У чому причина? Можна торочити про те, що народ не готовий до реформ, що заважають популісти, але це дитячі відмовки. Моє пояснення — те, що подавалося як реформи, було концептуально дуже слабким. Уряд і парламент намагалися підлатати стару систему, замість того, щоб чесно визнати: систему не можна реформувати, її потрібно міняти — причому практично в усіх сферах життя.
На жаль, громадянське суспільство включилося в гру з системою під назвою "реформи, які базуються на консенсусі". Що виходить, коли шукаєш консенсусу з противниками реформ? Саме те, що ми маємо,— 1,5–2% економічного зростання після 16% провалу 2014-2015 років, інвестиційна посуха, атмосфера депресії та зневіри.
Ми разом із Центром економічної стратегії поставили перед собою завдання створити внутрішньо несуперечливу програму швидких і глибоких реформ, яка не передбачає можливості компромісу з корупціонерами та групами, що паразитують на слабкості держави. Політичний процес — навіть після повного перезавантаження влади — напевно підкорегує напрацювання. Тим важливіше мати програму-benchmark, яка дозволить оцінювати ефективність роботи нового покоління політиків.
Реформи робляться для людей. І тоді у нас все вийде
Щоб заощадити час на суперечки, ми сформулювали кілька ключових принципів.
За інших рівних перевага віддається "приватним", а не "державним" рішенням. Україна, яка перерозподіляє через бюджет більшу частку національного доходу, ніж Німеччина, занадто бідна, щоб дозволити собі таку велику державу. У нас немає ні глибоко вкоріненої культури стримувань і противаг, ні ресурсів на громадський моніторинг політичних та публічних фінансів. Наша держава незадовільно виконує свої ключові функції (охорона права, безпека, оборона), при тому що решта її функцій, власне, приватизована. Україні потрібна ренаціоналізація ключових функцій і максимально глибоке дерегулювання, коли йдеться про неключові функції. Інакше ми ніколи не доб'ємося прозорості та підзвітності.
У ситуації невизначеності вибираємо варіанти реформ, які створюють більше свободи для громадян. Ми маємо деполітизувати ухвалення економічних рішень, звільнити громадян і компанії від постійного очікування підступу з боку держави.
Всеосяжна лібералізація — все, що не заборонено, дозволено. Найефективніша підтримка, яку держава може надати бізнесу,— ліквідація бар'єрів. На першому етапі — регуляторна Хіросіма з усуненням не тільки шкідливого регулювання, але і органів-паразитів (добрий приклад — архітектурний нагляд), на другому — максимально високі бар'єри для охочих заробити на новому регулювання.
У разі вибору між швидкими та поетапними реформами перевага віддається першим. Швидкі реформи не дають схаменутися корупціонерам і ворогам реформ, будь-яка поетапна реформа містить в собі насіння власного провалу.
Нульова терпимість до корупції. Сьогодні корупція — основний інструмент держуправління. Необхідно підвести риску, оголосивши податкову та майнову амністії (вони не поширюватимуться на осіб, які вчинили насильницькі або корупційні злочини). Тих, хто захоче перевірити нову Україну на міцність, ласкаво просимо за ґрати.
Імпорт інститутів з розвинених країн — найкоротший шлях до успіху. Навіщо винаходити велосипед? Користуймося тим, що придумали і впровадили наші успішніші союзники. Йдеться, наприклад, про прийняття фармацевтичних і будівельних стандартів, прямий доступ на наш ринок філій банків і фінансових компаній-суб'єктів пруденційного нагляду в країнах ОЕСР, винесення фінальної судової інстанції з комерційних спорів у чесну юрисдикцію, визнання дипломів і вчених звань розвинених країн.
Цифрова держава — максимальне використання IT-рішень. Завдяки IT-революції в деяких сферах Україна може перескочити c останніх позицій у світі на перші. Хороший приклад — електронні аукціони на блокчейні, за допомогою яких можна продавати держмайно і здавати його в оренду. Мінус — корупція, плюс — конкуренція та доходи до бюджетів усіх рівнів.
Я б додав до цього списку тільки один пункт. Реформи робляться для людей. І тоді у нас все вийде.
