації визначить те, хто саме вийде переможцем з війни.
Власне, головна стратегія Кремля полягає як раз в тому, щоб змусити Україну піти на поступки. Зрештою, Москва може скільки завгодно довго влаштовувати ескалації вздовж лінії фронту – нові похоронки і мартирологи народжують в українському суспільстві втому від війни і створюють запит на «мир». Проблема лише в тому, що ключі від миру сьогодні не у Києва – вони у Москви. А в силах Києва лише оголосити капітуляцію.
Тому Росія, з одного боку, підтримує в Україні ті сили, які заявляють про необхідність замирення з Донбасом. Одночасно, Кремлю вигідно дестабілізувати Україну – з тим, щоб підривати її репутацію як договороздатного і адекватного партнера в очах Брюсселя і Вашингтона. По-третє, Москві вигідно проштовхувати ідею дострокових парламентських виборів, тому що на них, судячи з соціології, різко посилять свої позиції колишні «регіонали» і просто популісти, готові заради особистої кар'єри пожертвувати майбутнім країни.
І в цьому немає нічого дивного. Гібридні війни не тільки починаються за допомогою «невпізнаних військових». Вони нерідко ще й виграються за рахунок професійних провокаторів, яким на допомогу приходять «корисні ідіоти». Які можуть навіть не розуміти власну роль у тій п'єсі, в якій їм судилося брати участь.
Зрештою, траєкторія добрих намірів досить недвозначна.
