У кожного народу свої герої. Або, в цьому випадку – у кожного народу свої правителі, у яких свої герої. В українського народу, безсумнівно, один з героїв – Степан Бандера. І, навпаки, у росіян є Кремль, в якому сидить керівництво «русского мира», яке вважає, що справжній російський герой – Ахмат Кадиров. Все логічно – хтось бореться за свободу, хтось - за несвободу, - пише грузинський професор Олег Панфілов для НВЗовсім нещодавно трапився геополітичний казус – товарищі в російській столиці зволили обуритися установленням в Єревані пам'ятника Гарегіну Нжде (Тер-Арутюнян), як пишеться в довідниках, «вірменському військовому і державному діячу, основоположнику цехакронізму – концепції вірменської націоналістичної ідеології». Москва здивована установленням в Єревані пам'ятника одному з творців «Вірменського легіону» вермахту генералу Гарегіна Нжде, заявила офіційний представник МЗС Росії Марія Захарова.
«Наше відношення до Великої Вітчизняної війни всі прекрасно знають. Наше ставлення до будь-яких форм відроджень, героїзації будь-яких проявів нацизму, неонацизму, екстремізму, теж всі добре знають. Це ставлення зафіксоване в міжнародних документах. Для нас незрозуміло, чому встановлено зазначений пам'ятник, адже ми всі знаємо про подвиг вірменського народу, це безсмертний подвиг вірменського народу часів Великої Вітчизняної війни, Другої світової війни», – сказала вона.
Слідом за Захаровою свою думку висловив політолог Сергій Маркедонов. «Для нас факт співпраці з Гітлером основоположний. Натомість, для вірмен цей персонаж буде, насамперед, героєм-дашнаком, учасником Балканської та першої світової (до речі, тоді в рядах російської імператорської армії), захисником Зангезур в період Першої Республіки», – зазначив Маркедонов.
В ідеології Путіна героями можуть бути лише ті, хто беззаперечно підкоряється його волі
Депутат Державної думи Максим Шингаркін попросив міністра закордонних справ Сергія Лаврова застосувати дипломатичні заходи щодо керівництва республіки Вірменія і нагадати про неприпустимість героїзації пособників нацистів. Дивним чином до відкриття пам'ятника Гарегіну Нжде зовсім не хвилювало російських політичних діячів, коли у Вірменії його ім'ям називалися вулиці, площі і навіть станцію метро в Єревані.
У цій історії з пам'ятником Гарегіна Нжде помітні дві тенденції – Кремль як і раніше ставиться до Вірменії як частини імперії, а точніше – як до колонії, якій вони сміють вимовляти своє невдоволення увічненням імені людини, яка має значення для вірменської історії, а не для російської і, тим більше, радянської. Гарегін Нжде помер у Володимирському централі. Був заарештований в Болгарії, засуджений до 25 років, причому в обвинуваченні не було жодного слова про діяльність Нжде в роки Другої світової війни, в провину ставили тільки контрреволюційну діяльність, насамперед участь у «антирадянському» повстанні в Зангезурі та масових вбивствах комуністів під час цього повстання. У грудні 1942 року Нжде стає одним із семи членів створеної в Берліні Вірменської національної ради і заступником редактора газети «Азат Айастан» («Вільна Вірменія»). Відомий також німецький документ, згідно з яким Національна Рада Вірменії, до якої входив і Гарегін Нжде, звернувся до міністра східних окупованих територій Альфреда Розенберга для перетворення радянської Вірменії на німецьку колонію.
У чому невдоволення сучасних російських політиків не зовсім зрозуміло: якщо вони співчувають загиблим у 20-х роках червоноармійцям, то тоді була інша країна, якщо претензії до років Другої світової війни, тоді як бути з В'ячеславом Молотовим, який був народним комісаром закордонних справ, який особисто зустрічався з Гітлером і багатьма чиновниками Німеччини тих часів, а також підписав зі своїм німецьким колегою Пакт, який став приводом для початку Другої світової війни та поділу Європи. Гарегін Нжде був одним із багатьох політиків того часу, вихідцем з околиць Російської імперії, які не прийняли більшовиків і шукали іншу силу для відновлення незалежності. Більшовики ж у 1920-х роках знищили незалежність всіх трьох країн Південного Кавказу – Вірменії, Азербайджану та Грузії.
Хто став ворогом для Гарегіна Нжде і його азербайджанських і грузинських колег, питання не риторичне, а цілком логічне. Але російські політики продовжують по-радянськи називати його «посіпакою нацистів», не визнаючи того факту, що в роки тієї війни «посіпаками» стали близько двох мільйонів радянських громадян, вступаючи до армії генерала Власова, в кілька десятків інших етнічних військових підрозділів, сформованих німецькою армією. І мета у них була одна – звільнити свої території від більшовиків, які, починаючи з 1918 року, захоплювали незалежні Україну та Білорусь, Вірменію та Грузію, Азербайджан і Бухарський емірат. Росіяни, які погано знають свою історію навіть не здогадуються, що лише за двадцять з хвостиком років більшовики нажили собі таку величезну кількість ворогів, що для багатьох гітлерівська Німеччина здавалася рятівницею.
Ідеологія «русского мира» імені Путіна не передбачає відхилень від комунізму, точніше – православного комунізму, що в роки радянської влади було одним і тим самим. У цій консервативної ідеології не допускається «зради» заповітів Леніна-Сталіна, а це означає, що обидва вождя були і залишаються ідеалом для росіян часів Путіна. Рахувати кількість убитих радянською владою та гітлерівцями не прийнято, а швидше – заборонено. Читаючи спогади тих, хто пройшов ГУЛАГ і описи німецьких концтаборів розумієш, що в цих двох нелюдських систем було негласне змагання – хто краще познущається над людьми, і хто більше вб'є. У комуністів виходило набагато краще.
У сучасній Росії з допомогою пропаганди вибудовується досить мерзенне ставлення до подій того часу: злочини більшовиків навмисно замовчуються, злочини німецьких нацистів випинаються, іноді навіть перебільшуються. Зрозуміло, що така ситуація вигідна для Путіна, який намагається створити «русский мир» – як Урфін Джюс з допомогою безвольних виконавців - дерев'яних солдатів, які не цікавляться нічим, крім наказів командира. І це стосується не тільки своєї, російської історії, але вони лізуть зі своїми коментарями усюди – у Вірменію, Грузію, Молдову і тепер в Україну. Тепер Київ завдав два жорстоких удари – перейменувавши Московський проспект на проспект імені Степана Бандери, і, швидше за все, київський аеропорт у Борисполі буде носити ім'я Івана Мазепи.
Зайвий раз пояснювати росіянам, що Степан Бандера – український герой, не російський, а гетьман Іван Мазепа хотів незалежності й процвітання для України, безглуздо. В ідеології Путіна героями можуть бути лише ті, хто беззаперечно підкоряється його волі та виконує його накази, навіть якщо ці люди колись когось зрадили, як, можливо, зрадять і його. Тому, з точки зору сучасного росіянина, вихованого за 16 років в ідеології «русского мира», Ахмат Кадиров, який зрадив законно обраного і визнаного Кремлем Аслана Масхадова, це – герой, на честь якого названо вулиці, в тому числі і в Москві, а нещодавно і міст в Санкт-Петербурзі. Гидливість – не гідність російської політики, а його відсутність при визначенні своїх героїв. Для забитих пропагандою росіян, Степан Бандера – ворог, а розбиратися в тому, скільки пропаганда набрехала, і навіщо, ніхто не буде – ліньки і небезпечно.
Але головним є, все-таки, критерій для визнання героїзму – особиста думка Путіна та його «експертів». Спроби реабілітації героїв відбуваються не тільки на пострадянському просторі, і з роками їх буде все більше і більше, коли люди нарешті зрозуміють, що СРСР остаточно помер і його ніхто не зможе відновити.
У самій Росії в 1994 році в Москві на території храму Всіх Святих було встановлено пам'ятник «Воїнам російського загальновійськового союзу, російського корпусу, козачого стану, козакам 15-го кавалерійського корпусу, полеглим за віру і вітчизну». 4 серпня 2006 року в станиці Єланській Шолоховського району Ростовської області на території приватного будинку відбулося урочисте відкриття меморіального комплексу, присвяченого пам'яті донських козаків, загиблих у боротьбі з більшовиками, в тому числі на боці Гітлера. В центрі меморіалу стоїть велика бронзова фігура останнього отамана Донського війська Петра Краснова, з точки зору депутатів Державної думи, «нацистського холуя». Всі ці нечисленні випадки прояву пам'яті викликають обурення у комуністів і представників влади.
Зараз необхідно чекати чергової хвилі пропагандистської істерії у зв'язку з перейменуванням київського проспекту – звикнутися з тим, що в українській столиці тепер є проспект імені Степана Бандери в Росії не зможуть, поки не завалиться ідеологія «русского мира» – брехливого і безграмотного. Шкода, що й тепер, як і колись в Україні, ім'я Бандери викликає двозначність: Дмитро Гордон, який називає себе «журналістом і депутатом Київради», підкреслив свою особливість, відмовившись проголосувати за перейменування «на честь нацистів та їхніх посіпак». Схоже, «русский мир» - не тільки ідеологія, але і медична субстанція, схожа на вірус, і це стає зрозумілим, коли київський політик повторює все те, про що говорить російське телебачення.
