Ось найсвіжіші приклади. Почну з Кінця історії Френсіса Фукуями. Його стаття, написана під впливом комунізму, а потім книга пророкували кінець масштабних конфліктів. Після 11 вересня 2001 року, російської агресії, а також ІД про цей прогноз незручно навіть згадувати. Кажуть, коли Фукуяма приїжджає з лекцією в наступний університет, перше, що його запитують: "Як йдуть справи з обіцяним кінцем світу?"
Інший прогноз — Світ плоский Томаса Фрідмана. Підзаголовок цієї книги звучить ні більше ні менше, а Коротка історія XXI століття. Головна теза: в результаті хвилі глобалізації в 2000‑х вступили в гру нові чинники, що вирівнюють можливості для різних суспільств. Теза була порожньою з самого початку. Не потрібно бути географом, щоб знати: світ як був, так і залишається круглим, тобто нерівним. Нерівність в ньому не зменшується, а збільшується, і багаті стають багатшими, а бідні — біднішими.
Не збуваються не лише утопії, неправдивими є й антиутопії. Ще один бестселер останніх років — антифукуямоівський Конфлікт цивілізацій Семюела Хантінгтона — теж має всі шанси стати однією з найдурніших книжок сучасності. І кращий контраргумент проти Хантінгтона — Україна. Незважаючи на прогнози "цивілізаційного" сербохорватського конфлікту, нічого подібного тут немає. Провал російської весни — новітній тому доказ.
Що ми можемо і повинні зробити: утримати Україну — а разом з нею і весь світ — від найгіршого
Ці три книги написані за схожою схемою. Їх автори роблять ставку на одну тенденцію, як під час перегонів — на одного коня, і заганяють її до кінця. Але історія працює інакше. Вона розкладає яйця в різні кошики. І нікому з нас не дано знати, де вилупиться майбутнє: занадто багато кошиків, а ще більше чинників, що визначають, яке стане першим.
Інакшими словами, ми вступили в світ, де немає і не буде впевненості. Це, напевно, найточніший і найчесніший прогноз, який можна зробити на наступні 15, 25 і навіть 100 років.
Відповідно, нам час по‑іншому дивитися на світ. Зараз вважається звичним мислення структурними дихотоміями на кшталт "початок-кінець", "багатство-бідність", "Захід-Схід". Але наше постіндустріальне століття має стати століттям постструктурального пізнання. Коли "початок-кінець" є не двома взаємовиключними варіантами, а протилежними полюсами в широкому спектрі різноманітних можливостей.
Я пропоную просту, але, сподіваюся, не занадто спрощену схему: глобальний вектор розвитку найближчих 20-25 років можна представити як суму руху по двох осях. Крайні точки на першій осі — 9/11, дата мирного падіння Берлінської стіни, і 11/9 — день терористичної атаки на Нью-Йорк. На другій, відповідно, точки "плоского світу" і "круглого світу". Суму руху по цих двох осях, як я вже писав, неможливо передбачити — занадто багато факторів, дуже швидкі зміни. Але що очевидно: найстрахітливіший сценарій майбутнього — це одночасний рух до точок 11/9 і дуже навіть "круглого світу". І останні 10-15 років цей сценарій, як ми бачимо, набирає обертів.
З іншого боку, ми не можемо утримувати ситуацію біля точок "9/11" і "плоского світу". Це стало б утопією за прикладом Фукуями і Фрідмана: гарно в теорії, нереально на практиці. Реалістичний сценарій має лежати в утриманні золотої середини між крайніми точками.
Кажу "ми", тому що це стосується і України. Навіть передусім — України. Два роки тому три близьких мені людини, не змовляючись, написали приблизно одне і те саме: постмодернізм закінчився, і закінчився він в Україні на Євромайдані. Один з них, британець Пітер Померанцев, характеризує путінську Росію як певний тип постмодерністської диктатури, де постмодерністське заперечення правди доведено до досконалості. Євромайдан же показав, що є цінності, які правдиві, і які варто захищати. На тлі змін, що сталися у світі за останнє десятиріччя, він став однією з найсвітліших точок.
Утім, сумніваюся, що світло Євромайдану перетвориться на смолоскип, що веде людство вперед. Заради віри в це мені слід було б перестати бути істориком. Оскільки історія доводить: немає таких благородних намірів, які не можна перекрутити і зіпсувати. Це називають дияволом в історії.
Але ось що ми можемо і повинні зробити: утримати Україну — а разом з нею і весь світ — від найгіршого. І це реально. На щастя, в історії найгірші сценарії так само не реалізуються, як і найкращі. Інакше нас би вже давно не було на цій землі.
У нас немає підстав вірити обіцянкам про те, що все буде добре. Але це своєю чергою не звільняє нас від зобов'язання давати копняка всім, хто лякає крахом і апокаліпсисом. Подолання цих двох крайнощів робить нас розсудливими цинічними оптимістами і дає реальну програму дій при спробі спланувати поведінку на найближчих 15-25 років.
